Ласло Мартон «Диктатура жаху»
Дата: 24 Червня 2020 | Категорія: «Проза» | Перегляди: 4762 | Коментарів: 0
Автор_ка: Ласло Мартон (Всі публікації)| Редактор_ка: МАЧ | Зображення: Valuska Gábor, Korponai Tamás
Ласло Мартон (1959) László Márton – письменник, драматург, перекладач, есеїст, педагог. Вивчав угорську, німецьку мови та соціологію в Будапештському університеті імені Лоранда Етвеша. З 1984 по 1989 рік працював редактором видавництва «Гелікон». З 1990 року працює самостійним письменником. Його перша книга — «Велике будапештське жахіття», була видана в 1984 році, і з тих пір опубліковано ще 25 його творів: романи, новели, драми, нариси. Серед його історичних творів виділяється цикл романів «Братство», 2001–2003, який описує з використанням елементів бароко події часів турецької окупації. Він перекладає класику німецькомовної літератури, а в 2015 році був опублікований його переклад «Фауста».
Диктатура жаху
Перше в житті оповідання я написав про Гумбабу. А точніше про Гуваву. Називалось воно – «Диктатура жаху Гувави». Гумбаба – це новоассирійський, а Гувава – це древньовавілонський та хетський варіант назви. Я дізнався про це із серйозної і корисної книги, яку видали саме того часу. У цій книзі можна прочитати детальні пояснення до епосу про Гільгамеша, у одному з епізодів котрого Гільгамеш б’ється із Гувавою – чудовиськом, яке охороняє кедрові ліси.
Власне, епос про Гільгамеша з’явився угорською мовою теж саме тоді. Мені було шістнадцять, коли я прочитав його, і мене відразу ж захопив образ Гумбаби. Тобто Гувави. Від цієї істоти, від Гумбаби, тобто Гувави, віяло таким жахом, що описати його словами важко. Радше, я спробував словами, вірніше одним словом передати це, і воно звучало так: диктатура жаху (угорською це слово є поєднанням двох різнокореневих – rémuralom – прим. перекладача). До того ж страхіття диктатури жаху походить із древньовавілонського варіанту слова.
А у новоассирійському варіанті «баба» нагадує хіба що іграшкову ляльку чи новонароджене немовля, а «гум» − це щось типу веселого мугикання.
Коли навесні 1975 року я читав епос про Гільгамеша, угорське суспільство якраз святкувало тридцятиріччя так званого «визволення». Ми жили тоді на розі вулиць Дам’янич і Дьордя Дожі, біля довгого бетонного чотирикутника, який називався Площа Демонстрації. Військового генерала Яноша Дам’янича Гувава засудив до страти через повішення. 1514-го Гувава посадив на залізний розпечений трон вождя селянського повстання Дьордя Дожу, покаравши його страшними тортурами. Гувава влаштував військовий парад на Площі Демонстрації. Винищувачі летіли низько, із присвистом, а військові гелікоптери гуркотіли й летіли ще нижче. Бетоном Площі Демонстрації марширували механізовані стрілецькі полки, і я не міг навіть уявити, що за два з половиною роки, восени 1977-го, почну служити саме у такому ж полку.
Солдати марширували і ритмічно скандували: «Гувава! Гувава!»
Робітнича міліція крокувала у кашкетах, із автоматами. Вони теж у загальному ритмі горлали з усіх сил: «Гувава! Гувава!»
Гувава – це такий дух із епосу про Гільгамеша. Він охороняє і захищає ліси: древній східний захисник природи, суть діяльності якого полягає у практиці диктатури жаху. Він стежить за тим, щоб ті, що не мають на це права, на підставі побудови кораблів чи будинків, не вирізали тисячолітні ліванські кедри. Гм. Баба. Дуже баба. Баба дуже стежить. Точніше, тільки стежила до того часу, поки два друга, Гільгамеш і Енкіду, не вступили з нею у шабельний бій і не врятували від нього людство. І не покінчили з диктатурою жаху Гувави. Прийшов час визволення.
Гільгамеша і Енкіду можемо вважати визволителями. Хеттський варіант імені Гільгамеш – „Gisgammas”. Схоже на трохи незвичний прикметник. Незвичний, але на смак чисто угорський. Ніби ми хотіли сказати «захопливий» (izgalmas – прим. перекладача), але вийшло „gisgammas”.
Передісторією визволення є суперечка двох богів, Шамаша і Енліля, а причина суперечки полягає у розбіжності економічних інтересів. Мисливці – саме їх уособлює Гувава – хочуть, щоб кедрові ліси залишилися недоторканними, а будівники кораблів – їх уособлює Гільгамеш – хочуть зовсім протилежного. Пастухи – втілені в особі Енкіду – стали на бік будівників. Я спробував уявити цей процес, але нічого у ньому не побачив.
Та й самого Гуваву не побачив, навіть своїми внутрішніми очима. Я намагався це уявити, але не вдалося. Один німецький вчений у 1920-их роках реконструював зовнішність Гувави. Він стверджував, що руки Гувави – це лев’ячі лапи, а голова кругла, і що тіло його вкрите бронзовою лускою. І я подумав: ну окей, маємо лапи і луску, але який вони мають стосунок до диктатури жаху?
Оповідання про Гуваву я дав такому собі Ґабору, котрий його не прочитав, зате загубив рукопис. Якщо літературний твір був колись написаний, але його остаточно втрачено кілька десятиліть тому, а автор вже й сам не може точно згадати зміст написаного, то чи можна такий твір вважати реально існуючим? Здається, на сторінках втраченого рукопису ті два визволителі і герої тріумфально повернулися у місто Урук. От тільки по дорозі і Гільгамеш, і Енкіду перетворилися на – вавуваву! – Гуваву. До того був один Гувава у далекому лісі, а потім їх стало два у престольному граді. А потім, здається, під кінець оповідання латентний Гувава вигулькнув із кожного мешканця міста Урук. А в останніх абзацах мого зниклого підліткового оповідання Гувави товклися вже сотнями.
З Ґабором ми сиділи за однією партою. На уроках угорської мови та історії я йому завжди підказував. Він не дуже стежив за тим, що відбувається на уроках, зате гнув спину над підручниками з біології та фізики, а пізніше занурився вже в університетські конспекти з цих дисциплін. Він пхав собі до голови біологію і фізику з максимальною наполегливістю. Я спитав: тебе справді так сильно цікавлять ці речі? Він відповів: зовсім не цікавлять, але в мене немає вибору.
Тоді я й зрозумів, що літературні твори треба роздруковувати хоча б у двох, а краще у трьох примірниках, і часто міняти копірку. Мій сусід за партою, котрий загубив диктатуру жаху Гувави, хотів стати лікарем. Точніше, не хотів стати лікарем, але його батько, котрий пропрацював лікарем тридцять років, дав сину зрозуміти, що в нього немає іншого вибору. Тож Ґабор заявив, що, крім фізики та біології, його нічого не цікавить, в тому числі і диктатура жаху Гувави. Це означало, що диктатура жаху Гувави не цікавила Ґабора так само, як і біологія та фізика, але що стосується цих двох дисциплін, то він хотів відповідати такому туманно сформульованому змісту, котрий мав ось цю яскраву назву: вимоги до рівня знань.
Мій сусід за партою щодня не раз визнавав, наскільки він мені заздрить. Вже й тепер видно по тобі – додавав він – що ти все життя будеш займатися тим, що тобі до душі. Наприклад, якщо тобі захочеться, ти зможеш вигадувати дурниці, подібні до диктатури жаху Гувави. Він був переконаний, що Гувава і диктатура жаху є плодом моєї уяви, а не результатом розшифровки месопотамського клинопису на глиняних табличках.
А загалом про диктатуру жаху – про те, що у країні панує диктатура жаху – він і чути не хотів.
«Що за диктатура жаху?» – кричав.
Я відповів: підсолоджена диктатура жаху. Диктатура жаху зі збитими вершками. Диктатура жаху, позбавлена кровопролиття. Але все ж таки є братські могили убитих, про які і сьогодні не можна говорити. І коли хтось публічно заявить, що їх потрібно перепоховати, того покарають і в наші часи.
«Тобі хіба не бракує свободи? – питав я Ґабора.
Від цього питання мій сусід за партою зовсім розлютився.
«Мені зовсім, блять, не бракує свободи!» – кричав він на перерві після третього уроку, коли почув таке питання. «Якщо питання полягає у тому – смажена курка чи свобода, тоді ось моя відповідь: спочатку смажена курка, по-друге – смажена курка, а вже потім, можливо, для покращення смаку, одна ложечка свободи. Якщо ж питання полягає у тому – гроші чи свобода, то ось моя відповідь: спочатку багато грошей, по-друге – дуже-дуже багато грошей, а вже потім, якщо потрібно, свобода на десять філерів. Якщо ж питання полягає у тому – піхва чи свобода, то ось моя відповідь: спочатку піхва, по-друге – піхва, а після цього, якщо в мене ще все зможе стояти прутень, я запхаю його і у свободу. За умови, що вона не заразна».
Не дивно, що Ґабор говорив саме так. Зрештою, він же готувався стати лікарем. Мене тільки здивувало, що він не міг зупинитися. На перерві після третього уроку він викрикував у повітря те, про що я його не питав.
«Будь таким добрим і прийми до відома, що я пристосовуюся до того, що є! Якщо є піаніно, то я піаніст! Якщо є трафік, то я трафікіст! А якщо ж є диктатура жаху, то я диктатуро-жахіст! Я вже член органу KISZ (угорський аналог комсомолу – прим. перекладача), і у партію теж вступлю. Як тільки досягну потрібного віку і роздобуду потрібні рекомендації. І якщо генеральним секретарем стане твій дорогенький Гувава, то я повішу його портрет у своєму кабінеті! Більше того – і дома повішу! У спальні, над подружнім ліжком! Хай Гувава бачить, як я єбу свою дружину! Або іще чиюсь дружину!»
Я думав, що це таке собі підліткове перебільшення. Але це було не воно.
Одного разу, тижнями чи навіть місяцями пізніше викладеного вище діалогу, чи радше монологу, Ґабор кілька днів не з’являвся. Мені це здалося дивним. До того він ніколи не хворів і не пропускав жодного уроку.
Коли він знову сів біля мене за парту, його обличчя покривали дивні подряпини. Він казав, що спіткнувся на вулиці і налетів обличчям на тротуар. Це навіть тоді прозвучало би неправдоподібно, якби мені не була відома передісторія. А я її знав. І потім мій сусід за партою розповів ще дещо, і це, на жаль, звучало переконливіше.
Ось:
«Як тільки це стане можливим, я поїду звідси. Я не хочу прожити своє життя у цій країні». І, хоча за змістом це було зайвим, але щодо почуттів неминучим, він додав: «Ненавиджу цю країну».
Є і продовження, але розповім я його іншим разом.
….....................................................
Отже, ми зупинилися на тому, що мій сусід за партою кричить – хоча ні, не кричить, а шепоче, одночасно стурбовано дивлячись на всі боки, чи не чує його ще хтось, крім мене – що він ненавидить цю країну, і що як тільки з’явиться можливість, він емігрує.
Але у той час ми користувались не цим словом, а іншим – дисидувати, від слова дисидент. І Ґабор теж так казав – що хоче дисидувати.
На шкірі його обличчя були видні ушкодження, котрі вказували на насильство. Або навіть так – ніби якийсь чоловік притис його голову до шорсткої стіни і поводив нею туди-сюди. І в мене була версія того, хто міг бути цим чоловіком: без жодного сумніву − це був Роберт Шпорнштрайх.
Чоловік Бьожі.
Шпорнштрайх одного разу вже зустрічався з моїм сусідом за партою, ну, якщо можна назвати зустріччю те, що він почекав його перед школою. Він спитав його: «Це ти Ґабор Рошташ?» І продовжив: «Я тобі так скажу – відстань від моєї дружини. Бо будуть, курва, великі проблеми». Кілька днів мій сусід був змушений писати лівою рукою, бо його правий великий палець став тимчасово недієздатним. Шпорнштрайх вдав, ніби хоче йому потиснути руку, але раптом опинився у нього за спиною і сповненим сили рухом смикнув на себе великий палець Ґабора, ніби затягнув ручне гальмо у машині.
Мій сусід за партою лівою рукою писав повільно і потворно. Тією ж лівою він дістав із кишені фотографію Бьожі. «Але ж це зовсім доросла жінка!» – сказав я з подивом.
«Їй двадцять вісім років, – погодився Ґабор з моїм зауваженням. – Рівно на десять років старша за нас. Точніше, за мене».
Саме тоді в мені сформулювалася підозра, що сімейний стан Ержибет, тобто Бьожі, причиново-наслідковим зв’язком сполучений із травмою великого пальця Ґабора.
«Вона розповіла мені, що зі своїм чоловіком ще ні разу, ні однісінького разу не досягала оргазму. Той мудак навіть не знає, що треба робити з жінкою».
«А ти типу знаєш? – спитав я. – Чи, може, тебе ця жінка навчила?»
«Мене не треба було вчити, – відповів Ґабор. – За пів години я і сам здогадався».
Я здивовано глянув на нього. Дотепер я завжди вважав, що егоїзм Ґабора є безмежним. Про нього важко було уявити, що це для нього важливо: щоб під час будь-яких своїх дій не тільки він почував себе добре, але і хтось інший, крім нього.
На той час він уже зі значно меншим завзяттям впихав собі в голову біологію і фізику. Розмножені для домашнього вжитку нотатки ще все валялися у нього на виду, але заглядав він у них вже рідко. Радше, він видивлявся у пустоті якусь уявну точку.
Я спитав: «Якщо вона не кохає свого чоловіка, то чому не розлучиться з ним?» Ґабор махнув рукою і сказав: «Нічого ти не розумієш».
Я спитав: «А де ти можеш з нею зустрічатися?» Виявилось, щосуботи по обіді батьки Ґабора сідають у свій жигуль, виїжджають до Дунабоґданя, а повертаються тільки у неділю ввечері. О третій по обіді щосуботи Ержибет з’являється на розі вулиці Бальзака, займає свою точку спостереження, а потім, після від’їзду подружжя Рошташів, забігає у під’їзд. Вияснилося і те, що чоловік Бьожі, Роберт Шпорнштрайх, є лейтенантом запасу, і що його призвали на тримісячні збори. «А його хіба не відпускають додому на вихідні? – спитав я. «Та де не відпускають, – прозвучала відповідь. – Щосуботи по обіді його відпускають із казарми, а повернутися він має тільки у неділю ввечері».
Я дізнався, як щосуботи по обіді Роберт Шпорнштрайх іде у їхнє порожнє помешкання десь на Старій Буді (район Будапешту – прим. перекладача), але Бьожі він там не знаходить; скидає форму лейтенанта у запасі, переодягається у цивільне і бродить вулицями до пізньої ночі. Ніч з суботи на неділю Бьожі перебуває на вулиці Бальзака, у обіймах мого сусіда за партою, а коли після обіднього дзвону вилітає із квартири, він ретельно прибирає сліди, котрі можуть їх викрити.
Я спитав Ґабора: а Шпорнштрайх у ці дні не заходить до магазинів з алкоголем? Не напивається?
«Робі?» – перепитав Ґабор. – «Та кого цікавить Робі?» І додав: «Але насправді ні. Робі переконаний антиалкоголік. У нього є переконання на всі випадки життя».
Раптом у мене виникло чітке відчуття, ніби я Гувава. Я не хочу бути Гувавою, але все одно починаю перетворюватися на нього, навіть не бажаючи цього. Те, як я виглядаю нижче грудей чи навіть у повний зріст, коли дивлюсь у дзеркало, це лиш погане маскування. Воно призначене для того, щоб приховати лев’ячі лапи, круглу голову та бронзову луску.
Гувава зі зловтішним співчуттям спостерігає за стражданнями трьох людських істот. Він бачить свого сусіда за партою, Ґабора Рошташа, великий палець котрого ще не вивихнуто, а обличчя ще не розмазане по стіні: вахтеру будинку на вулиці Бальзака він засовує у кишеню коричнево-червону банкноту, щоб деякий час той не помічав суботні відвідини молодої жінки.
На коричнево-червоній банкноті зображено портрет Лайоша Кошута.
Він бачить – тобто Гувава – як у суботу о третій інженер-хімік Роберт Шпорнштрайх акуратно вішає на «плічка» пляшково-зелену уніформу Угорської Народної Армії, до того ж він точно знає, він повинен знати, що саме у цей час його дружина кохається із гімназистом, моїм сусідом за партою, який є молодшим від неї на десять років. Що цієї хвилини мій сусід за партою засовує свій прутень у тіло Бьожі.
На відміну від Робі, мій сусід за партою вже під час першого злягання здогадався, що потрібно для того, щоб Бьожі кінчила.
Мати Бьожі вчила свою доньку на те, щоб вона ніколи, за жодних обставин не брехала. Вона завжди має казати правду! Її мати вимагала казати правду в умовах, коли диктатура жаху ґрунтувалася на брехні, а точніше на цілому комплексі складної, різноманітної мережі брехні. Після п’яти з половиною років заміжжя двадцятивосьмилітня Бьожі трактувала це таким чином – про свої любовні злягання з Рошташем вона повинна звітувати перед Шпорнштрайхом в усіх подробицях, а також перед Рошташем про те, наскільки стражденним є для неї спати у одному ліжку із Шпорнштрайхом. «Ця бібліотекарка! – повторював Шпорнштрайх під час реалізації своїх шлюбних прав. – Хто б міг подумати, що бібліотекарки можуть бути й такими!»
Бьожі, а точніше Ержибет Леваї, і справді працювала в одному з філіалів столичної бібліотеки. Мій сусід за партою розповів, що він там, у бібліотеці, і познайомився з Бьожі. Він хотів узяти книги з біології та фізики. Вони розговорилися, і мій сусід – за його власними словами – вразив жінку своїми глибокими знаннями. Наступного дня він пішов туди, коли бібліотека вже зачинялася. Жінка не мала нічого проти цього, сказала тільки, що заміжня. «Дітей немає?» – прагматично спитав Ґабор. «Поки що і не буде. – почув у відповідь. – Ми ще не достатньо зрілі для цього».
Одного разу по обіді я не зміг встояти перед спокусою і пішов у той філіал бібліотеки, де сказав, що хочу записатися. Я відразу розпізнав Бьожі, що і не дивно, адже мій сусід за партою не раз показував мені її фотографію. Я визнав, що вона і справді гарна, щоправда, не мій типаж.
Вона спитала моє ім’я. Я бовкнув: «Гувава!». І відразу ж зрозумів, що схибив. Можливо, чи навіть імовірно, що Ґабор розповідав їй про Гуваву, чи радше про оповідання, де йдеться про Гуваву. Навіть припустимо уявити, що рукопис оповідання загубився десь у матері Бьожі, адже недавно мінімум раз на тиждень вони почали зустрічатися і там.
Мій сусід за партою розповів, що останній раз, коли він разом з Бьожі піднявся до тієї квартири біля мосту Ладьманьоші, її мати вже лежала у ліжку, готуючись спати. Але все таки висловилася: «Майте на увазі, молодий чоловіче, що я на боці Робі!». Ґабор узяв це до уваги без усяких заперечень. «А ще майте на увазі, що брехати не можна. Ніколи, за жодних обставин! Отже, якщо Робі зараз зателефонує сюди, я розкажу йому, що моя дочка тут разом з вами!»
«І уяви собі, яка крута ця стара чувіха! – сказав Ґабор. – У неї навіть татуювання є!» Виявилось, що мати Бьожі читала у ліжку газету і в неї задрався рукав нічної сорочки, від чого стало видно татуювання – це було шести- чи семизначне число.
І ця людина й справді думає, що коли та літня жінка була ще нестарою, то набила собі на руку ті цифри з власної волі, просто задля втіхи? Тепер мій сусід за партою одержить у відповідь таке ж поблажливе зауваження. «Не розумієш ти нічого!»
Я попросив у бібліотекарки вибачення за інфантильний жарт і назвав своє справжнє громадянське ім’я, дане при народженні. Але Бьожі тепер вже щось запідозрила. Попросила паспорт. Хоча я був впевнений, що вона і без цього знає, хто я. «Ви і справді вважаєте, що завжди, за будь-яких обставин заборонено брехати? Якщо, наприклад, я переховую партизанів у своїй квартирі, а якийсь сищик спитає, чи не перебувають у мене чужі люди, я й тоді маю казати правду?»
У ті роки – і сам не знаю чому – мені здавалося, що переховувати партизанів – це найвищий рівень моральної стійкості. У ті часи я багато чого переховував: книги, листи, думки. На жаль, мені не довелося переховувати партизанів. Проти диктатури жаху Гувави партизанський рух не розгорнувся.
Бібліотекарка нахилила голову і, шепочучи, відповіла: «Художня література праворуч, а історія і філософія ліворуч».
Тим часом тридцята річниця визволення якось забулася. Зацвіли фруктові дерева. Наближалися іспити, випускні та вступні. У штабі мобілізації командування проводило призов. Я був здоровим і виявився придатним до солдатської служби. Ґабор Рошташ міг розраховувати на те, що його, як студента медичного факультету, не візьмуть в армію, але його батько про всяк випадок організував йому і медичну довідку про непридатність.
Видатні шкільні представники диктатури жаху Гувави згасали, сіріли і майже скоротилися у розмірах.
Був там Єне Меннєї, котрий від першої до останньої хвилину уроку викликав нас відповідати і котрий ніколи не втрачав нагоди познущатися з прізвища і характерних тілесних рис тих, хто якраз відповідав, після чого із пророчим виглядом віщував: хто у якому пішохідному переході Будапешта через двадцять років, у 1996-ому, буде жебрати копійки, хто і в якому місці ляже поперек рейок на залізничне полотно, і у котрій з провінційних психіатричних лікарень буде лежати прив’язаний ременями до ліжка той чи інший гімназист.
Був там Золтан Шалґо, що за кожної нагоди з піною навколо вуст вивергав потік злості на художню творчість Марка Шагала (і тільки поступово я зрозумів, що він ненавидить не стільки кольори Шагала, як його походження) і що систематично по черзі водив до себе додому учнів обох статей малювати їх ню, а дівчатам казав, що не братиме на себе жодних витрат на аборт.
Був там Бейла Ятаган, про якого казали, що у місяці, які передували визволенню, він був партійним функціонером нілашів (ультраправа партія Угорщини 1937-1945 рр. – прим. перекладача), і, як особа, віддана ідеям гунгаризму (це угорський націонал-соціалістичний рух та ідеологія, популярні у 1930-1945 рр. – прим. перекладача), був охочий постріляти трохи на березі Дунаю (натяк на розстріли євреїв на набережній Будапешту – прим. перекладача), але й примусові зізнання допитаних щодо захованих коштовностей теж належали до його сфери діяльності.
Вони були ще там, але вже здавалися мені такими нікчемними, що у мене було відчуття: варто тільки відчинити вікно − і вони б розвіялися у повітрі за хвилину. Новіші, молодші від нас життя чекали на те, щоб ці три названі чоловіки обдурили, осоромили і покалічили їх.
У свою чергу Ґабор Рошташ нашептав мені на вухо, що ненавидить цю країну, і як тільки трапиться нагода, він дисидує.
Хоча зобижала його не Угорська Народна Республіка, а всього лише один її громадянин, а конкретніше: Робі. Саме так, однієї ночі Роберт Шпорнштрайх ховався під тим самим будинком біля мосту Ладьманьоші, де у одній із квартир Ґабор насолоджувався красою Бьожі, в той час як її мама розповідала у телефон чистісіньку правду, після чого у нічній сорочці із задраним рукавом взялася читати газету – центральний друкований орган Партії.
І коли на світанку Ґабор вийшов із воріт будинку, Шпорнтштрайх з виховною метою призначив йому тілесне покарання. Схопив його за волосся, стукнув головою об стіну і два-три рази потер обличчям об тиньк. А після цього, можливо, ще й поко̀пав трохи.
Не варто навіть казати, що Ґабор і не спробував захиститися. З одного боку, він був значно слабшим від офіцера у запасі та й не мав жодного досвіду у бійках і ніколи не вчився ніяким бойовим мистецтвам, а з іншої – у глибині душі він визнавав право чоловіка на агресивний напад. Він усього лише отримує те, що заслужив: такою була його думка, і пізніше він думав так само. Ну і крім цього: Шпорнштрайх його ще вчасно попереджав. Наперед казав, що буде біда.
На той час суботні зустрічі на вулиці Бальзака вже припинилися. Може, мій сусід за партою занадто рідко давав вахтеру сотню форинтів, а може, вахтер розчарувався у безкомпромісному прагненні до свободи зображеного на банкноті Лайоша Кошута. Одного разу в суботу батьки несподівано повернулися додому і, відчинивши двері, накрили там Ґабора та молоду жінку. Вони сказали Бьожі: у неї є три хвилини, тобто сто вісімдесят секунд на те, щоб одягтися і залишити квартиру. Ґабора, який хотів покинути квартиру разом із Бьожі, вони попросили, щоб залишався там, де вони їх застукали, а він підкорився цій вимозі, бо вирішив, що не має іншого вибору.
Згодом вони ще кілька разів зустрічалися у матері Бьожі, але після насильницького втручання Шпорнштрайха цей варіант теж відпав. Крім того, мама, перед тим, як залишити Ґабора і Бьожі наодинці, читала їм довгі проповіді про важливу роль Радянського Союзу у світовій історії, і одночасно вже майже кокетливо посвічувала своїм шести- чи семизначним татуюванням, походження якого вже стало відомим моєму сусідові за партою.
На якусь мить у його голові промайнуло, що те шести- чи семизначне число, котре прочитувалося на старіючій шкірі, й справді може бути пов’язаним із диктатурою жаху Гувави, так само, як і під час отриманих побоїв Шпорнштрайх був не самим собою, а представником Гувави. Для такої сповненої переконань людини, якою він був, і таке представництво могло стати результатом переконання.
Після кривавого побиття Бьожі кожен раз казала Ґабору, як сильно зневажає свого чоловіка за те, що він виявив себе так по-звірячому. Проте це означало й те, що вона жаліє Ґабора. А я не зміг примусити себе попередити свого сусіда за партою: жаль перебуває всього лише на відстані котячого стрибка від презирства, тобто молода жінка насправді зневажає не свого, старшого за неї на три роки, чоловіка, а свого коханого, котрий на десять років молодший.
Мій сусід за партою і справді поводився не мужньо: він хотів утекти від Шпорнштрайха, але офіцер запасу був не тільки сильнішим за нього, але й швидшим.
Шпорнштрайх, незважаючи на німецьке звучання свого прізвища – або й саме тому – був ревним угорським патріотом. Національну ідею він узгоджував із комуністичним колективізмом. Тріанонський мирний договір він згадував як особисту образу і заявляв, що «рано чи пізно ми отримаємо назад хоча б Словакію і Північну Трансильванію», бо вони «мають до нас повернутися». Він до ночі проводив пристрасні дебати із мамою Бьожі, котра вірила у пролетарський інтернаціоналізм, і головним її переконанням було те, що у безкласовому суспільстві нації зникнуть.
Її зять, інженер-хімік, гіркими словами лаяв масонів і фарисеїв, котрі заполонили країну і проникли навіть до лав Партії. Міністерство фінансів і Планове відомство переповнені ними, але вони вимахуються і на Радіо та Телебаченні. Всі угорці тримаються разом – додав він – за винятком тих, котрі хоч і розмовляють угорською, але по своїй суті не є угорцями.
Я не розумів, чому така людина вважала за правильне рішення одружитися саме на єдиній доньці, на єдиній родичці жінки, яка пережила Аушвіц. Не розумів я і того, чому він тримається за свою дружину, якщо не любить і не цінує її.
А потім ламати голову над цим стало вже зайвим. Я навіть не спитав, чому Ґабору не вистачає сили й рішучості піти від своїх батьків? Бо не хоче відмовитися від інструкцій щодо способу життя, які отримує від старшого Рошташа?
А ось наступне було не питанням, а фактом: Бьожі «нарешті порозумнішала». Саме так написали батьки Ґабора в одному особистому листі, котрого вони, адресати, показали і своєму єдиному сину-спадкоємцеві. Між зовсім різними почуттями, які переповнювали Ґабора після розриву, головну роль відігравало полегшення.
Мені б теж не завадило подібного полегшення. Я би хотів забути про диктатуру жаху Гувави, але це було неможливо, бо диктатура жаху незмінно залишалася присутньою. Вона ставала м’якшою, збитих вершків у ній ставало чимраз більше, але все таки вона залишалася незмінною. Я би хотів відправити Гуваву назад, у паноптикум уявних істот, але ж був і мій колишній сусід за партою… точніше, його якраз ніде й не було. На початку 1980-их років один мій знайомий розповідав, що Ґабор Рошташ перервав своє навчання на медичному факультеті. Один мій інший знайомий стверджував, що Ґабор Рошташ дисидував. А третій поділився зі мною новиною про те, що Ґабор Рошташ сидить на найнижчій сходинці підземного переходу на площі Благої Луїзи і жебракує.
Я відразу ж сів на сьомий автобус, поїхав туди і походив у тому підземному переході. Ґабор і справді сидів на найнижчій сходинці, перед ним лежала бейсболка, у котрій помістилося б набагато більше монет, ніж накопичилося в ній на ту мить. Я бачив це так: або це все-таки не він, а хтось інший, або якщо все ж таки він, то настільки змінився, що навіть при щирому бажанні я не зможу його впізнати.
А проте він мене впізнав. І заявив, що я останній покидьок. Що я і попереднього дня там проходив і штурхнув ногою його бейсболку. Що його монети покотилися в різні боки, і того дня йому вже ніхто нічого не подав. Він підскочив, чи радше якось тяжко підвівся, одночасно погрожуючи мені кулаком. Якщо б я його вдарив у груди, він би впав. Але я все-таки розвернувся і поспішив до входу у метро. Я розрахував так: він або не піде за мною, або якщо й піде, то все рівно не пройде далі автомата для перевірки квитків.
Я хотів би забути про Ґабора Рошташа, але це було неможливо, бо Гувава все ще був присутнім. Ще все, і вже знову, і чим далі, тим більше. Моїм завданням могло би стати те, щоб усе це я розповів детальніше і точніше, але я не здатен ввести свої читачів в оману, стверджуючи, що він і надалі існує.
З угорської переклав Bandy Sholtes. Фото © Valuska Gábor, Korponai Tamás
Публікацію та переклад уривків здійснено у рамках фестивалю Місяць авторських читань 2020 онлайн, що відбудеться з 1 до 31 липня 2020 року за підтримки Українського культурного фонду. Почесний гість МАЧ 2020 – Угорщина. Дивитися трансляції авторських читань Немета Ґабора та інших авторів можна на сторінці фестивалю у Facebook.