Максим Дрьомов «одни и те же стихи / одні й ті ж вірші»
Дата: 07 Листопада 2021 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 3261 | Коментарів: 0
Автор_ка: Максим Дрьомов (Всі публікації)| Редактор_ка: Сергій Стойко | Зображення: Анна Ютченко
Максим Дрьомов. Народився в 1999 р. в Сімферополі. З 2017 р живе в Москві. Публікувався в журналах «Воздух», «TextOnly», «Здесь», «Флаги», проектах «Грёза», «Стенограмма», «Солонеба» та ін. Преміальний список премії «Поезія» (2021), лонг-лист (2020) і шорт-лист (2021) премії Аркадія Драгомощенка, лауреат премії «Цикада» (2021). Автор книги віршів «Луна вода трава» (м.: АРГО-РИСК, 2020). Редактор і координатор проекту «Метажурнал».
первые стихи с позиций песка: отданный в общее пользование отступ; пресное море, которым ты становишься; десятилетнее пребывание в этих местах — выводящее за пределы понимаемого нас, сообщённых калькуляцией совместной силы; монотонно отпадают хлопья ржавчины. паутины рельс жужжат над общим планом; мясо какого-то фрукта, ягоды отделено от войн внутри разрытой ямы покоится; вот они — пейзажи московского центрального кольца. | перші вірші закопана в пісок: імпліцитний вогневий пункт; коли відштовхуєшься від хвиль повітря — сіль на долонях кожен рік важче; приватна жменя перекресленних поглядів; влітає оса; простір, що лякається слова «краса», повинен зустрітися з нею — відростити якийсь новий орган: для переміщення під землею; понад потягом нестримний гул, наточена лопата розрубує виноград навпіл — не долітаючи, плавиться від вогню, що витік з контурів ворожего пейзажу. |
вторые стихи пока ты читаешь этот текст, люди пишут о поэме майкла палмера «солнце», осознают твердозубость колониализма, пишут о грядущих дегустациях пива и о том что бельгийский крик в магазинах далёк от настоящего крика, рекламируют способы быстрого и полулегального заработка, пересылают расшифровку записи разговора с матерями погибших на подлодке, присылают фотографии солженицына в причудливом коллаже; пока ты читаешь этот текст, язык опережает информацию и достигает тебя быстрее: изо рта твоего ветер знакомого языка веет выше скорости света в промежутке между нажатием клавиши и появлением знака. что делать, когда актуальное письмо станет массово воспроизводимо? выйдем ли мы на стадионы в ворованных солнечных лучах? с тобой говорит выращенный в пробирке разрастающийся текст-мутант — выкормыш мертвенной сажи дискурса: самого того слова, того, что за ним. | другі вірші кажуть що в цей самий час сонце відтікає від селища; світить ровним світлом абетка на спаленні поля; каже само світло: спулає мулає нґпчк леле мулає: пам'ять нещадна. кажуть, що в цей самий час — як у хмарі минуле світло — світло нове спадає на постколоніальну пастораль; кажуть що в цей самий час пародіює хтось письмо, що пронизує (пронизане) чорним променем соціальности; кажуть що письмо з мови вивалюється — хто б зупинив. ти уникаєш розмови; в цей самий час вона й сама уникає тебе: твоєї важкої землі — невидимої води. |
третьи стихи сидели с чуваками в руле; из-за стойки стеклянный звон — константа временного нахождения; цепь людей за углом хостела, раскрашенная стена; как спокойно и свободно — оказываться входящим в растерзанные вакуумом сообщества — не имеющие ни речи ни памяти ни чистых отметин юродства; монах с бутылки хочет произнести молитву: et in Iesum christum, filium eius unicum, dominum nostrum, qui conceptus est de spíritu sancto — слова неразличимы — сквозь питейную плёнку; вечные списки абитуры. ожидание новых. youth of america there's pressure all around the walls are coming down the walls are crumbling down on you: бездонная грязь — поглощает и влачит. древность заново режется из корешков. уникальная подписка на древность, обычай её оформления — жертва общему туману. | треті вірші youth of zhmerinca. я–ми — знову з тих, хто не знає свого імені, не знає, що само зламано посередині. збережені пастирі євангельскої пащі. термітні тумани спалахують та відступають. дорога відчеплена від села. з-під трави: жах невпізнанних обличчь. повінь: братерьске ридання. зоряне — що воскресає — на фоні скель та мохів — закутанних у захід. найдавніший, найкольоровий. може зможемо — зібрати сліз суміш зі дна? це не історія. це сутичка висловленого з забороненим, що відламує блискавки. |
четвёртые стихи я не увижу тебя в палестине среди разбитых путей в воде персидского залива — под огоньками мух; я не увижу тебя за чашкой чая слоистым коктейлем бокалом ipa — вольной почувствовать вкус; я не увижу тебя в бильярдной — чёрная плоть восьмёрки; я не увижу тебя ни на одном митинге — где красно-чёрные флаги и где жёлтые среди множащейся пестроты; я не увижу тебя слепым, лысой, без одной из рук — внутри столичного событийного сада; я не увижу тебя в возвращении ко вторым стихам — в поиске китеж-града; я не увижу тебя в зуде мухи — в одесской петле плюща; я не увижу тебя этой шампанской ночью — за которой пустынное утро; я не увижу тебя на другом сидении автобуса — в просьбе отсесть. все эти нечаянные тени, застрелившиеся от жажды к переводу на на военные рельсы — двуязычная сердечная смерть. святой горе куда святеть сильнее. | четверті вірші чи я хотів не бачити нікого — за колом болі; чи я хотіла побачити поривчасті свободи — блакитне срібло переможенного? навряд чи. гіркого присмаку породженної отрути: нема тих, хто забув — лише ті, хто й не знав. на розрізанном величном тілі, в пальцях в обіймах, в обоймах — його; хворобливо найкращий предмет вповзає до неба. за занепокоєння — штраф. грім влітку. м'яч г.–ч. — ніколи не знайдений. коли не залишиться топонімів, імен: коли розтане крижаний прапоровий полон: ми зберемо посмішки у великі корзини. гострий колос заважає сну. у відчинені очі — проріз. так я вперше побачив дроти в небі. |
пятые стихи нож. лимон. натёртая подошва. зеркальный стук — оживляющий. параллельное исчезновение субъектов стеснённых параличом утра. соскребает и дрожит: лента травы. затянутая ночь. точечные вспышки тянут руки к глазам вошедших: на расстоянии абзаца от воздуха. | п'яті вірші тричі повернений ключ. проспіванна луна котиться з пальцю. як піонер мертвої борозни встаю — солдатом, як то кажуть. ковтальний рефлекс — краплі з тонкого лиця. досягаючи підводного цвинтаря, розпадається: прощавається з досі незайманим. |