Остап Сливинський «Неозначена форма» | Публікації | Litcentr
19 Квітня 2018, 14:33 | Реєстрація | Вхід

Остап Сливинський «Неозначена форма»

Дата публікації: 26 Березня 2018 о 11:01 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 807 | Коментарів: 0
Автор: Остап Сливинський (Всі публікації автора)


Остап Сливинський 
(нар. 1978) — поет, перекладач, критик, есеїст. Автор чотирьох поетичних збірок, понад сотні есе, колонок, рецензій, оглядів в українській та закордонній періодиці. Твори перекладені 15-ма мовами. 
Перекладає художню і наукову літературу з англійської, білоруської, болгарської, македонської, польської, російської мов. Серед, авторів, яких перекладав, є Дерек Волкотт, Чеслав Мілош, Анджей Стасюк, Ольга Токарчук, Ґеорґі Ґосподинов. Був координатором Міжнародного літературного фестивалю в рамках Форуму видавців у Львові (2006–2007), співкоординатором фестивалю «Дні перекладу» (Київ, 2015). Брав участь у багатьох літературних та перекладацьких фестивалях в Україні і за кордоном. Член редколегії польсько-українсько-німецького літературного часопису «Радар» (Краків). Викладає історію польської літератури у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Ініціатор і учасник синтетичних мистецьких проектів і перформансів.



Персефона

Тоді, вперше, коли ще не вміла прощатися,
стояла, обсмикувала спідничку, 
плуталася в прикметниках.
«Ніколи» й «назавжди» 
були як суміжні кімнати з виходом у порожній двір,
фуга подихів у пітьмі, порепана стеля,
в яку витріщаєшся цілу ніч.
Мати лишала на порозі картату сумку,
і в ній теж були «ніколи» й «назавжди».
«Ніколи» з брязкотом натікало в бляшану мийку,
вологе «назавжди» лежало поруч із крейдою.
«Ніколи» було неповерненою монетою,
сукенкою, яка так і лишилася у вітрині.
Як сталося потім, що слова повиходили із речей?
Коли прощалася вдруге, вже не бачила ні того,
ні іншого берега.
П’яти так зашкарубли, що змогла б, певно,
босоніж ходити по свіжому згарищі.
В будівлі, де був інтернат, зробили штаб і казарми.
«Ніколи» й «назавжди» перетворились на пару, яку помічаєш,
коли вона замерзає на рукавах.


Неозначена форма

Дивуватися:
в управлінні завершених справ
залітають крізь дах горобці.

Дивуватися:
стара у під’їзді свариться
з темрявою.

Дивуватися:
розступилося море,
а вони нарікають на спеку.

Писати:
не більше, ніж залишати світло
у передпокої.

Дивуватись:
на смітнику – окремий контейнер
для домашніх рослин.

Знати:
всі ми – як риби і сніг – 
непотопленні.


* *

І навіть наприкінці,
коли майже нікого не впізнавав, 
коли місто для нього було, як щойно збудоване,
він зустрічав нас, танцюючи.
Відчиняв двері з білою бутоньєркою у петлиці,
повний упертої весільної радості,
і казав: 
я ваш свідок, я один, а вас так багато,
і ви, як колібрі, кохаєтесь у повітрі,
сходитесь і розходитесь, як же
я вас запам’ятаю?
Приносив пляшку, яка сама собою
наповнювалась, і називав нас іменами наших дідів і бабусь,
старанно складаючи в пари, бо
треба віддаватись любові, доки затрубить ріг.
Щось вигнало його зі спорожнілого лісу,
давно, восени,
коли вже не було ні від кого, ні заради кого
ховатися, – 
він прийшов, залишаючи в передпокої мокрі сліди копит,
і попросив підшукати йому дружину.
Батько сміявся: Вона ж – не дерево, 
як ти її запам’ятаєш?
Сатир з кущуватою бородою, яку не взяло
навіть німецьке лезо.
Правда ж, коли й нас покличе ріг
в наш індійський похід, ти чекатимеш там – 
смішливий свідок –
і зустрічатимеш нас, танцюючи?


Мирне хайку

Швидко в укриття,
покидавши сапи.
Весняна гроза.


Алінка в саду з великим собакою

Скільки ж він жив? Усі діти – всі п’ятеро –
на ньому їздили верхи.
Коли дійшла моя черга,
він вже осліп, і крутився на місці, як цуценя,
що полює за власним хвостом, –
сумний здитинілий пес. Відтоді
                                          стільки сталося всього,
що й не відбулося нічого.
Добре, що пожежі ніколи не змовляються між собою,
і я прослизала між них.
                                          Що вітри,
як сільські шмаркачі, хіба що свистіли мені услід.
Лише ті, що забирали братів і зазирали в каструлі,
добре знали свій фах.
                                      Зате
стільки було рятівників, яким хотілось сміятися в очі.
Стільки було порадників, що боялись
                                              обсмалити рукав.
Стільки було вчителів, що я й далі кручуся на місці –
як на тому старому фото –
маленька жінка верхи на великому псі.


* *

Що нагадує давня любов?
Незасмаглий слід на зап’ясті
від браслета, який змило прибоєм.
Хто б подумав: така біла шкіра,
такі темні на ній волосинки –
я.


Бавкіда

Колись впустила на ніч двох чоловіків у цивільному.
Говорили з акцентом, були втомлені й строгі, як гранчаки. 
Відмовились від вечері, сніданок просили запакувати в дорогу.
Далі не відбувалось нічого.
Далі з’явились чоловіки в камуфляжі, 
щипали, били палицею по грудях.
Про гостей у цивільному питали вже інші, що засідали в шкільному класі.
Далі слова закінчились, а може, якась мова їй випала з пам’яті.
Залишилася інша, якої тут не розуміли.
Вісім років за нею ходив 
сніг, який не збирався танути.
Вона забула, як попросити води, як перепросити сплячого.
Звикла все брати наосліп, обмацуючи поверхні під снігом, під одягом.
Починала похитуватись, тільки-но чула відлуння музики.
Коли чоловік упився на смерть у вісімдесят, їй було дещо незручно.
Знала кілька пісень, які звучали тут непристойно, хоч і незрозуміло.
На четвертий день її почали шукати, але повернулись ні з чим.
На порозі було багато слідів із якимось незвичним малюнком підошов.
Тепер вона, ніби замерзла у танці, стоїть на дуже далекій галявині,
як цитата з шкільного конспекту, до якого загубився початок.


* *

Коли ми б’ємо – убиваємо одне одного –
як уміють лише найрідніші –
крізь штору це схоже на танець.
Грай же нам, птахо, що так запізнилася.
Хай ми знов шукаємо одне одного
за запахом, як пекарню в голодному місті.
Вклади нас у колиску дерева,
як криво підстрижених підлітків,
щоб ми знову тремтіли від першого доторку.
Хай знов читаємо одне одного,
приклавши до яскравого світла, 
як не нам призначений лист.
Хай вийдемо чисті з твого аргентинського дощу,
птахо, з твого дощу римського над затокою.
Знаю, ми ходили від обіцянки до обіцянки,
як п’яний поміж рідкими деревами.
І хотілося б усе повернути, але ми забули, що саме.
І хотілося би пробачити, але не пригадаємо вже
ні провин, ні помилок.

І в тому місці, де ти мала бути, птахо, –
черговий день, звичайний, білий,
в якому, може, врешті все і станеться,
та знову аж до ночі не стається.


0 коментів

Залишити коментар

avatar