Ганна Щавінська як авторка досліджує себе у жанрі сучасної психологічної прози та поезії: 2018 рік / видавництво «Лілея – НВ» / психологічний роман «Сова. Лис. Риба. Метелик» / передмову написав Тарас Прохасько; 2022 рік / Мартин Якуб / збірка поезії та прози різних авторів «ЙБНБЛДРСН» / вірш «І з ким тільки нібито Бог не бував на цій кількасотлітній війні»; 2024 рік / видавництво «Богдан» / психологічний роман з елементами трилера «Гадюка у полі».

Коли прозираю крізь тонку шпарину, зашиту густими невидимими

нитками, свідомість витікає у небуття кожної наступної миті. Але тоді ж

спиняється найпершим свідомим словом.

Слова, як дорожні спотикачі, — з ким спроможні створити справжній

зв'язок?

Розділений і закутий у різні тіла, розум зшиває себе докупи саме словами.

Але з кожною спробою встановити зв'язок лиш множиться й множиться,

розрізаючись на дрібніші думки... Бо ніяк не спинити власну еволюційну

інерцію, не возз'єднатись з собою, щоб відчути втрачену цілісність.

Маю його в собі, в тобі, у кожному. І це ж він змушує затулятися від

брами собою, тобою, іншими, щоб приховатися. Але його присутність

оголюється ексгібіціоністично, як найперший імпульс буття.

Зачаровані, ми щоразу даємо їй слово. Але що вона може розповісти?

Тільки повністю змокнувши під літнім дощем, можна змиритися з брудом

на черевиках…

Хребет згинається від напруження, оброслий тканинами тіла, наче

волокнистими водоростями.

Але ж аксолотль не живе у мутній воді.

Виховую його всередині себе, щоб одного дня він мене проковтнув.

Зсередини.

І став справді безсмертним.

Якщо можна втопити воду, то в чому?

Якщо можна виснажити прагнення, то чим?

Пастки розкидані гранітними монолітами наприкінці кожної думки.

Дрібні помилки непомітно вплітаються в кожен логічний висновок.

Канкан стає капканом — і рішення функції втрачає сенс.

Вереск зогнилого листя пробивається у свідомість звуками шипіння старої

праски, але не розпізнається.

Сорочки прасуються самі собою. Одягають мене. Виходять гуляти.

Тіла, ніби равлики, обмінюються слизом і сповільнено розбігаються хто

куди майже одразу.

Зроби стоп-кадр, — і побач, наскільки напружено м'язи ніг долають кожен

міліметр відстані, але не можуть прискоритися.

Можливо, зигота просто втрачає цілісність. І більше нічого.

Маленькі вогники вже запалених свідомостей десь тьмяніють, падаючи в

коробку зі згорілими сірниками.

Ти завжди маєш одну таку в кишені, але майстерно ховаєш її від інших.

Тим болючіші пологи, чим дужче ти силкуєшся стримати їх.

Ніщо не віщує біди в час перманентного лиха.

Недосконалості вростають у фактуру не розпізнаваних облич, роблячи їх

досконалими.

Боляче зізнаватися собі у силі, що випалює шлях назовні секундами

мовчання у суперечках з розумом.

Усвідомленість потрібна зараз, там, де її найбільше бракує. Але вона

ніколи не встигне, бо завжди на крок позаду.

Его намагається приручити нас, шмагаючи батогом самобичування, але

оцінювальне судження дозволяє наявність спостерігача.

Інакше хто вивчає цей світ, доки ми інтерпретуємо інтерпретації?

Висмикнеш звідти, де минуле та майбутнє, наче двійко скажених псів

розтягують мою свідомість у різні боки?

Ні. Бо в їхніх зубах, пащеках, горлянках лишається порожнеча.

Обсмоктуючи кістки мого розуму, вони насправді жують власні щоки.

Адже піймане ними не існує ніде, окрім меж їхнього сприйняття.

Замкнених наглухо меж, наповнених симулякрами.