Дмитро Лазуткін – поет, журналіст, перекладач, телевезійний ведучий. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2024) і військовослужбовець ЗСУ. Автор книг: «Дахи», «Солодощі для плазунів», «Паприка грез», «набиті травою священні корови», «Бензин», «Добрі пісні про поганих дівчат», «Колядки і вальси», «Червона книга», «Артерія», «Закладка», «Будемо жити вічно».

Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Гранослов», «Культреванш», «Благовіст», «Літературний Олімп», «Русская премия», «Співдружність дебютів» (Таджикістан). Стипендіат програми Міністерства культури Польщі GaudePolonia (2004).

Чемпіон України зі слему, переможець слемів видавництва «Смолоскип» і фестивалю «Березневі коти». На міжнародному фестивалі «Порядок слів» у Мінську здобув титул Короля поетів. Автор пісень гурту «Козак систем».

відтоді як я пішов на війну

багато що змінилося

видовжилася відстань

скоротився час

за сім хвилин після того як я вирушив з позиції

туди влучила бомба

кількість загиблих не розголошується

але я знаю всіх поіменно

днями дві ракети

пролетіли над головою

і вибухнули неподалік

рознісши будівлю на березі ріки

мами що гуляли набережною

розбігалися притискаючи дітей до серця

бо у прифронтові міста

смерть часто заходить у гості

падає з неба ніби зірка

огортає холодом вибухової хвилі

відтоді як я пішов на війну

я перестав загадувати наперед

розучився будувати плани

знаєш попри постійні обстріли

від запоріжжя до оріхова

досі курсує маршрутка

дехто їздить перевірити чи не зруйновано їхній дім

дехто – аби зібрати врожай огірків зі своєї ділянки

хтось – забрати речі

хтось – заклеїти вікна

тримати зв’язок із минулим

складати розкидані пазли життя

ласкаво просимо до пекла

жартує водій

ніхто не сміється

я читав книжку про піратів

і подумав про те що у нас з ними чимало спільного

ми також здатні миттєво перетворюватися на озброєних дикунів

нам також подобається стан війни

цей шалений адреналін

це безконтрольне відчуття небезпеки

битися за свої вітрила  

змивати кров з палуб 

кричати у глупу ніч захриплими голосами 

я не знав що відповісти

коли мій друг написав про те 

як після прикриття свого підрозділу

він виходив лісосмугою

у якій знайшов ногу вбитого побратима

з яйцями що висіли на шматку обпаленої шкіри

голі дерева висмоктували душу з розхитаного ландшафту

очі неба відбивали мозаїку знищення

повітря було солодким

ворожий корабель зникав у тумані

разом з усіма своїми діамантами

тиша ховається за важкими дверима

які не можна відчинити 

аби 

не сполохати її

не злякати 

не унеможливити

хлопчик з розбитим носом і розчавленою любов’ю

одного разу візьме до рук автомат

і не захоче розставатися з ним

допоки його не розбудять спалахи

і залізні хрущі над лісосмугою

шкодувати за втраченим і не вірити в завтра –

цю науку мій народ вивчав роками

тож тепер

семеро відважних 

проходять сеанс екстремальної терапії 

у виритій нашвидкоруч траншеї

кожен з них згадує дівчину на ім’я надія

кожен сподівається на те що вона завагітніла від святого духа

попереду міни

тож краще не наступати

позаду 

минуле і ніжність

із рудим довгим волоссям

тож вони нехтують наказами і пересторогами

сідають у коло і передають один одному

пляшки з енергетиком

курять американські сигарети

ну її нахуй цю армію каже один з них

отримаю бойові і звалю закордон

буду вільною людиною

працюватиму таксистом в барселоні

купатимуся в морі трахатиму мулаток 

бійці сміються

і розлітаються на шматки

з війни ніхто не повертається живим

ніхто

вони всі говорили надто гучно

через що здавалися агресивними і небезпечними

мабуть під якоюсь наркотою

подумав я спочатку

згодом зрозумів – контужені

четверо несхожих один на одного

товстун середнього віку 

жилавий дядько з переламаним носом  

інші двоє – зовсім молоді й нарвані 

вони прийшли здавати речі на склад

курили й нервували

щось не сходилося по накладних

той якому на вигляд було ледь за двадцять

не міг встояти на місці

жалівся що у нього болить голова

і розповідав:

всі речі у мене згоріли під час штурму

військового квитка не залишилося 

я тепер взагалі ніхто

навіть гроші мені не платили коли був у шпиталі

але знаєш братику - я не за бабками на війну прийшов

в перші дні контрнаступу їх жорстко розвалили біля посадки

що мала назву футбольного клубу

хтось з генералів був затятим фанатом

взяти чергову висоту – мов здобути перемогу в елітному чемпіонаті

марсель базель барселона реал інтер псж

щедро поливалися кров’ю найкращих синів батьківщини

вперед-вперед

лунало з присипаної землею рації

і знову нарізаючи коло він згадує:

щойно нас накрили – я впав у вирву

коли почав вибиратися – відчув ніби хтось мене не пускає

ніби сама земля мене тягне до себе назад

крізь туман в голові крізь напівсон який засмоктував

але я знав що виживу

і вижив

один з відділення

три місяці лікувався

і от тепер не можу розібратися з цими накладними

його друзі хитали головами

ніби підтверджували: так 

це правда

саме так все і було

тоді він один залишився живим 

наш взвод забрав його майже одразу

ледве встигли 

курили одну за одною

потім двоє пішли в аптеку:

за таблетками від головного болю

сонце смажило ніби у пеклі

а він все кричав і кричав:

я все це сто разів уже розповідав

я все життя це пам'ятатиму

нехай шукають документи нехай знайдуть моє прізвище

бо відтепер я ніхто

я ніхто

вітер зриває маски з дерев

вітер у дзеркалі шепоче ім’я невідомого солдата

Крейдою на стіні

Кая намалювала фею дерев і квітів,

Юна — дівчинку з квадратною головою.

Я дозволив донькам використовувати стіни, бо люблю 

коли зникають заборони

і дитячі руки розсувають межі дозволеного.

Ця радість свободи -

її ні з чим не порівняти!

Дружина нещодавно 

подала на розлучення -

дистанційно, з-за кордону,

через свого адвоката.

Так буде краще для всіх.

Так буде краще. 

Але чи точно – для всіх?

Я все розумію.

Бо я — капітан 

збройних сил. 

Капітан без корабля,

капітан без вітрил,

капітан без моря.

Капітан з посіченою уламками пам’яттю…

Коли ми розійшлися у поглядах на все це?

Коли ми щось загубили? 

Коли ми втратили головне? 

Трепет рук і здригання тіл,

жадібні поцілунки

і неможливість розірвати обійми - 

куди все поділося?

Ще одна родинна історія

понівечина війною.

Ще одна повнометражна туга,

ще один крижаний протяг.

І повня, і повінь,

і серце моє, 

якому 

затісно у грудях.

Я сиджу у спорожнілому храмі

і дивлюся на фрески.

можна носити речі вдягнені навиворіт

можна вірити що новорічна ніч 

здатна перевертати піщаний годинник

одного разу

коли в авдіївці тривали пекельні бої

і наша бригада тримала свою ділянку

в районі селищ бердичі і степове

зі мною зв’язалися журналісти одного з телеканалів

попросили в ефірі розповісти що коїться

на цьому напрямку

всі ж бо вже бачили у мережі 

як наші бійці знищували ворожу техніку

всі знали що оборона тримається

і я розповів 

не розголошуючи план операції 

і тактику застосування техніки

відповідно до наказу 73

уникнув моторошних деталей

і додав цікавинок

наприклад згадав як росіяни атакували на бтр

з прив’язаними до броні манекенами

аби відволікти увагу

а самі вдарили з флангу

й отримали відсіч

в коментарях до цього відео

хтось писав:

молимося за вас сонечки

хтось питав — а ти сам чому не в окопі?

я сидів у сирому підвалі

командного пункту

вдивлявся у монітори

на яких транслювалося відео з дронів

і думав

що осінь минає і сухе листя

падає у світлі води річки казенний торець

що навіть якщо по нас не прилетить цього разу

то все одно колись прилетить

що ніч і день

це такі ж умовності як життя і смерть

і як би я не вдихав це гниле повітря -

все одно прийде час коли небо розриватиме мої легені

а потім

нам привезли їжу

і стало все похуй

реально

похуй