Немет Ґабор «Літо одного бабака»
Дата: 17 Червня 2020 | Категорія: «Проза» | Автор_ка: Немет Ґабор, Петер Гергелі (Всі публікації)
Зображення: Horváth Péter Gyula | Перегляди: 14723
Немет Ґабор (Gábor Németh, 1956) – прозаїк, сценарист, редактор, професор Університету театру і кіно, викладає кінодраматургію, творче письмо та сценаристику.
«Ти єврей?» у своєму найвідомішому романі автор обертається навколо елементарного досвіду відчуження, автобіографічної книги та одночасно автобіографічної вигадки.
«Досвід відчуження є пекельним, тому що людина шукає в собі помилку, гріх, гріх, який вона здійснила, відчуваючи відчуженість. Адже у хорошому світі незнайомці почувають себе погано. (...) Мої підозри щодо мого іудаїзму виходили з моєї власної душі. Я єврей лише в тому сенсі, що вважав себе таким у найбільш чутливій частині мого життя».
Його історія «Літо одного бабака» – це дорога по Європі. Оповідач-мисливець шукає правильне місце для зйомок. Реальність відіграє певну роль у тексті у вигляді притулку, екстремістського ісламізму та ромського питання. Окрім відчуження, Немет ставить питання про невимовність та невідновлюваний характер літератури як головну тему, яку також можна прочитати як щоденник і лист-роман.
ЛІТО ОДНОГО БАБАКА
(фрагмент роману)
коли я орендував собі за портом темно-синій трилітровий турбований сааб кабріолет п’ятнадцятирічної свіжості, моє обличчя збагатилося безсоромною посмішкою лісової поганки і за першої ліпшої нагоди відкидав дах, хизуючись створеними для пілотів американських винищувачів і, звісно, для мене фірмовими окулярами «ray-ban» і нап’явши зроблений з цупкої бавовни кашкет «kangoroo» піщаного кольору
у багажнику дзеленькала картонна коробка з пляшками «фраскаті»
ніжний, чистий пісочок, уздовж якого, прямо впритул один до одного, стоять одні лише готелі аж на три кілометри і в кожного власний пляж, з прокатом перед готелями строкатої маси сонцезахисних тентів і чітким закріпленням окремого кольору за кожним готелем, а на стеблині парасольок, мов комірець блідої поганки, прилаштовано дрібненький круглий столик, до комплекту яких належить ще пара тапчанів, ну і невеличкий ярличок, який чіпляється до тенту і вказує на те, що він тобою зайнятий, а пізніше дозволить легко ідентифікувати твоє місце
місцеві звичаї передбачають щоденне переселення і це тобі дозволяє непогано посуватися в бік моря, проте, навіть цей заскнілий порядок іноді зазнає змін через незбагненні симпатії адміністраторів рецепції
а ще, через гроші, гадаю
упродовж тижня тут відпочиватиметься добре, міркував я собі, регулярне харчування, розслабуха на шезлонзі, плавання, тобто такі собі невиразні рухи, які на морі звикли так називати
пощастило, в готелі «рим» мені дістався номер на четвертому поверсі з виходом на фронтальну стіну, звідки було видно купоросовий чотирикутник басейну
виникла думка, сходити на берег ще під вечір
пляж був спорожнілий, тенти всі зачохлені, шезлонги поскладані і розставлені дратуюче рівними паралельними рядами, а близнюки, звідкілясь з емілії-романьї, що на літо найнялися на сезонні роботи, широченними граблями прочісували пісок, а довершену самотність окрім них порушувала лишень п’ятдесятилітня на вигляд подружня пара, що проти заходу сонця вмостилася, тримаючи один одного за руки, з пієтетом гляділи у море, немов у якомусь фільмі дзефірелі, на чоловікові був легкий літній костюм, а на ній – зроблене з такого ж матеріалу просте безрукавне плаття, їхні обличчя випромінювали якусь загадкову ніжність, ніби вони оглядали справжній шедевр в одному з великих європейських музеїв,
однак, невдовзі все з’ясувалося
з-поміж хвиль показалася пірнальна люлька, наступними з’явилися плавальні окуляри, і, зрештою, створіння, яке вважалося ними шедевром, їхня донечка
на вигляд їй було десь дванадцять
вона почала несамовито плескатися у хвилях
її довге чорне волосся, мов мокрий стяг, відлетіло назад, розбризкуючи міріади крапель, коли вона різко випрямилася з-поміж хвиль, що сягали їй до талії, почувся сміх чоловіка і жінки, яка з банним простирадлом білого кольору попрямувала, щоб зустріти дівчину, яка дещо невправно і клацаючи зубами від холоду вибігла з хвиль, притискаючи зігнуті руки до грудей і залишаючи мокрі сліди на пласкому піщаному березі
вони троє дивилися на мене так, ніби я мав поділяти їх радість і мене це справді би не обтяжило, було так очевидно, що ця дівчинка мабуть стала янголом, який рятував їх затьмарений шлюб, янголом, яким вони аж відтоді ніяк не натішаться і уявив їх дванадцять років тому, їхні хвилювання і страхи, дурні забаганки жінки, які чоловік виконує без жодних закидів, поїздку до лікарні на самому світанку, чоловіка, як він маячить перед пологовою палатою, втомлену усмішку жінки, усі ті пласкі велеречиві кліше
точнісінько як у бразильській мильній опері
я все це уявив і усміхнувся їм у відповідь, ніби говорячи, що їм нема чого стидатися, що я зі свого боку не бачу нічого поганого у непропорційному прояві сентиментів
це нас одразу зробило добрими знайомими, товаришами у загорянні, що люб’язно вітаються при першій нагоді, при цьому, доля на додаток зробила нас сусідами, створивши незручну обставину у вигляді ненавмисного порушення нами ареалу один одного при виході з номеру на лоджію, оскільки вона була поділена на дві половини лише обхваченим вузькою металевою смужкою матовим скляним листом, не вищим за пояс, тобто, межа була між нами вельми символічною і якщо хтось із нас виходив повивішувати свій вологий рушник, викурити цигарку або просто поглядіти на море, інстинктивно відсахнувся, коли балкон з того боку вже був зайнятий
окрім привітання вони англійською не знали жодного слова, та і я володів італійською не краще
«bona notte», кажу я, «good night», це італійці у відповідь
головний сезон вже спливав, ділянка берега по всій довжині була переповнена, за винятком сусіднього готелю, коли я у перший же ранок вийшов на балкон, щоб потягнутися у соленій атмосфері, одразу кинулися в очі покинута тераса з залізним стільцем, прикованим до столу ланцюгом, а ще спущений дитячий басейн, з висоти п’ятого поверху було видно задній дворик, червоний ровер, притулені до стіни віники і чотири набиті сміттям пакети, руда киця, що снідала з роздертого полімерного кулька, автостоянка стояла пуста, однак біля зіставлених біля господарського входу металевих столиків були розкладені білі пластмасові стільці, готель був зачинений і було видно, що відвідувачів не приймав, усе ж у ньому хтось мешкав, що було очевидно, бо якийсь час потому відкрилися двері і з них хтось вийшов, чиї оголені чорні гомілки я бачив з-під імпровізованого піддашку, зробленого з зеленої напівпрозорої сітки від комарів та плівки, згодом він, худорлявий, високий сомалієць чи ефіоп, посунувся в мій бік і під розтягнутою майкою узявся почісувати свій живіт, запалив цигарку і час від час робив ковток кока-коли з червоної банки
справжній «вукумпра»
як італійці називають переважно африканських емігрантів, котрі живуть з продажу темних окулярів, контрафактних шкіряних сумок, циновок, банних простирадл, дешевих хронометрів та ювелірних виробів, але, незважаючи на це, неспроможні засвоїти пару італійських слів або єдине італійське речення, «vuoi comprare» [ти хочеш купити], потрібне цій публіці окрім числівників, адже вони його використовують для того, щоб привітатися, представитися або щось запропонувати
тобто, італійці їх ототожнюють зі своїми власними недоліками
з будинку виходило усе більше людей, темношкірі чоловіки, і всі виглядали, ніби щойно з африки, настільки вони не мали жодного стосунку до будь-яких речей, що починалися за поручнями, на березі італії
вони посідали на стільцях, останніми звідкілясь матеріалізувалися дві низенькі жінки, ніжні й тендітні, вони розносили тарілки, після чого підтягнули глиняний глек
довжелезною дерев’яною ложкою почали роздавати гарячу масу, від якої йшов густий пар
певно, це була якась солодка каша, бо, судячи з того, як замахали руками африканці, на неї миттєво злетілися жуки
падальні мухи або оси
я зробив крок назад до кімнати за телеоб’єктивом, щоб використавши апарат як бінокль, дійти якогось рішення у цьому надважливому питанні, але як спостерігач не мав бажання бути поміченим, опустився навпочіпки і робив свої спроби з-під омофору поручнів балкону, вставлене у поручні скло разом з зеленим фільтром козирка самої тераси було вже занадто, тому, як вже довелося бути там, я пройшовся по терасі, кут огляду телеоб’єктива вправно відрізав світ по той бік від поручнів
я почав робити знімки
у дійсності, ці суб’єкти окупували заднє подвір’я, в якому не було і ста квадратних метрів, окупували, просто приєднавши його до африки, та якби хтось бачив тільки готові світлини, ні за що б не повірив, що вони зроблені не парою тисяч кілометрів південніше
усе їм грало на руку, вицвілі від соленого пару рейки занедбаного козирка, зелений тон запалої плівки, скинуті в одну купу помаранчеві картриджі для пива і навіть напхом напхані білі полімерні кульки, вміст яких звідси не піддавався з’ясуванню, від них африканськими ставали і столик, закиданий шкіркою фруктів, і притулений до стіни червоний ровер, і шланг діаметром три чверті дюйма блакитно-неонового кольору, витки якого петляли по розпеченому цементу, і навіть де-не-де висохла фінікова пальма, яка перегиналася на той бік зі стоянки нашого готелю, а через оманливу перспективу складалося враження, ніби час від час вона торкається добряче пошарпаного капелюха одного з «вукумпра»
вони сиділи там у поношених шортах та пустельному камуфляжі, строкатих футболах, підроблений «nike», «adidas», «puma», стоптані капці «speedo», а маркетинг, одягання у т. з. мальовниче народне вбрання вочевидь починається вже по сніданку
помаранчеві, глибоко-зелені та червоногарячі балахони, що нижнім краєм чіпляють за землю, ідіотські нічні сорочки, доношені до стану повного лайна рогожеві капці, на голові – хитро намудрений ганчірний вихор, а на обличчях, мов ритуальна личина у якомусь маскараді, антрацитово-чорні сонцезахисні окуляри
ніяк не можу ними намилуватися
я настільки полюбив на балконі цей азимутальний кут зйомки, що він в мене перетворився на звичку і після сніданку я на годинку повертався до моєї кімнати, щоб пошарити об’єктивом по території, доки пісок унизу на березі трошки прогріється
кожного дня, окрім одного
бо, того дня місяць був у повні і світив прямо на моє ліжко, я з якогось дурного сну прокидався з сильним серцебиттям і, не дочекавшись трагічного фіналу, вирішив негайно пробудитися
я вийшов на балкон, щоб відійти від жахів на свіжому нічному повітрі
було близько третьої години
окрім африки не було ані душі
у господарському подвір’ї стояв старий форд комбі, з відкинутими вгору дверцятами, світив тільки жовтий ліхтар багажника, коли двері кухні відчинилися і звідти вийшли двоє напівзігнутих кадрів, вони тягнули щось важке, а коли вони наблизилися до машини, можна було побачити, що це якийсь чорний пакет, з міцної, товстої полімерної фольги, в яких зазвичай відвозять на звалище шлак, який залишається після маломасштабних мулярських робіт, натомість у тому, що було в ньому заховано, важко було побачити щось окрім людського тіла, їхня поведінка, шепіт у вигляді коротких напружених фраз, а також незрозуміла у будь-якому іншому випадку старанність, як вони загортали дебелий пакунок, обережні рухи, як вони закривали задні дверцята, усе свідчило саме про це і я згадав домашні плітки про те, що зростання кількості китайських ресторанів та азійських ринків на околицях міст не призвело до появи китайських цвинтарів, нема жодного, справді, зовсім
«вукумпри» виштовхали фургон на задню дорогу, щоб стіна двох готелів не відлунювали шум двигуна і тільки там його запустили та дуже поволі, без фар рушили в бік промзони
тієї ночі я заснув аж на світанку
сніданок я прогавив і лишень опівдні прокинувся від того, що весь спітнів, а сонце безжалісно світить прямо в номер, ледь тримаючись на ногах вийшов на балкон, сам не розумію, навіщо, і машинально взяв з собою апарат
пляж готелю був набитий людьми, одна лише моя парасолька лишалася зачохленою, я глянув сусідів, адже, разом зі мною, «сімейка бонанотте» посувалася до своєї парасольки, долаючи дистанцію зі швидкістю равлика, орієнтуючись по інструкції на білеті, сьогодні ми знов опинилися на йоту ближче до берега, вони справді стояли там, усміхалися, дівчинка лежала на шезлонгу, на животі, тому що один «вукумпра» як раз наносив хною зображення крил на її лопатки, з одним вже впорався й домальовував друге, малесенькі крила янголят, парубок, який їх малював, був низький на зріст і дуже тонкий за статурою, свою справу робив спокійно і зосереджено, жоден штрих не видавав тремтіння
двома парасольками далі інший «вукумпра» займався лакуванням нігтів на ногах восьмидесятилітньої на вигляд матрони, на голові пані була біла мереживна шляпа, прикрашена синьою шовковою смужкою, а обличчя захищали величезні окуляри «gucci», які були в моді ще двадцять років тому, однак спеціально для носу вона звідкілясь дістала листок дерева, а залишена довгою смужка на її шляпі слугувала датчиком актуального напряму вітру, її чоловік відчужено повернувся до цієї метушні спиною і занурився у «la gazzetta dello sport»
я на ній дещо затримався, бо не можу намилуватися папером італійської спортивної газети – не вдаючись до подробиць, він має у собі особливий рожевий відтінок святкових сорочок сицилійців, якщо пам’ятаєш, саме це робить такими незвичними кольори команди палермо, принаймні для угорців – бо воно символізує те, чому я заздрю найбільше, а саме, глибоку італійську мудрість, яку не-італійці, дуже поверхнево, вважають поверхневістю
і яка дозволила їм змиритися з остаточним крахом мислення та зробити єдині правильні висновки стосовно виживання, а саме, що дизайн є ціннішою за метафізику
гедонізм як пригніченість
ти звісно міг би спитати, а ти це вочевидь рано чи пізно зробиш, що в разі, коли так все і є, тоді де діти мораль, якщо не існуватиме метафізики, на чому триматиметься наше самообмеження, якщо всередині нас не має законів моралі як такої собі опції «від виробника», тоді що могло б стати на заваді будь-якої пристрасті, може, зірки на небі, як немає бога, себто не було творення, звідки візьметься солідарність створінь, це питання без сумніву є одним з небагатьох розумних питань
і я повернувся до крилець
«вукумпра» щойно завершив свій шедевр та своїми десятьма розчепіреними пальцями показував, скільки просить за роботу, «signore bonanotte» відкопав зім’яту десятку і запхав йому в руки, кивнувши на знак подяки, хлопець посміхнувся і акуратно склав до сандалової шкатулки скляночку з хною, пензлик та ганчірку
я миттєво відчув запах тої шкатулки, ніби об’єктив і його зумів підтягнути
компаньйон хлопця також закінчив роботу, ще раз оглянув кінцевий результат, дунув на нігті, задоволено підвівся, відклав гроші і підійшов до іншого, щоб піти далі
дівчинка прийняла сидяче положення і хотіла сказати ще пару слів, але тої ж миті в неї сильно пішла кров носом
роздався крик її матері
я переставив апарат на режим «camcorder»
фільм виявився добрим так як є, без монтажу
хлопець, той, що був з хною, клацнув двома пальцями, другий одразу повернувся до нього і стрімко побіг в напрямку водопровідного крану неподалік, по дорозі підхопив з землі порожню баклажку з-під мінеральної води, тоді як той, що працював з хною, підійшов до ліжка і одним вольовим, але безкінечно спокійним, водночас командним жестом відвів наляканих «bonanotte» далі від ліжка, батьки йому одразу підкорилися, зачаровано спостерігаючи, як їх долю бере до своїх рук невідома сила, котра показалася перед ними в образі тисячолітніх рухів, принаймні, подібне усвідомлення читалося на їхніх обличчях і, дійсно, маленьке видреня потрапило до вправних рук, бо хлопець, той, що був з хною, обережно поклав її на спину, дещо піднявши підголівник шезлонга, після чого підсунув долоню під потилицю хворої, так обережно, ніби торкається пташеняти, яке щойно вилупилося, іншою рукою одночасно прикрив її очі, у цей момент інший вже повернувся з пляшкою свіжої води, яку разом з білою хусткою подав своєму товаришеві, щоб той міг стерти кров з обличчя дівчинки, отож, хлопець, що був з хною, пускав на її лоба тонкий струмінь води, яка збиралася у його долоні, підсунутій під потилицю і охолоджувала судини, які вели до мозкового стовбура, дівчина поникла, ніби готується до сну, однак, не пройшло і півхвилини, як кровотеча припинилася, а хлопець, що був з хною, ще раз провів по її обличчю вологою паперовою хусточкою і посміхнувся до неї
Вони приготувалися вирушити
На обличчі батька читалася безпорадність, в його голові могла виникнути думка про ще необхідність додаткового винагородження хлопця, який був з хною, однак, вловивши увесь сором, присутній у в ганебному жесті європейської культури-»парвеню», одразу ж відігнав від себе цю ідею, на відміну від нього мати дивилася на індійця без подібних застережень, приголомшено, а вдячність в її очах звідси видавалася просто непропорційно великою
вона як раз простягнула до нього свою руку, коли там з’явився третій «вукумпра»
вбраний у білу сорочку, бавовняні штани та капелюх, він запитливо дивився на інших двох, а ті, наче у відповідь, якось інстинктивно стали ближче один до одного, мов на якомусь допиті, той, що був у капелюсі, посміхнувся до дівчини і спитав щось в батька, скоріше за все італійською, оскільки чоловік одразу ж почав відповідати і був аж ніяк не спантеличений, і також посміхнувся у відповідь на посмішку, адресовану доньці та емоційно потряс головою, точно? міг спитати зі свого боку той, що був у капелюсі, на що і жінка включилася у відстоювання своєї правди, звідси здавалося, ніби йшлося про те, чи вже все в порядку і хоч той, що був у капелюсі, здалеку стежив за подіями, він хотів упевнитися в тому, що хлопці не скоїли нічого поганого, ні, трясла головою жінка, вони були просто дивовижні, я навіть не знаю, чи впоралися б ми без них, той, що був у капелюсі, ввічливо кивнув, одним рухом голови відпустив «вукумпр» і зник, наче ніколи його там і не було
тільки зараз уперше отримали доступ до своєї доньки, з двох боків стали біля неї у пісок на коліна, гладили її і все запитували, чи немає, чи не зосталося якихось проблем, а та не розуміла причину їхньої гіпертрофованої поведінки і для припинення цього дуже незручного для неї емоційного нападу щось попросила у своєї мами, яка побігла до пляжної сумки та повернулася з кишеньковим люстерком і з ним спробувала показати їй крила, дівчинка полегшено засміялася, підскочила на ноги, схопила жменю монет з дрібного столика і побігла до автокіоска з айскрімом
пан та пані «бонанотте» стояли, ошелешені після пережитого ними шоку
чоловік щось ледь чутно пояснював, тихо і приголомшено, як той, хто лоб в лоб зустрічається з тим, що окрім реальності їхнього перфектно облаштованого життя, ба більше, далі його обрію існує, є можливою інша реальність, судячи по всьому, сильніша за їхню і настільки потужніша, що зробила їх практично недієздатними, жінка з усім була згодна, вони тримали одне одного за руки і чекали повернення своєї дитини з таким самим піднесенням, яке я бачив на їх обличчях при нашій першій зустрічі
я зупинив апарат
я відчув сором, відчув і за них, за тих, котрі не відчували нічого, окрім свого щастя, ото ж, я брав на себе сором їх помилок
вони, звичайно, не могли бачити те, що мені показав минулої ночі місяць у повні, вони не відчували, про що йдеться у цій казці, вони не помітили, що двома хлопцями керували не отримана від древньої культури, безособова, належна кожному створінню стихійна солідарність, тобто не безумовне шанування життя, а безцеремонний, скавуліючий страх того, що стане відомо: вони пролили кров доньки білих людей, за що їх піддадуть покаранню і негайному та страшному вигнанню звідси, з земного раю, де досі щовечора їх чекали тепла їжа, відносно чисте ліжко, кабельне телебачення, холодне пиво та цигарки, та, звісно, наприкінці, тільки вони цього ще не знали, можливо, чорний мішок з цупкого поліетилену...
З угорської переклав Петер Гергелі. Фото © Horváth Péter Gyula
Публікацію та переклад уривків здійснено у рамках фестивалю Місяць авторських читань 2020 онлайн, що відбудеться з 1 до 31 липня 2020 року за підтримки Українського культурного фонду. Почесний гість МАЧ 2020 – Угорщина. Дивитися трансляції авторських читань Немета Ґабора та інших авторів можна на сторінці фестивалю у Facebook.