Олександр Авербух «відчувати сердечну прихильність до особи своєї статі»

---

Олександр Авербух – поет, перекладач і науковець. Народився в Новоайдарі Луганської області. Автор трьох поетичних збірок та понад шістдесяти добірок художніх перекладів з івриту, української, англійської, російської та на ці мови. Його поезію перекладено багатьма мовами й опубліковано в численних журналах та антологіях. Остання збірка Авербуха «Жидівський король» увійшла до фіналу Національної премії імені Тараса Шевченка 2023 року. Організатор численних наукових і культурних заходів. Зокрема, 2020 року організував фестиваль сучасної української поезії та упорядкував розділ шостого номера журналу перекладів Ukrainian Literature: A Journal of Translations, присвячений поезії учасників цього фестивалю. Співкуратор та архіватор волонтерського, культурно-дослідницького документального проєкту «Я пишу з війни», який збирає свідчення очевидців російсько-української війни. Має ступінь доктора Торонтського університету. У минулому був стипендіатом Девіс-центру Гарвардського університету та Гарвардського українського наукового інституту. З 2024 року професор україністики в Мічиганському університеті.
 

---

відчувати сердечну прихильність до особи своєї статі 

*
тебе не було нестерпно довго

спраглий втоми сповнитися 
ти приходиш ні з чим

наскрізь 
бачу тебе

а до кореневища –
рукою подати 

але ми ухиляємося
і я утішаю тебе як можу

поки ти нетерпляче пнешся 
густим тереном

знесиленими берегами
уторованими волохатими стежками 

журливо хитаєш головою
бо після тебе –
в житах новий покіс 

схилюся жмутом 
перед тобою 
косаре мій!

і вже не чути ані пташиного співу
ані людського голосу

як швидко ти оспівуєш мене
білими росами 

слізьми каламутними 
з гір порізаних ровами 

оточений 
лийся з ув'язнення 

на волю мою 


*
це була нестерпно-суха осінь
наші думки не пам'ятали вулиць
якими блукали вчора
 
сусіди з важкими повіками
виходили дуже рано
не повертаючись тижнями
 
я годував їхніх тварин
не розуміючи ані мови, ані поглядів
 
ми мешкали у суміжних кімнатах
але щодня ти казав що
ніколи мене не бачив
дещо чув про солоні озера,
знесилені береги
 
але ніколи не бачив
 
ти сьорбав чай так
що було чути на дворі
 
ввечері передивлявся фотографії
що я зібрав по порожніх хатах
і підписував кожну –
імена, дати і місце
 
ти забирав їх до себе
казав що маєш знайти усім притулок на стінах
казав що на це треба багато часу
дуже багато часу
 
я не питав скільки конкретно
але приблизно уявляв нашу старість
 
інколи ти казав добраніч
але я розумів що то не до мене
 
і залишав мене у такі хвилини
без відповідей
 
рідко ти залишав двері відчиненими
і тоді я казав собі що сьогодні можна
 
і тоді очі твої дивилися вгору
а не на мене
але мені цього вистачало
 
я йшов завжди затемна аби
не лякати тебе вранці
 
потім ти прокидався, відчиняв двері
виходив з кімнати
і життя знову було вічним


*
щоночі вживати всіх заходів
для досягнення певного рівня
добробуту

створювати умови
для здійснення мрії

ніби охороняючи тебе від небезпеки –
трохи відпочиваю
та знову йду в наступ

відчувати сердечну прихильність
до особи своєї статі


*
мій день ниє на корені
ніяк не йде у стовбур  
 
стугоніє коридорами, поверхами
упершись лобом у стіну
 
пнеться до верхівок легень 
аж віти посохли 
 
я так давно не бачив поштарів і сусідів 
що і забув як воно 
позичати 
олію, землю і сіль
 
дивитися у вічі 
обминати гострі кути 
аби не здерти ще один клаптик любові 
 
швидко виснажуватися
від цієї близькості 
 
не торкатися тебе тижнями
молодий я, молодий
 
не бубнявіти від
весняної сили
 
мій день – протягами сповнені дупла
 
кожний – обвітрена серцевина
не пускає до свого кола
ані часу, ані передвісників


*
усю ніч гнав мене полем
мого задоволення

поки не вляглися хвилі
його смутку

мов п'янів
від власних сил
під час бою
але мене не вбивало
як розпороту землю
або прострелене дерево

тоді він узяв ніж
обстругав мої стегна і вбив
кілька гвіздків щоб натягнути луки

аби краще грав

тепер мене не зачепити

як страшний
майже неіснуючий спогад

 

---