Остап Сливинський «я думав, тут нікого нема» | Публікації | Litcentr
21 Листопада 2024, 22:25 | Реєстрація | Вхід

Остап Сливинський «я думав, тут нікого нема»

Дата: 05 Липня 2016 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 2347 | Коментарів: 0
Автор_ка: Остап Сливинський (Всі публікації)| Редактор_ка: Марія Банько | Зображення: з профілю автора у Facebook


Остап Сливинський (нар. 1978) – поет, перекладач, критик, есеїст. Автор чотирьох поетичних збірок, понад сотні есе, колонок, рецензій, оглядів в українській та закордонній періодиці. Твори перекладені 15-ма мовами.

Перекладає художню і наукову літературу з англійської, білоруської, болгарської, македонської, польської, російської мов. Серед, авторів, яких перекладав, є Дерек Волкотт, Чеслав Мілош, Анджей Стасюк, Ольга Токарчук, Ґеорґі Ґосподинов.

Був координатором Міжнародного літературного фестивалю в рамках Форуму видавців у Львові (2006–2007), співкоординатором фестивалю «Дні перекладу» (Київ, 2015). Брав участь у багатьох літературних та перекладацьких фестивалях в Україні і за кордоном.

Член редколегії польсько-українсько-німецького літературного часопису «Радар» (Краків). Викладає історію польської літератури у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Ініціатор і учасник синтетичних мистецьких проектів і перформансів. 



Ной

Все минуле життя – ніби розмокла газета. Різне було там –
новини, розваги, кулінарія.
Хтось підходив у темряві і куйовдив волосся.
Хтось приїжджав здалеку і казав, ніби бачив небачені хмари.
Ми садили його біля себе, гріли йому вина. 
Погані звістки були нам, як оцет до м’яса.
Ми повільно вставали до танцю, потягуючись і мружачись,
повільно розкручували коло, повільно його спиняли. 
Ніхто ніколи не втомлювався, бо вся втома – від поспіху.
Я плутав своїх найстарших і наймолодших дітей, бо одні вже сивіли,
а інші ще білі були, як кульбаби.
Дими обходили нас, ми не знали, як пахне горіле волосся. 
Про велетнів бачили один смішний фільм. Жертовні наші ягнята
підіймалися легко, похитуючись,
ми задирали голови й вірили в точність божого пальця.
Ходили вітри, ангели позначали наш дім хрестом.
А тепер – так тихо, що заснути не можна. Після театру сну
я починаю виставу ранку для одного глядача на балконі.
Я – відмінник, розумник, який завжди лишався в класі, коли 
інші тікали у сад. Моє життя на століття вперед
було написане крейдою на воротах. Моя пружина 
ніколи не вистрелить. 
Я лише чую її протяжний гул
і танцюю сам, як наказано, циркулярно і рівно,
до першого сплеску долонь
із темряви переді мною.


***

Хтось, Алінко,
видає нам життя, як підручник.
Нуднуватий, обов’язковий. Ми 
гортаємо його швидко,
не більше, ніж 
два-три слова підкресливши нігтем,
а частіше – б’ємо ним чи затуляємось 
від удару.
Буває, відходячи, обертаємось 
і вставляємо його 
у щілину дверей,
що мали б уже зачинитися 
за спиною: ось
моє життя, ось – твоє життя,
летять, ніби дві бабки, зчеплені у повітрі,
безглузді, безпам’ятні, з однією на двох 
мертвою головою.


Урок арабської

У нас кажуть: закрий моє серце, не йди.
У нас кажуть: іду за далекий дим.
У нас кажуть: вб’ю тебе, зате вдома.
У нас кажуть: вб’єш, та не відмолиш.

У нас кажуть: з’їм себе по шматочку.
У нас кажуть: дім наш на тому боці.
У нас кажуть: я прокляну, Бог пробачить.
У нас кажуть: ти, сестро, моя печать.


***

Щось таке почорніле,
трохи більше за дитячу долоню. Ніби 
обрамлення для якогось
дрібного життя.
Я довго дивлюсь,
аж доки впізнаю її – так, це праща! Каштанова
праща, єдина річ, яку батько 
зробив для мене,
коли я вечорами боявся ходити повз ліс.
Моя перша й остання зброя,
яку я місяцями грів у спітнілій кишені. 
«На, – сказав батько. – 
Носи, доки перестанеш боятися.
А потім не викидай, заховай десь». Пращо, 
скажи, ти прийшла, бо впізнала мене?
Ти вчула мене за якоюсь нашою єдиною
спільністю? Внюшила мене, як покинутий пес,
що плентається позаду, навчений охороняти?
Так: мені знов страшно, пращо.


Історія (3)

Вибач, я думав, тут нікого нема, 
І співав.
Кажуть, цю колискову співала ще Єва
Своєму первістку Каїну, вона ні про що.
Про те, як хлопчик побачив сусідську
Дівчинку з повітряним змієм
І закохався, мабуть.
Цілу ніч перекидався в ліжку,
Боровся з серцем своїм, ніби з дурним кошеням,
Моргав і сопів,
А на світанку кинув за паркан головешку.
Таке, старозавітні справи.
Даруй, якщо розбудив тебе.
Я трохи здичавів у цій нескінченній дорозі.


Адам (4)

Тепер, коли Єва пішла, ти
розмовляєш зі шкурою, 
що укриває твій сором.

Вона розповідає тобі 
про гони райськими травами – часто,
ще мокра від поту й роси, прокачуючи 
жилами радісну кров,
                                       вона тебе бачила, 
задивленого в пустелю озера, нерухомого
і блідого.
                  Слухай шкуру, 
слухай, що каже ця перша у світі річ.
Ви зустрілися на мосту,
що з’єднує смерть і життя, 
                                             ідучи
в протилежні боки – 
тепер говоріть.



0 коментарів

Залишити коментар

avatar