Тадей Карабович (нар. 6 квітня 1959 року в Савині на Холмщині) - поет, перекладач, літературознавець, літературний критик. Член Спілки польських літераторів Люблінського осередку та Національної Спілки письменників України. Член редакції e-Dwutygodnika Pisarze.pl, «Літературної України» та літературного видання «Сівач». Головний редактор щорічника «Український літературний провулок» (з 2001 р.). Живе в Любліні (Польща).

 

Мені хмари нагадали  

що немає повернення додому

коли дощі полощуть тишу

 

мені ніч нагадала

що час минає швидко

серед моєї пустелі

 

я поцілував тебе в уста

 

щоб тайна присутності

не згоряла на вітрі

 

Хто дарував мені

нічне небо

що світиться зірками

і  летять у безвість

неначе вітер

це душі померлих

казали

старі люди над Бугом

моя душа

дарована як причастя

летить на вітрі

щоб зустріти 

тебе

і бути з тобою

Між словами

білі пелюстки троянд

які летять у безвість

і осідають на Галилейське море

щоб водилася риба

для чудесного улову

між словами

пробігає темним лісом

залякана сарна

і ховається в темряві

щоб на сході сонця

заперечити неминучість життя 

хочу заперечити неминучисть життя

коли спостерігаю

як вітер хитає хвилями

на Галилейському морі

На межі дня і ночі

серце розірветься надвоє

в небі промоклі від дощу журавлі

летітимуть

над Троєю

ти спіткнешся

на моїх словах в мовчанні

хоча в душі пісня рве серце надвоє

в зустрічі буває щось з прощання

листок тополі

в руках ангела

над Вселенною

Я писав вірш на камені

як його читати в темряві

я колись біг через пустелю

як підвестися з землі

коли писав вірш на камені

я притулився щокою до землі

коли я біг через пустелю

ніч вкрила мене своїми зірками

Одного разу пролетіла небом комета

вона щось крикнула до мене

на прощання

і я не почув останнього слова

що означало це слово

на зоряному небі

можливо

це було привітання

що пролунало в деревах

а може прощання

яке впало дощем

на могили нашого цвинтаря

я крикнув до комети

повертайся

чекатиму на тебе

Звідки ти дізналася

летячи по розсвітленій

зірками

темній стороні неба

що я буду чекати на тебе

що буду тебе виглядати в сутінках

з задертою головою

щоб почути незрозумілі слова

схожі на шум вітру

понад водою

моєї річки

і над деревами нашого цвинтаря

тепер ти знову тут

ти впізнала мене по голосу

а я тебе по незрозумілій мові

Всесвіту

освітленого зірками

Я писав вірш на камені

поклавши руку на його шорстку сивину 

небо з зірками мовчало наді мною

хмари пливли непомітні для серця

і раптом ти комето

знову засяяла в небі

летячи над каменем у полі

де я писав вірш для тебе

летячи над моєю річкою з її кручами

і нашим цвинтарем в деревах

ти привітала мене

світлом з пустелі

твоє раптове світло

осяяло мій ненаписаний вірш

я так чекав на тебе

серед ночі

з моїм ненаписаним віршем

з моєю рікою що пливе через пустелю

і нашим цвинтарем