Давід Забранський. Уривок роману «Республіка» | Публікації | Litcentr
19 Січня 2021, 13:50 | Реєстрація | Вхід

Давід Забранський. Уривок роману «Республіка»

Дата публікації: 23 Грудня 2020 о 09:11 | Категорія: «Проза» | Перегляди: 1123 | Коментарів: 0
Автор: Ірина Забіяка (Всі публікації автора) | Зображення: Petr Hloušek, Právo


Давід Забранський (David Zábranský, 1977) – чеський романіст та юрист. Отримав одну з найпрестижніших нагород чеського літературного світу Magnesia Litera у номінації «Відкриття року» за роман «Слабкість до кожного нового пляжу» (2007). Успішними серед читачів і критиків були його романи «За Альпами» (2017) та «Логоз» (2019). У тематичному центрі його творів – життя сьогоднішньої Центрально-східної Європи.

Роман «Республіка» вийшов у 2020 році у видавництві «Větrné mlýny». Він багато в чому заснований на реальних подіях чеської та словацької сучасної політики та суспільного життя, зокрема історії вбивства словацького журналіста Яна Куціака та його партнерки. 

Пропонуємо увазі читачів уривок із цього роману.



II.

1.
- Равлики, – сказала Їтка Свободова. 
- І мені теж. Равлики по-бургундськи, – повторив за нею Міхал Гебауер, закриваючи меню.

Міхал говорив так, як звик; на рівні костюму із «Зари». Їтка з іншого боку столу під час замовлення скидалася на нестримну дитину. Замовляючи офіціантові вибрану їжу, вона проживала суміш сорому та інфантильного егоцентризму. Вона з радістю викрила б перед офіціантом та всіма присутніми той фарс, в якому вони всі брали участь. Равлики по-бургундськи у посткомуністичній дірі!

Їтці шкода було людей, які з таким серйозним обличчям замовляли ці бозна-які страви. Вона почувалася вищою за це товариство. Не лише за це конкретне, у ресторані «La Bohéme», але за весь цей протонарод, до батьківщиноньки якого вона кілька годин тому приїхала. Того ж принципу вона дотримувалася й в роботі. Більшість її репортажів для тижневика «Повага», до якого вона дописувала вже понад десять років, спиралися на більшою чи меншою мірою приховане почуття моральної зверхності. У 1990 році вона, п’ятнадцятирічна гімназистка, втратила цноту з однією підпільною супер-зіркою, і звідтоді зневажала середню течію та популізм у мистецтві і політиці. Через тридцять років, хоч і не носила футболки в стилі батик, вона всім своїм виглядом підкреслювала власне вільнодумство.  У неї зайва вага і довге, до поясу волосся. 

- Типу богема! Назва цієї пивниці – це деградація всього, що я під цим словом розумію, – сказала вона. – Перепрошую, але я знала справжню богему, Міхале. А ось це має з нею дуже мало спільного. – Вона проводжала поглядом офіціанта і роздивлялася добре одягнених гостей. Костюми, чоловічі й жіночі, дорогі перстені та окуляри.

На ній були чорні джинси та темна футболка з китичками на рукаві. Вдома вона у будь-якому товаристві почувалася б у цьому одязі добре, але тут серед колег вона раптом відчула себе бідним та товстим нічим. Це ламало її концепцію. Їй було за сорок і вона врешті хотіла мати дитину. 

У мене таке відчуття, що ви тут живете в якійсь провінції, – продовжувала вона, поки вони чекали на їжу. – Равлики і швидкі машини. Коли я приїжджаю сюди, мене щоразу шокує, скільки тут джипів і мерседесів. Не можу до цього звикнути. Таке мале місто, а стільки дорогих велетенських машин. 
В нас гориста країна, – відповів. – Тут точно продається більше позашляховиків, ніж у вас. Але на це є причина.
Тобто це машини, щоб їздити в гори, так? Тут загалом панує високогірна атмосфера, Міхале. В людей від того, мабуть, голова йде обертом, бо вони якось забувають думати про правила. Я намагаюся перейти вулицю, але мене при цьому збиває якийсь імбецил на мерседесі.
Але у вас так само. Це все ще спадщина сорока років комунізму, Їтко. За приємним життям їдь до Відня. 
Ти не правий, Міхале. Знаєш, у чому відмінність між нами і вами? Скільки машин паркується тут, усупереч правилам, на тротуарі. І все це найдорожчі марки. Таке побачиш тільки в Росії, Китаї, загалом на сході. Ви все ще більш на сході, ніж ми. Можливо, нічого з цим не вдієш. Може, це й справді усього лише географія.
Просто тобі тут не подобається.
Не подобається. Та і у нас теж.
Мала країна, Їтко.
Ще й без моря, – сказала вона.  

Це вона робила в усіх приватних бесідах, коли відчувала, що втрачає опору під ногами. Вона згадувала про свою любов, море, що символізувало для неї не лише свободу і відкритість, а й по-справжньому добрий стиль життя. За допомогою ностальгійного спогаду про море вона повідомляла, що має добрі контакти в південних країнах. Відрізняє свіжу рибу, спала у справді гарних місцях тощо. Вона обожнювала індивідуальний приморський туризм. Навіть не так, бо в її випадку не йшлося про туризм. Їтка завжди жила біля моря. Навіть коли це тривало лише десять днів на рік. 

Море в цьому разі все змінило б, – промовила. – Малий народ не може існувати без моря. Море – це свобода, виклик. Море розширює людям світ. 
Це велетенська річка, – відповів він і показав через засклену стіну на ріку, що текла всього за кілька метрів від ресторану.
Ти ж не серйозно, Міхале. У вас немає ніяких еліт, це вас не врятує. Народ менший за десять мільйонів потребує відкритого моря, щоб із нього всотати культуру. 
Тобто ви з десятьма мільйонами почуваєтесь добре? У вас є еліта та культура? – запитав і трохи розчулено простягнув руку за келихом вина.  

Через цю жінку він покинув дружину. Чим далі, тим частіше це здавалося йому божевільним рішенням. Коли минулого тижня він зустрівся з Камілою в суді під час розлучення, він помітив, що за нею в коридорі озираються чоловіки, судді. Він не здивувався. Каміла була у формі, без Міхала вона точно не пропаде. А от за Їткою ніхто б не озирнувся. Навіть через її журналістську славу. Чому взагалі два роки тому Міхалові здалося, що Їтка така відома та чудова? Чим вона так причарувала його при першій зустрічі?

Ми маємо повно проблем, саме тому, що ми на грані, – відповіла. – Досить велика країна, але страшенно маленька. Врешті це навіть гірша ситуація, ніж ваша. Нас теоретично хтось може сприймати серйозно. За кількістю мешканців ми на рівні з Австрією. А потім маєш із нами перший досвід – і шкодуєш про це.
Може, не треба нам було розбивати федерацію, – сказав Міхал. – Але хіба б це допомогло? От полякам їхній розмір не дуже допоміг, як видно з результатів їхніх виборів. «PiS» – це ж справжні фашисти.  

Їтка засмучено махнула рукою. Вона страждала через суспільні зміни Польщі, ця країна теж була серед її улюбленців. Польща – єдина з вишеградських країн, що мала море, але не вміла ним скористатися. У чому полягала польська проблема? Чому море до Польщі не принесло датську атмосферу, толерантність, культивованість і welfare state? Польща через націоналістичну політику останніх років опинилося у непевній ситуації. Попри це, Їтка була переконана, що Міхалова країна з північним сусідом геть не може зрівнятися. 

Це наче небо і земля, Міхале. Ви і Польща, вибач, може, я скажу щось, що тобі не сподобається, але… Польський фашизм все ж кращий за вашу демократію. 

Міхала її слова не здивували. Вона вже сто разів натякала йому, як сильно вона зневажає його батьківщину. Це було відповіддю на питання, чому він так захопився нею. Вона здавалася йому відомою та чудовою саме через те, як вона говорила про його країну.


Навесні 2016 року Міхал поїхав до сусідів у зв’язку з роботою над книгою, яку він врешті назвав «Своєю головою». Протягом тижневого перебування він цікавився зарубіжною діяльністю фірм, пов’язаних із Андреєм Гессаєм, і Їтка була однією з журналісток, до яких він звернувся щодо свого дослідження. Вона запропонувала зустрітися в «Café Louvre» на Національному проспекті. Він почав запитувати, але швидко зрозумів, що Їтка йому розкаже все і без питань. Вона без перерв проговорила багато хвилин, і кожне її речення можна було зрозуміти як констатацію того, що два їхні народи не мають, чим одне одному дорікнути чи чому заздрити. Обоє рябоє. Весь пореволюційний час вона сприймала як змарнований шанс. Обидва народи сплюндрували пам'ять про 1989 рік. Реакція вишеградських країн на міграційну кризу, на її думку, була загальноєвропейським соромом. Міхал із нею погоджувався. Обидва були сильно проєвропейськими, обидва працювали у хороших газетах. Без проблем вони погодилися в оцінці політичної ситуації в своїх країнах. Здавалося, що й вони – обоє рябоє. Партнери з партнерських країн. 

Єдина відчутна різниця між їхніми країнами проявилася аж при оплаті. Міхалова країна була в єврозоні, а от Їтка все ще платила національною валютою. Плюс один для Міхала. Їтка теж би хотіла прийняття спільної європейської валюти. Вона оплатила тоді в «Луврі» спільний рахунок і встала. Вона займала набагато більше місця, ніж він. Вона була велична. 

Те, що ви прийняли євро, це добре, – сказала вона, міряючи Міхала поглядом. – Однак комплекс меншовартості, можливо, не був найкращою для цього причиною. 

Потім швидко торкнулася його плеча, ніби вибачаючись, ніби шкодуючи про своє останнє речення. 

Я лише міркую вголос, – промовила. – Розумієш, що я хочу сказати. Ось, приміром, Прибалтика. Ці прибалтійські країни спішать в Європу однозначно зі страху. Звідси і їхнє велике завзяття до модерних технологій. Ти був там останнім часом? В Естонії працює електронний уряд. Вони стараються. Чому вони стараються так сильно? У Прибалтиці насправді йдеться про страх із Росії, не думаєш? Прибалтика намагається долучитися до всього, що не смердить Росією. А ви, от про що я. Що мотивує і тягне вас?

Вони вийшли з кав’ярні. Їтка говорила завзято і з широкими жестами: «У вас страх Росії ніколи не був основною мотивацією. Можливо, я помиляюся, Міхале, то виправте мене. Україна – зовсім інший приклад, ніж ви. Українці теж бояться Росії. Польща з вами в цьому сенсі теж не має нічого спільного, поляки бояться Росію вже дуже давно. Але про що йдеться вам? Чи боїтеся ви Росії? Ваша мотивація для приєднання до Європи інша».  

З точки зору Їтки, йшлося про зрозумілі нарікання. Хто не боїться Росії, помиляється. Історично зумовлений комплекс меншовартості, на думку Їтки, в сучасному світі вже не має місця.

- В Європі відбуваються великі події, а ви все ще вирішуєте свої малі, – описала тоді Їтка свої відчуття. – Це мені у вас трохи не подобається. 

Перш ніж вони перед «Лувром» попрощалися, вона спитала в Міхала, скільки він буде в місті. – «До неділі? То напишіть мені ще, можемо сходити на пиво».

Міхал озвався того ж дня. Tour de force продовжився в одній харизматичній частині міста, де жила Їтка. Того вечора вона впустила його за лаштунки. Наші павичі. Їхні наші павичі, думав Міхал, спостерігаючи за барною компанією Їтки. Він намагався не відставати, але вочевидь до них не належав. У костюмі від «Зари» він почувався серед них дурнем. Кен біля Вестоницької Венери. Він випив чотири пива, але так і не розслабився. Неначе його життя відбувалося на сцені перед публікою. Це мало бути доказом того, що його країна має недозрілу культуру?


2.
- Сподіваюся, надії за молодими, – сказала вона і примирливо простягла руку на чистій білій скатертині.

Вона відчувала, що останнім коментарем знову переборщила. Польський фашизм кращий за вашу демократію? Чому вона взагалі щось таке сказала? Чому вона постійно принижує Міхала та його країну? Чому вона не може собі цього пробачити?

Вона почувалася чим далі важчою, ніби після сорока перетворилася на матрону. Їй не подобалося, яке справляє враження. Варто змінити слова і гардероб. Вона вже навіть не рахувала, як довго вона – сильно проєвропейська. Але чи був у її разі якийсь із того результат? Не лише тут, у сусідів, а й у Польщі, де панує профашистський «PiS», вона здавалася собі бідною родичкою. Польські фашисти, а разом із ними всі критики Європи з навколишніх країн справляли набагато більш європейське враження, ніж вона сама. Вони мали кращий одяг, промови і магістралі. Останнім часом це збивало Їтку з пантелику. Вона відчувала себе попереду, з правильного боку, прогресивною і точно не відсталою, але очі підказували їй, що вона помиляється. Чи могли ці незрозумілості зникнути з появою дитини? Чи посунув би її нащадок до іншої фази у житті, ближче до сучасної доби та Європи? Вона могла би замість старомодного візочка скористатися переноскою чи слінгом. 

Можливо, молоді – надія у вас. У нас точно ні, – суворо відрізав Міхал. 

Його реакція здивувала Їтку. Досі вони погоджувалися і в цьому: найбільшою надією регіону є молоде покоління. Їтка вважала це очевидним, її тижневик завжди писав про щось у цьому дусі. Молодь розуміє цінність свободи. Коли відійде старе покоління, стане набагато краще.

У нас точно молодь – це майбутнє, ти правий, – сказала вона. – Вони активні, неправда, що їх цікавлять лише соціальні мережі. Їхня реакція на зміну клімату просто фантастична. На демонстрації Fridays for Future приходять сотні молодих людей. Не знаю, як тут із цим. 
Теж так.
Ось бачиш. Їм п'ятнадцять чи двадцять, і вони намагаються щось робити. Їх цікавить, що буде з планетою, та й загалом у них здорові погляди. Вони не дозволять відібрати в себе свободи, які мають. Вільно думати. Вільно рухатися тощо.
Дурня, – відрізав Міхал. – Саме так відповів би тобі Леош Гессай. Дурня, сказав би він.

Міхал саме писав статтю про аварію, в якій брав участь і молодий Гессай. Йога батько і поліція в один голос стверджували, що на малій трасі за тридцять кілометрів від столиці врізався не він, а його подруга, якій Леош Гессай нібито позичив мамину машину. І без доказів Міхал знав, що це брехня, і в цьому він точно був не один. Історії про таємничу подругу не вірив ніхто з журналістів. 

Молодий Гессай – це монстр, і добрий приклад того, які з себе молоді люди тут, Їтко. Леош Гессай не любить свободи руху, він любить подорожі. Це велика різниця. Він був на стажуванні в Брюсселі, і йому там точно сподобалося. Розумієш? Він не їхав туди збирати знання та інформацію, які потім використає тут у нас, збагачуючи нас. Він не їхав туди, щоб зростати професійно чи особистісно, а щоб продовжувати своє вільне падіння. Він їхав туди напиватися. Après nous le déluge. Після нас хоч потоп. Ось що значить для Леоша Гессая свобода пересування. 

Останні кілька речень Міхал з пам’яті зацитував зі своєї нової книги. Вона мала бути про нове покоління, основою для написання стала саме ця Гессайова аварія.

Знаєш, що того дня Гессаї врізалися двічі? – спитав він. – Молодий із джипом виїхав на узбіччя. А за дві години до цього і його мама. Нічого особливого, просто помилково натисла на газ, замість гальм. І мало не переїхала репортера.
Про це в нас не писали. Вона ледве не вбила когось із ваших?
Матуша Петріка. Така собі нова надія.
Ось бачиш.

Міхал покрутив головою. Він не зміг би точно сказати, що йому в Матушові не подобається. Роботу свою він виконував добре. До того ж, за всіма ознаками любив правду. Чого ще Міхалові хотілося? Матуш працював на вихідних, Гессаї збили його в неділю по обіді. Він йшов на Камзік заради дослідження у справі прослуховування і на місці з’ясував, що Гессай живе саме там, на Камзіку. Така собі новина. При цьому, журналісти і споживачі медійних тем знали, куди Гессаї переїхали приблизно пів року тому. Про нову віллу прем’єра писали щодня в бульварній пресі. Як хтось міг про це не знати? Як про це міг не знати хтось, хто хотів би стати журналістом-розслідувачем?

Цей хлопець – баласт, – сказав Міхал. 
 
Їтка нахилилася через стіл і вхопила його за руку. Вона приїхала вчора ввечері, вони вже два тижні не бачилися. Вона знову ночувала в нього, як і щоразу за останні пів року. Цього разу вони не відразу зайнялися сексом. Їтка лежала під ковдрою і здавалася собі занадто великою для всього. По-старому чекала, коли чоловік почне першим, але і їй здалося логічним, коли врешті нічого не сталося.

Переклала Ірина Забіяка


0 коментів

Залишити коментар

avatar