Вікторія Краснікова «Зворотний бік зіниці»

---

Вікторія Краснікова — українська поетеса. Народилась 2005 року в Києві. Навчається у Варшавській вищій школі економіки. Лауреатка міжнародної німецько-української премії ім. Олеся Гончара (2025) в номінації «Поезія» за рукопис дебютної збірки «Слізно до саду». Для поезії авторки характерна сенсорика, передовсім візуальна образність і символіка кольорів. У її сприйнятті вірш — своєрідний метафоричний опис реальності, яку можна побачити або відчути інакше, пошук самої сутності речей, коли тактильність, звуки, запахи чи зорові образи передаються словами, через які осягаються всі барви, форми, текстури, гра світла і особисті переживання.  
 

---

***
твій сум саде
схожий на заллятий водою гофрований папір
із безліччю утоплих мікрозморшок
 
ти намагався випрямити їх 
але ні шмаття відлущеної кори 
ні пагони з їхніми заплутаними міжвузлями
ні побрижені краплями сіянці шипшини
ніколи цього не захочуть
 
минуло стільки часу
а під твоїми сомнамбулічними повіками
саде
досі плазують кольорові плями
у формі ящірок
досі дощить 
досі падають краплі 
на непроникні рептильні луски 
асфальтних плит 
 
ніхто не знає 
чи це існує насправді 
та якщо придивитись до ліній 
на кінчиках пальців 
можна точно порахувати
скільки років 
чи скільки тижнів 
ми тут 
під водою


***
мідні 
порослі лишайниками линви в’язів 
уздовж шиї
вигулькують 
немов корабельні троси із прозорої води
напрочуд прозорої та чистої
з них лунко витріскує іржа в час тиші та штилю 
коли всі починають прислуховуватися
на них повільно наростають зубці теракотових мушель 
дрібні камінчики 
поодинокі піщинки
коралові уламки 
що нагадують скло від пляшки лимонаду 
витесаної вітром і водою
 
їх настільки багато 
що без скрипу неможливо повернути голову на захід 
і поготів на схід 
так само неможливо зробити крок уперед
не чуючи
як пересипається пісок із однієї ступні в іншу
 
можливий лише сон
нічне марення
що наближає до осені
до ще більш помаранчевої корозії 
на мідних листках латаття 
й заплутаних шийних хребцях
 
та прийде вода
хвиля порозв‘язує всі морські вузлики 
вимиє пам’ять слизькими водяними хвостами 
почне розмивати та розділяти нашарування
і залишиться лише линва 
лише линва 
що пахне дитинством 
літньою риболовлею в передмісті
і більше нічого

 
***
коли проживаю ще один день
у щільно закритій скойці з‘являється перлина 
схожа на округле світло
а рівчак затамовує подих до ультрамаринового оніміння 
поки одна з його легень не видовжиться 
у набрякле річище
 
потім перлівниця жахтить синім пломенем
кладучи свій язик углиб горла пам‘яті 
і промовляє
   
через 1095 днів 
я зроблю з них сріблясто-сіру вервицю 
і носитиму до темені
в очах


***
бірюзова проталина ока 
розмерзається теплінню сльози
талий дух у повітрі
мжичка уздовж ліній скресу 
які ледь помітні у лискучій сніговій юшці
 
серед вій рвуться видовжені коробочки рого́зу 
щоб виплюнути пух
немов застряглий згусток
і пустити в потік 
за вітром / за струменем / за водою
 
нехай опускається
нехай на денці ока перезимує
щоб навесні прорости новим поглядом



***
ворушка́ глина синіє
плюскотить пташиним крилом 
у легені прилиманського ґрунту 
аж перекочуються
перегукуються
перешіптуються
перемовляння 
з однієї грудки до іншої
 
то зграя синочок хоче злетіти
та не може



***
кости́сті пальці моря 
укладають пелюстки води 
у величезну синьо-прозору квітку
 
я дивлюся на неї 
крізь перший покрив 
із піни
крізь другий 
з вітрових хвиль уздовж оцві́тини
крізь третій
з каламуті всередині квітколожа
 
а в четвертому бачу тебе
хоча ні
сліпучу порожняву твого зап’ястка 
і виполоскані хрящі рибки 
яка вислизнула з нього на берег
і так і не змогла повернутися



***
на дні глибокого жо́лоба 
кімнатного пилу 
плавають сірі рибки
із замуленими зіницями
дзвенять їхні мельхіорові тарелі-тільця
від коливань водянистого потяга
тріщать пластини лусок / зябер / плавників
 
і так живеш
ніби боїшся мимоволі вдихнути



***
світло-цинамонове кружа́ло
опале на цоколь вуличного ліхтаря
восьмикратно розщеплюється і тоншає
тоншає у ледь помітних 
птахоподібних рисках із тисячами лопотінь
 
м‘якість зруху і вдаряння одне об одне 
породжує ще вісімдесят тисяч схожих крилатих лопотінь
і вздовж рисок починає рости блискучий 
світловий дощ
сіється догори
так само сіється донизу
дрижать цитриново-жовті 
вологі пера трави 
випинаючись гострими кутами із надр землі
 
якщо на звук тепла повертатися додому 
куди повернешся насправді



***
лускається зелений аґрус 
під випрямленим коліном асфальту
 
цівка тече 
і терпкістю огортає весь простір
цівка тече 
і залишає поволоку вільгості
роблячи запилену
сірувато-бліду смужку бітуму 
знову чорною
землисту грудку
яскраво-каштановою
змарнілу від посухи траву
малахітовою і навіть трохи осяйною
 
можна подумати
це і є зворотний бік світу
де подібне стане неподібним 
схоже несхожим
де підчашшя повіки розчахнеться від роси
і ти зрозумієш 
що бачити вдається краще тоді 
коли плачеш
 

---