Не та вода. Гра у піжмурки

---

…хоч на захід, на схід – а вода, хоч убийся, – не та
у міжріччі давнин, у міжніжжі Дніпра і Дунаю…
Ми шукати йдемо, як у  піжмурки, – змучений танк.
Ми забули слова, і повітря у річки пита,
чи не бачили нас, чи не наші то кроки конають
на межі із повтором…

Потворно пісок шурхотить.
Ні гу-гу – з вуст води. Бешкетують вітри зимночолі…
Десь далеко за нами дощі заливають хати,
і виходять  дива із забитої дошками школи.

Ці північні вітри гравіюють нам зморшки і піт
крижаний – від задублої згадки про сонце у шлунку
крокодила на крилах коріння, що в річці сидить
і виводить земне за заграви небесних лаштунків.

Він ковтає повітря – і суша тече в небуття
кольорової осені, що задихається криком
триста трьох амазонок, що входять, як в річку, в жита,
тридцять трьох деміургів, що збурюють течію в ріках,

і скількохсь легіонів непарних засмаглих тварин,
що шукають «втекти» – і «ввійти в ту ж водицю студену»,
і приносять надії на згірклі піски вівтарів,
й омивають минуле настояним мулом – буденним
на бруньках неповторного.

…захід розгойдує схід.
Натирає мотузка долоні кирпатого вітру.
Йдуть циганські дерева співати корою в росі,
наче одягом – душі, колись, наче діти, сповиті
у мелодію щастя. 

Ідуть кам’янисті плоти-
континенти – углиб, наче риби, шукаючи дому.
Ми – застиглі, як віск, під нестримно-впокореним «йти» –
у незвідану далеч, яка достеменно відома,

але вже не така. Без пухнастих розкошланих див.
Без здивованих вуст, що прикушують зірку, як подих.
Ми йдемо, щоб припасти до наших слідів на воді,
що роздмухує час, – і налапати спиною протяг

із колиски «колись» у «Колись» – як воскреснуть сліди,
й кров ріки потече в океан бур’янів, де, мов гусінь,
волохато-невинна, ми вчилися квіти пасти
і боялися сонця, що ротом розпеченим вкусить –

і почнеться пожежа. І нас не врятують від цих
мерехтливих заграв. Саламандри щасливі в купелі,
ми жували хмарки, як солоні хрусткі пластівці,
й заганяли веселки у наш золотий закапелок.

І дерева співали нам ніжнокомашних пісень.
І південнішав схід. Крокодил смикав північ за вухо…
І у тихій ріці відбивалось осяйливе «все» –
і це «все», як синець на нозі, непомітно нам стухло.

Ось – північні вітри  біля зморшок багаття палять! –
як туристи, що сіпають спокій підхмарний підніжжя,
де всі ріки ті самі сидять, як у схові, й пила-
риба-місяць наводні сліди піднімає із дна,
й ми колишні підходять до нас, наче привиди, ближче…

 

---