Відчуваєш
Дата: 22 Серпня 2013 | Категорія: «Універсальна лірика» | Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації)
| Перегляди: 913
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.
Ліна Костенко
Ти – відчуваєш? Цей дзеркальний світ…
Фонтан у вазі. Ринок дум і моркви.
Чиїсь слова – холодний керамзит.
Чиїсь прощання – наче з натюрмортів
із яблук-глеків не забрали, а
вписали постать, і – хоч клич Прокруста.
Канапа. Світло. Пальці в зраді скла.
Засох балкон, і проросла робуста.
І та гірка побілена кора…
І музика – на кінчику міжсліззя.
І горобці затемнення заграв
пакують у стурбовані валізи,
йдучи в падіння. Павутиння тінь
термосить журавлів, гірких, мов жуйка
твої ста лиць у дзеркалі видінь,
твоїх століть ходіння крізь лаштунки
своїх терпких хотінь спізнати злам
душі, коли тайфун, прип’ятий міцно
до тіла-буди, чує запах скла
і дерева, що не встига молитись
і – з коренем, і пси – скликати час
агонії – сідлають мінарети,
стовпи, будинки…. й сиве дитинча
надхмарне задивляється в карети,
що, мов швидкі, повзуть у вишину,
де – вічні вишні, і щовічність – більші…
Хто це спізнав, той – танець бурштину
на світлі. Хто ще – ні, ті серцем вийшли
у той бурштин. Нащадки пластунів,
не годних навіть землю проковтнути.
Відбитки цвілі. Тіні на стіні
аморфних риб, сумнівно прямокутних…
…а є кора. І світлий пароплав.
І музика, що ріжеться – до м’яса.
І клоуни у зашморгах тепла.
І табуретка втраченого часу.
І горобці з валізами заграв,
засмажені тайфунами живими.
І той, хто спокій – в подарунок – вкрав
і в повнослізну зливу тепло вимок
до серця. І – смаколики страхіть
нічних – про щастя. Й дощ над океаном…
Ти відчуваєш? Хай тобі болить –
нехай тобі про це завжди болить –
так солодко, солоно, бездоганно.