як торкнешся мене, вкриваюся шкірою. вона, суха, тонка і холодна, як сторінки найвидаванішої на планеті книги, лущиться мені на кордонах усіма панівними абетками; вабить до себе катів, горлорізів, найманців, ґвалтівників та решту поборників миру. тим часом слова — гостре лушпиння думок — летять тобі з губ. відлунюють на мені голодними шпарками: вуха — щоб вчитися мовам любові, ненависті, мемам, попсовим пісням, націоналістичним, маркетинговим гаслам, імперській риториці тощо. мій рот — я шкодую за все, що казав і робив, коли був голодний — то лише програвач з плей-листом для фудкорту, та для тебе ховаю інакший, повільний язик. я кохаю, отож я тварина. після тебе не миюся, бо всьому живому властиво смердіти найближчою смертю. так само, як всякому поступу — класти будинок з кісток. ти з тих, хто здатні думати про майбутнє, каміння, свідоме власного стану, червоні бібліотеки в вогні, хмари нічних спільнот; про те, що світ саме такий, який є, бо його було окуповано і що врешті він буде належати нам: ніколи знову своїм — чужим; і мертвим, і живим, і маргіналізованим. заледве достиглі, очі нервово товчуться мені під повіками. тіла — нерухоме майно, яке нам не по кишені.

стільці пліткують про убитих. книги закохано труться одні об одних. жодна нізащо не зойкне. нишком, шухляда дуситься клеєм в поліетиленовому пакеті. грудки пилу, вчорашні прибульці, по черзі стрибають з полиць. спустошений стіл підмальовує кавовими кільцями найпривабливіші риси своєї поверхні. чекає на когось. окремі мною гидують, бо псуюся швидше за інші речі. бо мої найвірніші товариш_ки — перебиті шиї навушників, горнята з іклатими пащами, поплавлена пральна машинка, іржаві гантелі, татів пліснявий матрац. ми ті, хто пробили самісіньке дно класової системи. всі інші просто будують комунізми не з того боку. ми не беремо участі в конструюванні соціальної реальності власних культур. на те нам не стає хімічних речовин у мозку — сміливості побажати. колись нас проспонсує хлорпротиксен. тоді, після виснажливої боротьби, я перший скочусь на підлогу з революційним гаслом, впади, зламайся, не вставай. але поки між нами чатує замовчаний ворог. маю напоготові бензодіазепін. у найвологішому куті кімнати щось ледве стримало сміх. я згризаю шкіру собі на пальцях, лиш би мовчати.

чергове повіддя памʼяті. сім стимуляцій в секунду. голова — шкаралупа в гумовій шапочці. чорний маркер встановлює мисленнєві кордони. на правому боці тіла мене немає. на лівому — хтось посміхається, хтось підморгує, хтось танцює; гуляється не моє свято. не лялькар і не лялька: я — судома. чиясь кров на підлозі в приймальні. тхне задавненим шкірним салом. двері в туалет зачиняються тут лише ззовні.

щоранку я не встаю. нігті брудніші, гостріші за всякі думки; розростаються швидше, ніж мені формуються речення. знаєш, я не маю уяви? світло мене лякає. я буду від тебе ховатися — довго, любове — аж поки знайдемся на запах; я скажу тобі, ось мій негідний дарунок, дивися на мене, не плач.

дермофагія. адам, син собаки, вдома ношу шкарпетки на чотирьох лапах. мию собі хіба ті місця, на які сформувався соціальний запит. рухома вода, ніколи не знаєш, чого від неї чекати. <...> на західному боці міста, де одна відлюдна вулиця з фашистськими татуюваннями вгризається в іншу, гучно лютує мій мозок.

знову 2007. ворожу на пальцях: любить — не любить. під ноги спадають білі пелюстки шкіри. світ завбільшки, як моя щелепа. плісняві притаманні лише припливи. троянда-паразит підступає до горла: у неї мої жовті ікла, твої зеленаві очі.

клумба на заході міста. чорні дзеркала — лаковані мешти міліціонерів. розплющене силоміць на животі робітничого тіла, клякне велике червоне око душі. не знаю, чи плакало ти. я ніколи не знатиму, хто ти. але поки по той бік вулиці у мені зміїться шлунковий зонд, я підморгую.

не важити більше за два чи три слова, якими звемося. надморе лютує. криві двійники, що обсипали неба, вляглися під ноги безоднім розділеним звіром. вся їхня незлюблена зустріч і той, хто на неї дивився спливають розмовленим дном до каміння лиця. немудра розпущена квітка — моя голова — заслабла у відстань прожитого руху на думку. під очі прибули кишені текучої сили. і корч нездоланний. чужою рукою я втримав обійми, на іншу оскалив покришені зуби покірний сліпий елемент. в посохлих ліжках і підшкірних кімнатах, чи стерпнеш до мене? бо ж звикло у пустку приходить ученими кроками хижа вага.

некерований сон речовин. та інші глибини соленої користі розумового тіла. де увага звертається вʼязким незнанням до речей від глухої надмірності їхнього тиску. і сором — тривога чужої радості. що десь поза білими ґратами приватного скла селяться в небі сіро-заплетені гострі її життя. є слухи дурні під своєю землею, голодні на вітряну казку, на прихисток думки, якою більшав дитячий дім. але то хіба смак черепний без ґрунтовної памʼяті нагромадився камінь за каменем. чорна ідея існує і чорні її гравці на запалених плямах старих політичних мап. і голови їхні на власних місцях залишають сокири, як гомін знаряддя злягає. червоні за ними сліди — замордована відстань тканини підгрудного мʼяза. назавжди примушений в себе безпристрасний посуд урвався від рук при кордоні приватного скла, що взялись за потягом дикого ока у сталу історію щезнень. невдовзі, де впіймана старість природи забула себе памʼятати, лежатимуть пащі безвісні, назовсім поталі від сили навмисно-розпадного сяйва.

і усі ці пісні, повивʼязані в зябрах твого піднебіння, розповзлись навсібіч вуглецевими косами. кожна — історія, мрія про спільну мову. буває, десь поміж камінням і мулом, їхні вже бозна-колишні хвилі набігають і на мою гладку голову. буденні хутрові прикраси пострушувалися в минулі життя. наші руки і ноги — доісторичні знаряддя гніту, любові і праці — поховалися в суху землю. тихо чекатимуть, коли по них доростуть трибунали тропічних лісів. запамʼятовування розірвало останні звʼязки зі звуком. але наші хвости, вони знають багато ритмів. тож памʼять триває. плакоїдною лускою на вилицях виникають нові словники. щоби сказати тобі все, що хотів, я нищу собі обличчя.