Стася Іверська. Народилася у 1991 році. Працює в Таращанському академічному ліцеї «Ерудит» на посаді вчителя історії та правознавства. Має досвід публікації оповідання у збірці «Теплі родинні історії» (видавництво «Брайт Стар Паблішинг»), а також публікації поезій, новел у всеукраїнському журналі «Жінка». Учасник проектів «Поетична доба» (номінація «Обране», 2021), «Твоя поетична листівка» (2021). Переможець міжнародного конкурсу авторської поезії ЯWRITER у номінації «24+2. Живе у м. Тараща Київської обл.

відколи світ світом ― морський прибій голосить молитви за смертних,

за грішних.

уперто,

екзальтовано б’є поклони, розсікає лоба на друзки об скелі.

хористки-чайки співають псалми з піднебесних келій.

відколи світ світом ― вдивляється за горизонт, у безмежжя

умиротворене, благосне узбережжя.

ступнями босими марять крупинки піску.

душа скидає луску

вдаваних обладунків.

на сповіді вбрана в незагоєну пустоту.

піниста хвиля торкає жорстку, зашкарублу п’яту ―

обряд омовіння нечистої, страдної плоті.

стогін, судоми і біль ― то все буде потім.

і захлинеться море від солі спокутних сліз.

слова каяття підхопить полуденний бриз

і подрібнить на звуки.

мука ―

відколи світ світом змивати зі смертних морок

і тамувати в собі.

розпачу, гніву, журбі 

стане затісно в гущі сліпої безодні.

несповідимі шляхи Господні.

притлумлене зло вивільниться назовні ―

і лютуватиме шторм.

коли амбітна плоть людська пройшла пологові шляхи наполовину,

голівка зріє світ живих, а пуповина — небуття,

коли ще п’ятдесят на п’ятдесят і плід, і немовля,

свідомість — вискоблена дошка, 

є особливий погляд поза виміром і часом,

що будить homo зі шматка скривавленого м’яса.

так дивляться перволітки, сліпці, юродиві та старці:

у вічі 

не тобі, а демонам своїх галюцинацій.

потрапиш в поле того зору —

почуєшся і сам прозорим,

невидимим.

той погляд є рука, простягнута для потиску видінням 

наскрізь нутрощів твоїх.

що згадує дитина?

священну пустоту? космічний пил?

що понад глузд силкується угледіти незрячий?

людське докірливе обличчя з-поміж янгольських терплячих?

кому всміхається душевнохворий? 

глузує з власників діагнозів здорових душ?

що мариться укляклому старому?

політ бджоли над цвітом райських груш?

спитай мене — і я знижу плечима,

та тільки наведу ще сто одну причину,

чому потрібно, проводжаючи у путь останню

небіжчика,

велично зводити над тлінними кістьми 

не статуї, не обеліски, не хрести —

знаки питання.

ми, як аверс і реверс: різні, та завше спина до спини.

між твоїм і моїм ― знак рівності « = »

пролягає межею відмінностей.

на пів кроці мене спини,

як надумаю перетнути, 

зазіхнути

на каплицю твого «я».

хай буде ім’я

спільним для нас обох

і звучатиме «незалежність».

Бог

сотворив за своєю подобою двох

вільними.

недовіри кайдани ― то від лукавого. 

зрозуміли, хоча й спроквола:

взаємні підозри, сумніви і вагання 

слід розставити по обидва кінці діаметра кола 

родинного,

як зимове і літнє сонцестояння.