Артур Дронь «Скільки часу ми так розмовляємо?» | Публікації | Litcentr
19 May 2022, 11:39 | Реєстрація | Вхід

Артур Дронь «Скільки часу ми так розмовляємо?»

Дата публікації: 21 January 2022 о 20:00 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 2387 | Коментарів: 0
Автор_ка: Артур Дронь (Всі публікації)| Редактор_ка: Іван Кулінський | Зображення: Артем Байдала


Артур Дронь — двадцятиоднорічний поет зі Львова, івент-менеджер у «Видавництві Старого Лева», студент магістратури факультету журналістики ЛНУ ім.І.Франка. Переможець і призер літературних конкурсів, зокрема «Alter Ego» (2019), «Нова доба» (2020, 3 відзнаки «Вибір журі»), «Наважитись бути» (2021) . Один з авторів альманаху нової української поезії «Молоді голоси» (2021). Автор книги віршів «Гуртожиток №6» (2020), яка здобула відзнаку Всеукраїнської літературної премії імені Анатолія Криловця.



Скільки часу ми так розмовляємо?

***

, але чому ти так мене називаєш?
Запитає вона.
Чому називаєш мене містом?

Ти постійно пишеш про місто, а я знаю,
що це про мене.
Пишеш про маршрутки,
а у мене рука починає свербіти.
Пишеш про вокзали,
а я прокидаюся серед ночі і більше не засинаю.
Пишеш про бруківку,
а я відчуваю,
як не можу відкашляти
клубок у горлі.

Так добре було б дізнатися, 
чому ти називаєш мене містом.

А я нічого не скажу і подумаю:
коли вона хмуриться,
то над бровами у неї
з'являються ледь помітні
трамвайні колії.

Так добре було б 
не виходити на кінцевій.


***

А вечорами думаю, як це:
бути твоїм серцем.
Вигріватись під твоїми грудьми,
як бездомні собаки —
під сонцем.

Як це: бути твоїм серцем
і слухати тебе зсередини.
Як ти спиш.
Як вдихаєш повітря
і видихаєш колії,
Пісню Пісень
і трохи мене
сімнадцятирічного.

Як це: бути твоїм серцем
і битися у тобі
так незграбно і відчайдушно,
як б‘ються підлітки
за школою
на великій перерві. 

Коли сонце було в зеніті,
хтось розігнав усіх собак.
Але тільки поклич —
і вони
повернуться.


***

Липень-липень, та що він знає?
Ось я змінюю місце проживання і прізвище.
Як ти мене знайдеш?

А місто таке,
ніби чекало-чекало,
і все одно зненацька.

Пам’ятаєш,
я сказала, що люблю,
коли ти розповідаєш про все в деталях?
Липень-липень.
А мені якраз не вистачає
якоїсь детальки.

Пам’ятаєш,
я сказала, щоб ти пішов
до того, як рушить поїзд?
Це щоб міг собі сумніватися:
може, я досі там,
може, сиджу на вокзалі,
може, нікуди не їхала.

І місто таке,
ніби вірило-вірило,
а все одно хоче руками торкнутися ран.

Пам’ятаєш, ти сказав,
що не зобов’язаний любити мене,
як не зобов’язаний дихати?


***

А місто говорить так:

Мої заправки, мої автостанції.
Коли вона бачить його,
то так, ніби пес біжить до господаря.
Якщо навіть будка далеко. Якщо навіть дощ.

Чоло — живіт — праве — ліве плече.
Мабуть, так простіше живеться.
Але як ці двоє будують мене 
зі зв’язаними руками?

Мої заправки, мої автостанції.
Коли він бачить її,
то так, ніби щось проростає із горла.
І заважає дихати, 
доки його не відпустиш.

Чоло — живіт — праве — ліве плече.
Мабуть, вірші — 
це те, що одна людина мала сказати іншій,
але не змогла.


***

Все добре, Пісочку між пальців.
Мені страшно лише тоді,
коли надто багато вітру навколо.

Мій Пісочок між пальців.

А добре було,
коли ми заблукали за містом,
скажи?
І коли ти в мені заблукав.
І коли обступив мене (був як пляж),
а я зробилася морем
і навіть бачила чайок.

Все добре. Все добре.
Трішки води і цементу —
буде із тебе бетон.
І хтось на тобі побудує.
І більше не будеш моїм Пісочком.

Ти пробач,
що не зробила із тебе замок.
Але, Пісочку,
всі замки руйнують дівчатка з сусіднього двору.
А коли ти у мене між пальців,
то хто ж відбере?


***

А потім я скидала футболку, і ми стояли
голі 
до пояса,
готові
до всього.
І притискались грудьми.

Хто ти мені?
Ти мені повільна зірка.
Хто я тобі?
Я тобі те відчуття,
коли стоїш перед віршем,
як перед вікном прочиненим.
І робиш крок.

Отож, я скидала футболку, 
і ми притискались грудьми.
І ти казав: я вечорами думаю, як це:
бути твоїм серцем.

Хто ти мені?
Ти той, що грудьми до грудей завжди.
Хто я тобі?
Я та, що грудьми до грудей.

Повільна Зірко В Прочиненому Вікні,
я нічого не говорила тобі про серце,
бо як наважитися сказати людині те,
що тільки вона й знає?


***

Скільки часу ми так розмовляємо?
Кажеш, коли я снилась тобі востаннє,
то була схожою на косяк сумних риб.
А я сьогодні на ліжку
знайшла луску.

І знову: скільки часу ми так розмовляємо?
Кажеш, купив блакитний конверт
і складаєш у нього вірші.
Можна дещо тебе попросити?
Змочи його краї своєю
слиною.
Загни їх своїми 
пальцями.
Притисни їх своїми 
долонями. 
І востаннє: 
скільки часу ми так розмовляємо?

Пливе косяк сумних риб, пливе,
але більше ніколи не випливе.
То 
вдаряється об твої пальці.
То 
пригортається до твоїх долонь.
То у слині твоїй
засинає.



0 коментів

Залишити коментар

avatar