Сергій Лущик «natura morta» | Публікації | Litcentr
16 Жовтня 2021, 00:26 | Реєстрація | Вхід

Сергій Лущик «natura morta»

Дата публікації: 28 Вересня 2021 о 22:25 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 676 | Коментарів: 0
Автор_ка: Сергій Лущик (Всі публікації)| Редактор_ка: Ніна Паламарчук | Зображення: Віталій Фідик

Сергій Лущик – автор поезії та прози. Народився у 1988 році на півночі Рівненщини, де зараз і проживає. Навчався у Київському медичному університеті. Сертифікований лікар-психіатр та нарколог. Лауреат ІІІ премії із поезії конкурсу видавництва Смолоскип 2020 року. Один із переможців конкурсу від Карпатської Літературної Резиденції 2021 року. 



текст І

прозорість роси 
зникає при падінні розбитих голів 
 
лоби відтінку цинобри 
бульбашки життя лускають 
 
непомітно 
 
поглинаються білим шумом великого вибуху 
із глибини всьоготворного 
німим криком єретичного спалення – 
із глибини середньовіччя 
 
наче літери втиснені у полотно часу 
 
позолота спогаду вся у кіптяві 
 
можна почути скрегіт зубів убивці 
 
атмосфера вібрує цілим легіоном революцій 
 
голови лежать із тілами і без 
нагадують міста пейотлем одурманені 
чи міста із лиця землі стерті 
 
наш холодний ранок замкнений під панциром черепахи 
 
дивись доцільніше – 
вологий асфальт оросив босі стопи барки – 
у середмісті міста нью-йорка 


текст ІІ
 
на нерозкритій долоні теперішньости видно 
ознаки гострого порушення мозкового кровообігу 
 
зяюча рана паралізованости 
 
на моїй лівій долоні – гемангіома у вигляді ромба 
на правій – камінь безумства у формі безумства 
наче віддзеркалення мозкових півкуль – 
ліва – математичний спокій 
права – електричний розряд безладу 
чи навпаки 
 
я завжди намагаюся дотримуватися нейтралітету 
притуплюючи одвічне бажання стати серійним вбивцею 
чи древньогрецьким скульптором на ім'я пігмаліон 
 
ти здуй кремнієвий пил мозку 
із заплутаної мережі карстових печер голови 
зітри іще одну цятку із мапи 
сейсмічної активности світової психіки 


текст ІІІ

чорна сажа розмащена по тілу поля; 
 
зараз така пора, коли люди спалюють сухостій та опале листя, 
спалюють чужі оселі. 
 
брунатні коні із вогню та сріблясті коні із диму заворожують. 
 
біля стежки до лісу 
я випадково натрапив на гніздо перепілки 
(якщо це перепілка – я не розбираюсь у цьому; 
якщо вона, то вже щось пішло не так, 
бо перепілки мають у цю пору відлітати, 
а тут гніздо, яйця, наші широти; 
часто чую: пори року зміщуються, 
не той вже жовтень). 
 
я промайнув його, те гніздо, 
швидко, щоби не зурочити – 
батьки все життя повторювали: 
вийди, вийди геть із хліва, не дивися на теля, 
о боже, не дивись ти на поросят! 
потім пояснювали: 
у тебе спочатку прорізалися верхні зуби. 
 
через спогад хода перейшла у біг. 
не озиратися, тільки не озиратися, 
наче я лот із тої легенди, 
чи не лот – я не розбираюсь і в цьому, 
наче я втікаю від внутрішнього переживання, 
якщо вірити фройдистам (чи кому там). 
 
я – сажею – на лице – собі – і давай ловити – коней, 
до цього моменту у мені спав майстер із приручення дикої природи; боюсь, що не зможу зупинитися, боюся загорітися від сорому. 


текст ІV натюрморт

*
обличчям у пісок 
відбиток посмертної маски 
кожна риска кожна цятка 
відображають лики землі 
сотнями кварцових дзеркал

копіюй мертве дихання 
як привид зайця копіює 
що мчить лісовою стежкою 
аби у тобі теж відобразитися 
і прародича взріти раптом

**
трупний запах роси 

теплі щоки сокири 
розрубаний корпус поліна 

розтин тілесного 
та опір пильности птаха 

кров'ю хочеш змити місце із квітами 
де пір'ям вкривається кора колишнього дерева 

дзьоб встромлений у землю 
наче із неї виростає 
вкорінюючись криком щойнонародженого

***
убивця плаче в провулку 
одного із соснових рядів 
кожен пагін готується до втечі
від напруження разом із ним

це наче втеча диму із крематорію
чи втеча очей з-під вельону
а може втеча виводка у вирій

до горизонту прямує пагорб 
вкритий не травою 
а виростами із пальців 
та повік втрачених подорожніх

****
розплавлений метал 
у суглобах дерева 
 
нейропатичний біль 
вздовж осі його стовбура 
 
наступ антропогенного 
 
захоплення кожного листочка 
 
рисами навіжености 
у кожній краплі поту 
 
у кожному скривленні губ 
знеструмленого організму 

*****
магма поранення 
 
розлущувати слово 
 
до вибуху 
 
коли вм'ятини на піску 
набувають ознак 
рецесивности 
 
(моя пробита голова 
з'єднується із небом 
 
лінія узбережжя 
формує кути рота) 
 
я кайфую 
від ловлі форелі в америці


текст V

як завжди: алкоголіка всі хочуть здихатися, 
навіть коли дає судомний напад на очах, 
навіть при розбитій голові об кахель приймального, 
при отченашподібних зіницях родичів, 
при двох мілілітрах діазепаму, в закритій ще ампулі. 
 
як завжди: скоро прийде зима, 
не обов'язково та зима, що приходить після осені, 
тоді можна буде займатися улюбленою справою: 
шукати мертві тіла людей попід снігом. 
 
у такі моменти хочеться потонути у зморшці лісу, 
коли горизонт приближається так повільно, 
наче сухим теплом, наче біля батьківської грубки гріючи. 
 
буває, ключ журавлів вгорі додає темпу 
і тоді я біжу – стрімголов, біжу наче окрилений – 
розганяюся, щоби втопитися – у тій глибині. 


текст VІ

багато хто співає у ніч на трійцю 
заклинаючи зміїв просинатися 
й душити сусідську худобу 
 
багато хто заглядає у колодязі 
коли бачать їх по дорозі 
щоб відчути циліндричний спокій 
 
вітер із водойми перебрався на луг 
хвилі перемістились на трав'яне поле 
я іду між зеленим та зеленим кольорами 
здається що під водою затоплене ціле село 
і справжня церква 
бо чути як гудуть у голові дзвони 
як перешіптуються між собою люди 
і чути бас батюшки у завиванні півчих 
 
багато хто співає у ніч на трійцю 
та зміям уже давно начхати на сусідську худобу 
змії кубляться по порожніх колодязях 
не заглядайте у них – там спокій уже зміїний 
і циліндрична напруга 


текст VІІ

фальцет досвітніх комах

я єдине ціле із траєкторією руху крила щиглика

жовта пляма перетворена художником на сонце

люди зазомбовані люди схожі на отару соняшників
схожі на розірвану аорту

зоопарк хмар вгорі гарцює

я єдине ціле із звуковими хвилями шуму прийдешнього дня

ще не знаю – лускокрилий чи хвоєподібний сьогодні

слизом равлика змащений лоб ранку

для мене рік – це 365 днів невизначености


текст VІІІ

бензодіазепіновий спокій 
штучного мовчання 
 
виколупуй тернові колючки із шкіри 
і кидай в долоні вітру замість скіпетра 
 
віддайся тонкощам миті 
 
дерево-шкіпер вкаже шлях на північ тінню власної руки 
 
сочиться лімфа каналами крізь товщу тіла 
до центру твоєї німої галактики 
де надмасивна чорна діра зіницею бога пульсує 
 
чи привертає увагу блиском луски доісторичної риби 
чи ефектом доплера мокрого снігу 

мовчи!



0 коментів

Залишити коментар

avatar