Стася Іверська «Інтонації» | Публікації | Litcentr
01 Грудня 2021, 18:04 | Реєстрація | Вхід

Стася Іверська «Інтонації»

Дата публікації: 15 Листопада 2021 о 15:26 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 600 | Коментарів: 0
Автор_ка: Стася Іверська (Всі публікації)| Редактор_ка: Сергій Стойко | Зображення: Анна Ютченко

Стася Іверська. Народилася у 1991 році. Працює в Таращанському академічному ліцеї «Ерудит» на посаді вчителя історії та правознавства. Має досвід публікації оповідання у збірці «Теплі родинні історії» (видавництво «Брайт Стар Паблішинг»), а також публікації поезій, новел у всеукраїнському журналі «Жінка». Учасник проектів «Поетична доба» (номінація «Обране», 2021), «Твоя поетична листівка» (2021). Переможець міжнародного конкурсу авторської поезії ЯWRITER у номінації «24+2. Живе у м. Тараща Київської обл.



***

відколи світ світом ― морський прибій голосить молитви за смертних,
за грішних.
уперто,
екзальтовано б’є поклони, розсікає лоба на друзки об скелі.
хористки-чайки співають псалми з піднебесних келій.
відколи світ світом ― вдивляється за горизонт, у безмежжя
умиротворене, благосне узбережжя.
ступнями босими марять крупинки піску.
душа скидає луску
вдаваних обладунків.
на сповіді вбрана в незагоєну пустоту.
піниста хвиля торкає жорстку, зашкарублу п’яту ―
обряд омовіння нечистої, страдної плоті.
стогін, судоми і біль ― то все буде потім.
і захлинеться море від солі спокутних сліз.
слова каяття підхопить полуденний бриз
і подрібнить на звуки.
мука ―
відколи світ світом змивати зі смертних морок
і тамувати в собі.
розпачу, гніву, журбі 
стане затісно в гущі сліпої безодні.
несповідимі шляхи Господні.
притлумлене зло вивільниться назовні ―
і лютуватиме шторм.


***

коли амбітна плоть людська пройшла пологові шляхи наполовину,
голівка зріє світ живих, а пуповина — небуття,
коли ще п’ятдесят на п’ятдесят і плід, і немовля,
свідомість — вискоблена дошка, 
є особливий погляд поза виміром і часом,
що будить homo зі шматка скривавленого м’яса.
так дивляться перволітки, сліпці, юродиві та старці:
у вічі 
не тобі, а демонам своїх галюцинацій.
потрапиш в поле того зору —
почуєшся і сам прозорим,
невидимим.
той погляд є рука, простягнута для потиску видінням 
наскрізь нутрощів твоїх.
що згадує дитина?
священну пустоту? космічний пил?
що понад глузд силкується угледіти незрячий?
людське докірливе обличчя з-поміж янгольських терплячих?
кому всміхається душевнохворий? 
глузує з власників діагнозів здорових душ?
що мариться укляклому старому?
політ бджоли над цвітом райських груш?
спитай мене — і я знижу плечима,
та тільки наведу ще сто одну причину,
чому потрібно, проводжаючи у путь останню
небіжчика,
велично зводити над тлінними кістьми 
не статуї, не обеліски, не хрести —
знаки питання.


***

ми, як аверс і реверс: різні, та завше спина до спини.
між твоїм і моїм ― знак рівності « = »
пролягає межею відмінностей.
на пів кроці мене спини,
як надумаю перетнути, 
зазіхнути
на каплицю твого «я».
хай буде ім’я
спільним для нас обох
і звучатиме «незалежність».
Бог
сотворив за своєю подобою двох
вільними.
недовіри кайдани ― то від лукавого. 
зрозуміли, хоча й спроквола:
взаємні підозри, сумніви і вагання 
слід розставити по обидва кінці діаметра кола 
родинного,
як зимове і літнє сонцестояння.


0 коментів

Залишити коментар

avatar