… так і жила – танцювала щоніч сльозу
біля тростинки надії. Вживала збори –
фіто чи фіго. Вечір носив їй сум,
глечики, воду, уламки чужих історій,

стогін з горища, шепіт підсніжних кол,
радість, яка не давалася в руки, хоч і
гріла потроху – крильцем чи плавником
ночі. Й вона вдивлялась в химерний почерк

того тепла й говорила теплу про сік,
що в ній тече та впадає у світло, –мовчки:
«Не довіряю. Богові терези
завтра хитнуться – й розіб’ють об дах дзвіночки…

Не довіряю. Лиш на тобі живу –
так, як трава – на корінні, пропахлім кроком
бога підземно-пташиного, що на шву
неба зникомого в вітрі шукає бога.

Так, як сторожа чорних акацій – на
темно-кривавих шальварах звірей, забитих
задля забави. Так, як живе стіна
церкви колишньої – в шепоті динамітнім

квітів-прибульців з інакших сумних планет.
Так, як повітря – на мокрім світанні ніздрів
холоду. Так, як живе Антуан де Сент
в зірці, якою змії зруйнують місто

серед пустелі хлопчиків із ниток
часу на час камінний збирать у пригірщ…
Чуєш? – трава по тінях твоїх Ніхто
йде ворожити, звідки й коли ти прийдеш.

Бачиш? – дерев розхристані жар-серця
зливи-коралі вдягають – тобі на втіху.
Кквіти, що вимокли, просять тепла в Отця,
жеби тепліше й відчутніш у крок твій дихать…»

Не довіряє. Просто собі живе.
Наче трава, втискає у кригу кігті…
Теплий компот із брехні-не-зізнань – вишень
з сіллю – втомився вже з ротика їй пахтіти.

Вечір втомився носити їй воду й глек
з сиром хмаринним і снами про те, як трави
люблять коріння й готують йому з омег
сніжних весну, і небо, та інші страви…