Дарій Лажневський «листи мертвим друзям»
Дата: 01 Вересня 2021 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 3422 | Коментарів: 0
Автор_ка: Дарій Лажневський (Всі публікації)| Редактор_ка: Антон Полунін | Зображення: Дарій Лажневський
Дарій Лажневський — письменник, редактор, дизайнер оповіді ігрової студії ‘Frogwares’. Фіналіст поетичного конкурсу "Гайвороння 2017", переможець конкурсу альтернативної прози "Портвейн трасою 444”, екс-президент Семінару творчої молоді видавництва "Смолоскип", співорганізатор "Реабілітературного центру” у Києві, речник пародійної "слаборадикальної” партії України. Дизайнер оповіді у грі ‘Sherlock Holmes: Chapter One’.
лист маленькому ґуру
маленький ґуру усміхається срібними місяцями
я сиджу навпроти нього
ніжачись у гарячому повітрі
в руці стискаю пакетик зі страхами
чую як
твоя чотириденна відсутність
бедтріпово шепоче крізь зіплок.
алістер кроулі сидить на краю ліжка
седативно курить люльку
лілпіп витатуював на обличчі якесь моє минуле аби я укотре не забув
і лежить на ліжку співаючи оду почуттів
маленький ґуру розкладає переді мною зоряне небо майбуття
ось твоя дама дисків
а ти — блазень
то ж грайся із цим третім виміром наче не існує четвертого
продовжуй блазнювати з поняттями наче з місяцями у моїй посмішці
маленький ґуру годує мене благословенням далай-лами
і просить не ставити питань
а я усе ще запитуюсь самого себе
чому моя пам’ять вирішила повернутись до мене саме сьогодні?
чому сидячи тут у фракталах світильника
я пригадую як чотири дні тому
мої руки прикипіли до обличчя і як пролежав півторигодини на підлозі купаючись у зболених криках
а маленький ґуру розкладає нове марево
затьмарюючи картами підлогу з чорних зірок та місяців.
зламана вежа височіє над його скуйовдженим волоссям
а за спиною вівтар буддистського безумства ніжиться в огні свічок
маленький ґуру розкладає переді мною мапу із майбутнього
на його подушках пальців вибухають планети
в зіницях палає вогонь фенікса і на шиї сичить уроборос мого покоління
а я заплющую очі й бачу як за руку привів тебе в калі-юґу
немов у чергову одноденну квартиру
аби як і завжди ховатись у комплексах або їхньому запереченні
замотуватись у страхи наче в одноразове покривало
й потім знову вибухати у різні міста
подібно суперновам цікавості в очах маленького ґуру.
маленький ґуру
в одній руці стискає прощення а у іншій
гладить самотність
цілує мене й посміхається срібними місяцями
маленький ґуру бачив цей світ як і я
картонною коробкою із зірковим конфетті
і я теж чую цей жар зірок що випалює наші босі стопи
але він каже що тільки в стражданні моя дорога з тобою
він каже що тільки стікаючи кров’ю
ти цілуватимеш мої вуста
і що коли я помру
то ти просто покинеш мене
догорати у вогні калі-юґи.
маленький ґуру
маленький страх
розростається в мені вогнями.
маленький ґуру каже що любить мене
але я ненавиджу
свого маленького ґуру.
черговий лист мертвому другу
східний вірить, що ми не помираємо:
просто час сповільнюється
коли ми отримуємо смертельну дозу дмт і вічно тріпуємо
я хочу погоджуватись
щоб ти досі був там
за дверима що залишатимуться відчиненими
доки твою хитрість злизують зі зогнилої усмішки черви
і смерть пахне сечею та реанімаційним безсиллям
і автостради не зваблюють шепотом життя
і незнання майбутнього не викликає тремору очікування
а лише параноя в’їдається амфетаміновим струпом у кістки
висушує віршові плантації
котрі зараз так і засихають на столі у незакритих зіплоках
а ти усе там
зачинений у своєму лімбі наляканого мудреця
знаєш мене без окр і дивних компульсій
з наївною самовпевненістю та мріями більшими за усі можливості
знаєш нас усіх як найдружніших янголят майї
а не сліпців у підвалах гордості
ти досі там
хоч насправді мені не хочеться вірити
у твій бедтріп
де ти вічно захлинаєшся у злобі
прокручуючи знову і знову плівку зрад
доки тут вона ховає свою посмішку долонею
аби не дай боже хтось не подумав
що вона не у вічному траурі
дощі повільно змивають наш пагорб на кайзері
і намети шипоту винувато вивертають кишені
іноді я думаю, краще б ти розчинився у моєму вірші
ніж страждав у лімбі свідомості
іноді я думаю що краще б ти у ньому й залишився
аніж викорчовував мої нутрощі відсутністю
і підступно чекав
доки я приєднаюсь до тебе у своєму лімбі
й тоді уже хтось інший
чекатиме на мене.
листи написані на постах КПП
мене немає там де замордовані дорослішанням діти
дозрівають весною, прорізаються крізь нерозталий сніг пролісками
де з-під приспаного ґрунту їх одразу зриває жадібна дорога висмикує голови, руки, пальці наче пелюстки й розвіює над панцирами дахів, над вигорілими пам’ятниками совдепії, над полями, лісами, чужими квартирами, гончими псами вантажівок, державними приміщеннями, де несмертні ангели нічного шаленства досипають сон, висмоктаний алкогольними танцями
мене немає там де дороги
згодовують студєнта трибунам прикарпатських судів сан-франківська виголошувати крикливі вироки епосі,
грають відьмою у пінґ-понґ перекидаючи через сітку криму в розпростерті обійми грузії й назад до україни шукати людей схожих на стимулятори, чи психотропні
міняють чувака на пакет трави що схований у вусі й викидають літати канабіноїдним туманом поміж фантомів європейського едему стиснутого в австрійські будинки речі посполитої
мене немає там де привиди змін
рвуть леді марену наче лист паперу й розвозять бандеролями у три різних міста де її завжди чекають однакові пропалені кислотними побоїщами душі та однакові пропалені кислотними побоїщами вірші й заносять вітром поміж білосніжних ісусів що частоколом охороняють пагорби околиць міста
присипають втомлену погонями за дофаміновою достачею лялю в квартирах де позитивне мислення зрощує седативне зілля в горщиках чиї плоди пересилають через польський кордон в трилітрових банках наче кропиву
мене немає там де просмалений цигарками й окроплений пивом запилюжений трон
у якому задоволений розлігся д’фред і знущається з нестійкої реальності спльовуючи кісточки пережованих ідеологій у прірву наче гермес зваблений луперкальними танцями в руїнах буддистського просвітлення
мене немає там де
псилоцибінове безумство виє понад сивими горами й розжарює серця, що рясно вкривають гірську долину, наче тирса соціальної драбини розсипана узбережжями бурхливого шипоту,
де пошматовані рутиною міські голуби мостяться на вершинах та низинах клекочуть мантри любові любов’ю голосно аж сиплються механізми ночі прямо на їхні святі голови хоч виття то лише шепіт
то лише шипіт любого й рідного нічного шаленства
мене немає там де стіни квартир репаються
під невгамовним натиском ніг
невгамовним натиском зірок що готові упасти долі поруч зотлілих цигарок й босих ніг
під невагомим натиском скорботи за часами котрі невпинно минають й перегортаються несамовито плюючись фотографіями, таймхопами й спогадами фб
під невагомим доторком надій що колись буде набагато краще що ось буквально трішки залишилось пожити й ти забудеш що
мене немає поруч із вашими руками що жадібно тягнуться щастя обіймаються закриваючи своїм теплом діри в грудях
мене немає поруч із вашими очима повними сліз і сміху що захоплено обмацують небо удень уночі й стрибають скляними уламками маркових і марсових полів
мене немає коли музика грає епітафії буянню й гімни спокою коли сидите поруч підспівуючи старенькій віолончелі студєнтового серця й граючи на перкусії свого
мене немає серед літераторів що поховались в підпілля міст наче їх переслідує поліція атавізму й складають свої пісні тихо аби ніхто не почув й тому прислухався до їхнього шепоту
мене немає там де життя перестрибує із голови на голову підриваючи усіх у танок радощів й захоплених думок підіймаючи бокали бо сьогодні є чому радіти
шаленство! безумство! ночі! автостоп! паби! жінки! сміх! сміх! танці! музика! мурахи теплого подиху коханих губ шкірою! і хіть! і жарти! і любов! любов! любов!
мене немає
поруч з вами
але за кожного підйому тягнусь
до сяйва ваших чистих душ
згораючи у мріях
жити.
останній лист до К
милий друже,
я сумую
твої сни уже більше не проходять
до мене на яву.
знав би ти
скільки доль скручено,
скурено, виїдено собаками
скільки листів запилюжені у скринях кольору засохлої крові
і від скількох клятв залишились лиш вірші
десь у надрах мого телеграму
у мене ж усе так само
за вікном нерівні зуби квартир
із недоїдками закипілої недосказаності
лише от більше спокою
він моститься у мене на колінах, муркотить,
з’їдає мій весь голод
і я уже не відчуваю спрагу до життя.
любий друже,
бог вимикає світло
засинай, я берегтиму твій протест любові
я берегтиму твою ненависть
я берегтиму твоє сексуальне бажання
помирай спокійно
нехай твій страх і надалі
задихається у забутті.