Артур Дронь — двадцятиоднорічний поет зі Львова, івент-менеджер у «Видавництві Старого Лева», студент магістратури факультету журналістики ЛНУ ім.І.Франка. Переможець і призер літературних конкурсів, зокрема «Alter Ego» (2019), «Нова доба» (2020, 3 відзнаки «Вибір журі»), «Наважитись бути» (2021) . Один з авторів альманаху нової української поезії «Молоді голоси» (2021). Автор книги віршів «Гуртожиток №6» (2020), яка здобула відзнаку Всеукраїнської літературної премії імені Анатолія Криловця.

, але чому ти так мене називаєш?

Запитає вона.

Чому називаєш мене містом?

Ти постійно пишеш про місто, а я знаю,

що це про мене.

Пишеш про маршрутки,

а у мене рука починає свербіти.

Пишеш про вокзали,

а я прокидаюся серед ночі і більше не засинаю.

Пишеш про бруківку,

а я відчуваю,

як не можу відкашляти

клубок у горлі.

Так добре було б дізнатися, 

чому ти називаєш мене містом.

А я нічого не скажу і подумаю:

коли вона хмуриться,

то над бровами у неї

з'являються ледь помітні

трамвайні колії.

Так добре було б 

не виходити на кінцевій.

А вечорами думаю, як це:

бути твоїм серцем.

Вигріватись під твоїми грудьми,

як бездомні собаки —

під сонцем.

Як це: бути твоїм серцем

і слухати тебе зсередини.

Як ти спиш.

Як вдихаєш повітря

і видихаєш колії,

Пісню Пісень

і трохи мене

сімнадцятирічного.

Як це: бути твоїм серцем

і битися у тобі

так незграбно і відчайдушно,

як б‘ються підлітки

за школою

на великій перерві. 

Коли сонце було в зеніті,

хтось розігнав усіх собак.

Але тільки поклич —

і вони

повернуться.

Липень-липень, та що він знає?

Ось я змінюю місце проживання і прізвище.

Як ти мене знайдеш?

А місто таке,

ніби чекало-чекало,

і все одно зненацька.

Пам’ятаєш,

я сказала, що люблю,

коли ти розповідаєш про все в деталях?

Липень-липень.

А мені якраз не вистачає

якоїсь детальки.

Пам’ятаєш,

я сказала, щоб ти пішов

до того, як рушить поїзд?

Це щоб міг собі сумніватися:

може, я досі там,

може, сиджу на вокзалі,

може, нікуди не їхала.

І місто таке,

ніби вірило-вірило,

а все одно хоче руками торкнутися ран.

Пам’ятаєш, ти сказав,

що не зобов’язаний любити мене,

як не зобов’язаний дихати?

А місто говорить так:

Мої заправки, мої автостанції.

Коли вона бачить його,

то так, ніби пес біжить до господаря.

Якщо навіть будка далеко. Якщо навіть дощ.

Чоло — живіт — праве — ліве плече.

Мабуть, так простіше живеться.

Але як ці двоє будують мене 

зі зв’язаними руками?

Мої заправки, мої автостанції.

Коли він бачить її,

то так, ніби щось проростає із горла.

І заважає дихати, 

доки його не відпустиш.

Чоло — живіт — праве — ліве плече.

Мабуть, вірші — 

це те, що одна людина мала сказати іншій,

але не змогла.

Все добре, Пісочку між пальців.

Мені страшно лише тоді,

коли надто багато вітру навколо.

Мій Пісочок між пальців.

А добре було,

коли ми заблукали за містом,

скажи?

І коли ти в мені заблукав.

І коли обступив мене (був як пляж),

а я зробилася морем

і навіть бачила чайок.

Все добре. Все добре.

Трішки води і цементу —

буде із тебе бетон.

І хтось на тобі побудує.

І більше не будеш моїм Пісочком.

Ти пробач,

що не зробила із тебе замок.

Але, Пісочку,

всі замки руйнують дівчатка з сусіднього двору.

А коли ти у мене між пальців,

то хто ж відбере?

А потім я скидала футболку, і ми стояли

голі 

до пояса,

готові

до всього.

І притискались грудьми.

Хто ти мені?

Ти мені повільна зірка.

Хто я тобі?

Я тобі те відчуття,

коли стоїш перед віршем,

як перед вікном прочиненим.

І робиш крок.

Отож, я скидала футболку, 

і ми притискались грудьми.

І ти казав: я вечорами думаю, як це:

бути твоїм серцем.

Хто ти мені?

Ти той, що грудьми до грудей завжди.

Хто я тобі?

Я та, що грудьми до грудей.

Повільна Зірко В Прочиненому Вікні,

я нічого не говорила тобі про серце,

бо як наважитися сказати людині те,

що тільки вона й знає?

Скільки часу ми так розмовляємо?

Кажеш, коли я снилась тобі востаннє,

то була схожою на косяк сумних риб.

А я сьогодні на ліжку

знайшла луску.

І знову: скільки часу ми так розмовляємо?

Кажеш, купив блакитний конверт

і складаєш у нього вірші.

Можна дещо тебе попросити?

Змочи його краї своєю

слиною.

Загни їх своїми 

пальцями.

Притисни їх своїми 

долонями. 

І востаннє: 

скільки часу ми так розмовляємо?

Пливе косяк сумних риб, пливе,

але більше ніколи не випливе.

То 

вдаряється об твої пальці.

То 

пригортається до твоїх долонь.

То у слині твоїй

засинає.