Усе починається з того, що мій логін – Panzerdivision, танкова дивізія. Я обрала його багато років тому, коли востаннє робила пропуск до нижнього поверху Bibliothéque nationale, призначеного для дослідників. Для бронювання місця й замовлення книжок через інтернет потрібен логін. Звісно, я могла б обрати Квіточку чи Хробачка. Та взяла собі Танкову дивізію. То була ласкаве прізвисько, яке мені колись дав один неймовірно чарівний француз, неперевершений у мистецтві іронії, навіть якщо відтоді вона й опустилася в моїй системі пріоритетів. Його слід було вимовляти, по можливості, в ніс, із мʼяким «s» і наголосом на останньому складі: «Pansèrdivisión». Це прізвисько, що нібито мало відображати, а може, й справді відображає не лише мою німецькість, але й якісь дуже особисті риси, тоді здавалося мені смішним. У світлі пошуків, які я хочу провести за допомогою цього логіна, воно таким більше не здається. Мова йтиме про одного німця, що кілька років прожив у Польщі. Про мого прадіда. 

Зазначу наперед: мій прадід не захоплював Польщу. Місцевість під Познанню, де він мешкав, відійшла до Пруссії ще 1815 року. 

Попри це. Я хочу змінити бібліотечний логін. Це неможливо. Добровільно обране ім’я, так зване псевдо, – неприязно пояснює мені пані, відповідальна за замовлення пропусків, – залишається назавжди. Panzerdivision. 

Із цим ім’ям – як із самим минулим, від якого, як відомо, не втечеш. Схоже, це правда: приїжджаєш, як оце я, в чужу країну, селишся, вивчаєш мову, читаєш нею й пишеш, аж поки тебе, бодай зрідка, не починають плутати з місцевою. Віриш, що можеш осісти. Та куди не поїдь і скільки не живи на чужині – всі вже давно прочитали оголошення про твій розшук. І регочуть чи шиплять до тебе: Panzerdivision!

Отож, логін залишається. І тепер я не можу виключити ймовірність того, що в книжку, яку я хочу присвятити своєму прадіду, рано чи пізно вдеруться німецькі загарбники. 

Почну з того, щоб дати йому якийсь логін чи ім’я, бо не хочу називати його ні «моїм прадідом» (зрештою, це не було його найважливішою роллю в житті), ні повним ім’ям Флоренс Хрістіан Ранґ, ні Флоренсом Хрістіаном, як завжди чула в батьковій родині, де про нього згадували по-товариськи, але з повагою, і ще менше «нашим героєм» – це мені не подобається ні в іронічному, ні в прямому значенні. ФХР (як JFK) – було б практично і стисло, та однозначно занадто асоціюється з якимось футбольним клубом. Отож: який логін я би обрала для нього сьогодні, якби довелося виписувати йому річний абонемент до Національної бібліотеки? Йому пасувало б чимало означників: шукач, божевільний, непостійний, радикальний, нестримний, буйний. Та я шукаю ім’я, логін. Й обираю пташку, яку часто спостерігала в танці з прибоєм на французькому узбережжі: Побережник. 

Перше, чим мене зачепив цей чоловік, ще тільки починаючи мене захоплювати, була назва доступного лише фрагментами, так ніколи й не завершеного твору його життя – «Розрахунок із Богом». Це мала бути широка історія та критика християнства й обрис майбутньої релігії, ілюстрований та підкріплений описом його власного шляху до віри, чи то пак вірянських блукань. 

«Розрахунок із Богом». До цієї назви він ставився серйозно, як і до всього, чим займався в житті. А я? Розмірковую. Та ні, я також ставлюся серйозно, дедалі серйозніше, навіть якщо моя серйозність – не та, що в Побережника. А хто аж ніяк не серйозний, то це час. Розрахунок із Богом: саме лише перенесення у ХІХ століття, здається мені, трохи позбавляє назву ваги. Не моїми зусиллями, а виключно стрибком у часі вона стала (хоча б) комічною. Серйозність, поширена за часів Побережника, зникла зі світу, принаймні з нашого безпосереднього, близького оточення. Але, можливо, не до кінця?

Манію величі цієї поважної назви збиває мова. Я уявляю його невисоким чоловіком –маленьким, як на наш час, не його, – хоч, звісно, додаткові 20 і навіть 30 см не змінили б його мізерності перед тим, з ким він хотів звести рахунки. Отже, я бачу його маленьким, самотнім, як палець, з кулаками, здійнятими до небес, уявляю, як він від усього серця виливає свою лють, як – за його ж словами – зриває з голови капелюха й топче його, викрикуючи «в далекі ліси»: «Пес! Негідник!» –  а потім ще, і ще, звертаючись до Бога-мучителя, «Отця», «який з небес таке зі мною скоїв». Я чую, як за кілька метрів над його головою слова проковтує глуха, навіть не глузлива безкінечність.   

Він вірив, що хтось, отже Бог, переймається ним особисто, він ще не мав відчуття загубленості в неозорому натовпі. Який таке зі мною скоїв! Як і Йов, він відчував неймовірну несправедливість щодо себе, але що то була за недоля, вчинена йому без вини? Чи ж він, як Йов, утратив свою жінку, десятьох дітей і все майно, чи його, як Йова, з голови до ніг роз’їдали огидні виразки? Яку недолю йому було вчинено? Невідомо,  чи вдасться через понад сто років це з’ясувати. 

Розрахунок із Богом: здається, дехто не давав себе залякати. Або: хтось надто впивався Ніцше? Можливо, і те, й інше. Я хочу простежити цю серйозність і манію величі, з якими сто років тому ці слова було написано, ще й двічі підкреслено. 

Замість, як його правнучка, воювати з непримітним світським найменням, цей пан серйозник носив ім’я, що саме по собі вже майже заява: Ранґ. Німецьке Der Rang, за словником Ґріммів, означає ступінь суспільного порядку, на якому перебуває людина; йдеться про ієрархію. Мені здається, людина на ім’я Ранґ має почуватися інакше, ніж Мюллер, Вебер чи Шуберт. Хоча, чи міг би такий собі Ранґ дійти до думки, що його ім’я може означати й останній, найнижчий ранг? Та звісно, ці міркування не свідчать ні про що, крім моїх власних упереджень. Імовірно, пан Великий почувається ненабагато інакше, ніж пан Малий. 

А як щодо Маґнуса? В родині Ранґів з одного покоління до іншого старші сини успадковують численні олійні портрети предків, на одному з яких зображено якогось Маґнуса Ранґа. Цей  Маґнус трохи подібний на Людовіка XIV: напудрована перука, так званий алонж, білі кучері якої тримаються, мов на бігудях, і спадають по голові аж до подвійного підборіддя. Як на моє відчуття, чоловік з іменем Маґнус мав би почуватися зовсім інакше, ніж якийсь собі Курт  або Франц, і в цьому, гадаю, я маю рацію. 

Ранґ, про якого йтиметься тут, отримав ім’я Хрістіан. Пізніше, коли йому обридло християнство, яким його сповідували тодішні церкви, він узяв собі друге ім’я – як на сьогоднішній погляд, та, може, й на тодішній, доволі гордовите, призначене аж ніяк не понижати свого носія в ієрархії рангів: Флоренс. Той, що процвітає. Християнство раптом здалося йому сухим і тоскним. Він відкинув його і розцвів. Флорес Хрістіан Ранґ. 

Від Флоренса до Танкової дивізії шлях неблизький. Це шлях, вимощений словами, по якому книжка рухатиметься вперед і назад, якщо не скотиться на манівці й об’їзди. 

Десь там, на цьому маршруті, та ні, на самому його початку, ще до того, як по-справжньому почати про прадіда (нетерплячим ця книжка не підійде), розміщено станцію boche або Бош. 

Обовʼязково подайся на стипендію «Grenzgänger» від фонду Боша, каже мені хтось, кому я розповідаю про намір поїхати до Польщі слідами Побережника. Я не дуже здивована, чуючи, що цей Grenzgänger наче на мене шитий: як відомо, в Німеччині майже для кожного проекту знайдеться відповідна стипендія. Чом би й ні, кажу я собі, якщо вона наче для мене створена. Й одразу по тому: А мені точно потрібні ці гроші? Чи ж я не можу поїхати до Польщі без сторонньої підтримки? Потім доведеться висловити в книжці подяку Фонду Роберта Боша, тобто рекламу фірмі Бош. Як на мене, гордовита відмова від такої підтримки зробить мені честь. Розмірковуючи й вагаючись між грошима й честю, я помічаю, що вже почала свою подорож і раптом перебуваю десь на півдорозі між Флоренсом і Танковою дивізією, між Побережником і собою. 

Boche – це одна з поширених лайок, якими французи називають німців; до речі, в наші дні її часто використовують у виразних лапках, тобто з певною іронією, яка в рідкісних випадках на кшталт цього не загострює злостивість, а пом’якшує її. Це слово вимовляється так само, як і назва німецької фірми Бош, тож я багато років думала, що від воно від неї й походить. Поки хтось не вказав на мою помилку. Я перевірила, і справді: фонетичне співпадіння назви фірми з французькою лайкою цілком випадкове. Тоді звідкіля це зневажливе позначення? Імовірно, від alboche – поєднання allemand (німці) та caboche (довбня, голова) й означає щось на кшталт «німецький тупак». Схоже на приязний плеоназм; принаймні, приязніший, ніж слово boche, коли ним луплять по твоїй тупій довбешці. Але менш приязний, ніж слово rigolboche, яке також є у французів та означає «жартівник», тобто протилежність німцям. Етимологію слова boche я взнала зі словника «Trésor de la langue française» й намагатимуся вважати її правдивою. Тож чи було цілковитою помилкою багато років пов’язувати фірму Бош із лайкою «boche»?

Відомості про Боша дуже суперечливі. Вважаймо це призвісником того, що на шляху цієї книжки суперечностей буде десь стільки ж, як і слів. Дехто вважає засновника фірми Бош Роберта Боша прекраснодушним рятівником людських життів, а хтось навіть записує його до учасників політичного опору. Загальне благо, особливо ж здоров’я співгромадян були його метою; серед іншого він збудував у Штутґарті лікарню. З іншого боку, Гітлер організував Роберту Бошу врочистий похорон. І перш за все: на фірмі Драйлінден-Машіненбау, дочірньому підприємстві концерну Бош, що працювало переважно на німецьку Люфтвафе, понад половину робочої сили складали примусові робітники, військовополонені та в’язні концтаборів із допоміжного табору Кляйнмахов. Драйлінден – це адміністративний район міста Кляйнмахов, де розміщувалося дочірнє підприємство. З одного боку, з іншого? Однозначним здається те, що в керівництві підприємства не сиділи переконані нацисти, але щоб уникнути експропріації, вони співпрацювали з режимом. І добре заробляли на розпочатій ним війні. 

Отож: Бошівські гроші?

Я вирішую подати заявку; хоча б тому, що вона безпосередньо виводить мене на шлях книжки. Якщо мені дадуть стипендію, кажу собі, виправдовуючись наперед, я ж завжди зможу демонстративно від неї відмовитися: Щоб я взяла у Вас гроші? Нізащо! Або мою заявку відхилять, і я уникну моральної дилеми. Отож, почекаймо. 

Від словостанції Бош або boche недалеко до іншої, на якій я затримаюся перед тим, як перейти до Побережника. Слово, що тисне на мене, він, мабуть, ніколи й не чув. З ним він нічого не пов’язував. У його час воно не мало особливого значення. Це слово, яке я вже сотню, ні, тисячу разів чула й читала, та майже ніколи не вимовляла. І тепер я не промовлятиму його, я його напишу. Це не єдине слово, яке створює навколо себе пустоту, далеко не єдине з тих, які не хочуть, щоб мої вуста їх вимовляли. Та в разі цього слова «небажання бути промовленим» є не просто висловом, а імперативом: це слово забороняє мені себе вимовляти. Не знаю, чи хоче воно взагалі бути промовленим, а якщо так – то ким? Ідеться про назву одного містечка в Польщі, яке принаймні тепер точно спало вам на думку.  

Якось я слухала передачу на французькому радіо, де промовили це слово. Не те, щоб таке траплялося рідко; навпаки. Як я вже писала, це слово ти чуєш дуже часто, з чого можна зробити висновок, що інші не відчувають такого ляку, як я. У тій передачі це була модераторка – вона зронила це слово якось мимохідь. Як усі французи, вона вимовила «Ау» як «О». І, як я вже не раз чула у французів, очужливо пересунула «ш» в кінець слова. Тож вона промовила слово, подібне на «Освітш». До речі, якщо я правильно пам’ятаю, в цій передачі йшлося зовсім не про те, з чим безпосередньо пов’язують це слово, а про поезію; це слово зринуло лише як частина запитання, що перетворилося на затерту цитату «Чи можна писати вірші після А.?». Та може бути, що пам’ять мене підводить. 

Однак вона не підводить мене щодо подальшого перебігу розмови. Відтоді минуло вже кілька місяців, але я досі подумки часто повертаюся до неї. Серед учасниць передачі була французька єврейка. Вона заговорила першою, після того як це слово прозвучало. Сталевим тоном, що врізався мені в пам’ять, вона попросила модераторку – це прохання звучало радше як догана чи навіть наказ – ніколи більше не промовляти це слово так, як вона щойно зробила, й гостя показала, як воно правильно вимовляється. Здавалося, в її очах ця підкреслена нею хибна вимова свідчила про неприпустиме недбальство та брак пошани до слова й того, що воно означає. Хоч вона так і не сказала, але це було чути з її роздратованого, неприязного тону. Модераторка вибачилася й продовжила говорити, наче це її не заторкнуло. 

Нині, коли під час писання я намагаюся дійти суті того, що тоді спало мені на думку й тепер не сходить із неї, з одного боку, я чітко відчуваю, як обережно добираю слова, а з іншого, відтоді я усвідомлюю своє суперечливе сприйняття цього випадку. Мені здається, ніби цьому кількасекундному епізоді відбилися вся трудність і складність взаємин між євреями і не-євреями.

Я розуміла, чому та пані вдалася до такого різкого тону; було очевидно, що вимова, яку вона вважала недбалою й хибною, була для неї нестерпна. Водночас щось у мені повставало проти такої суворості. Попри те, що я майже ніколи не промовляю означене слово, я почувалася так, наче це мені суворо вичитали. В мене виникло й досі тримається нечітке враження,  що як не-єврейка й до того ж німкеня, навіть якщо й докладатиму всіх зусиль, я не зможу вимовити це слово правильно. Можливо, це одна з причин, чому я його уникаю?

Згодом я розмірковую, що в цьому контексті можуть означати поняття «правильно» й «хибно». Те, що французька єврейка з радіопередачі вважала правильним, було, як вона, напевне, добре знала, поширеною у Франції формою передачі німецької назви польського містечка Oświęncim. Тож, з тверезого погляду, її гнів через хибне чи нестерпне вимовляння того слова нічим не виправданий. Однак якщо в ній зреагував не розум, а розмиті й переплутані почуття, то для цієї реакції саме слово й те, що воно означає, були більш ніж достатнім виправданням. Водночас це та реакція, якої ми, не-євреї й передусім німці, мусимо повсякчас очікувати і якій не маємо що протиставити. Нам заборонено відповідати на неї почуттями; мабуть, ще більш забороненим для нас є дистанційоване й тверезе заперечення. Однак я пишу це не для того, щоб поскаржитися на когось чи щось, і точно не для того, щоб зобразити «нас» вартими співчуття, а єдине для того, щоб принаймні раз у житті наблизитися до рани, якої досі завжди намагалася уникати. 

Отже, якою мала би бути «правильна» вимова цього слова? Першим спадає на думку: імовірно, якомога чистіша від акценту польська, навіть якщо, крім поляків, ніхто й не знає, як воно точно має звучати. Я з’ясовую, що не конче треба мати знайомого поляка, аби про це розпитати, – все можна легко знайти в інтернеті. Варто просто задати в пошук саме слово та «вимова» або «prononciation». На моєму моніторі зринає велике чорне вікно. Мабуть, те саме чорне вікно, наче в нічне беззоряне небо, відкрилося б на пошук слів «krzesło» (стілець) чи «dziękuję» (дякую). Я не пробувала. Відомо ж, який вигляд мають вікна, що відкриваються в цифровому світі людей за моніторами: вони сповнені картинок, а іноді написи в них невпинно рухаються. Однак вікно, про яке мені  йдеться, – незрушне й однотонно чорне. Лише в центрі видно вузеньку сіру смужку, ліворуч від неї стрілку, а праворуч цифри 0:01 та іконка гучномовця. Я натискаю на стрілку й чую чоловічий голос, що вимовляє це слово польською. Це не рипучий голос робота, як я очікувала, а серйозний теплий чоловічий голос. Я слухаю слово ще й ще, спочатку тихо, потім трохи гучніше. Те, що я чую, фонетично можна передати приблизно як Ошвєнчім. Схоже, це і є правильна вимова, не придатна до використання в розмові. 

До чого ж цей довгий пасаж про одне слово і його вимову на початку книжки про мого прадіда, що помер 1924 року?

Я уявляю собі час між ним і мною як дорогу. Ми – двоє мандрівників, які рухаються одним маршрутом, але ніколи не зустрінуться. Дорога, що пролягає між нами і на яку ніхто з нас не ступить, об’єднує й роз’єднує нас водночас. Якщо я, озброєна всілякими знаннями про обставини його особливого життя, про його добу загалом і про деякі напрямки й течії гуманітарної думки, які можна було тоді зустріти, якщо я хочу відкритися, щоби принаймні подумки пройти той широкий шлях, то, як мені здається, не можу просто перестрибнути через цю об’єднувальну й роз’єднувальну ділянку, не можу вдавати, що не існує ніякого «між», так, ніби я – не правнучка, а дочка того чоловіка. 

Шукаючи можливого входу до цього чужого життя, я вирішую взятися насамперед до межі століть і років, які він прожив на Сході, у Познані, тодішньому Позені, а потім у двох селах неподалік.  Адже чи те все, що нас розділяє й водночас об’єднує, не можна – якщо це взагалі можливо – схопити в одному слові, а саме в тому, згаданому раніше, якого я так вперто уникаю, чи в іншому, що належить до нього: Польща? 

Якби я зустріла Побережника нині, в якомусь придуманому мною чи кимось іншим царстві мертвих – а чим є минуле, як не царством мертвих? – і якби він запитав мене, що відбулося у його світі, відколи він пішов? Чи не довелося б мені найперше вимовити слово, якого боюся? 

Усі ці речі, мабуть, зрозумілі самі собою й не варті згадок. Однак, як і все, що зрозуміле саме собою, вони розчиняються у повітрі, якщо час від часу люди не мислять їх, не проживають їх через відчуття, а отже не виривають із самозрозумілості. 

Як жива людина, як спогад про живу людину, Побережник зник із пам’яті сучасності. Останні, хто його знав, повмирали ще в 70-ті роки минулого століття, і я не говорила ні з ким із них. Та залишилося безмірно більше, ніж зазвичай можна дізнатися про тих, хто давно пішов. Лишився великий спадок, надійно збережений в якомусь архіві,  є опубліковані й неопубліковані тексти та переписка, існує опис його особи пера Вальтера Беньяміна та Гофмансталя. Є фотографії. Є місця, де він жив. 

Більшість цього мені досі невідома. Мій шлях у минуле вестиме через купу паперів, місць і зустрічей. Це стане шляхом цієї книжки. Адже вона розповідатиме не лише про людей і події, про зустрічі думок та темпераментів, а ще й про нетрі часу. Це буде журнал дослідницької експедиції.