Олександр Авербух «Де прощаються нині з собою?» | Публікації | Litcentr
19 Вересня 2021, 05:14 | Реєстрація | Вхід

Олександр Авербух «Де прощаються нині з собою?»

Дата публікації: 30 Липня 2021 о 14:07 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 2732 | Коментарів: 0
Автор_ка: Олександр Авербух (Всі публікації) | Зображення: Анна Ютченко


Олександр Авербух – поет, перекладач. Народився в 1985 р. у Луганську. З 2001 року жив в Ізраїлі, з 2015 – докторант кафедри слов'янскьких мов та літератур Торонтського Університету. Публікувався у журналах «Двоеточие», «Воздух», «Октябрь», «TextOnly», «Зеркало». Автор поетичних збірок «Встречный свет» (2009), «Свидетельство четвертого лица» (2017).



+++
від прабаби залишилася 
сива спітніла косичка 

від діда – недбало зрізаний жовтий нігтик

від баби..
як багато залишилося нам від неї

лікарняне обпісяне простирадло
ватка з кров'яною цяточкою 
що відпала від тіла
урочисто пробитого цвяхом
останнього морфію

сукня яка й досі паморочить запахом
знайомого поту під пахвами

і щоразу проймає
коли сиджу на підлозі її шафи
обличчям занурений 
у старече шмаття 

-  -  -  -  -  -  -  -  -  -  -  
від мене залишаться
прабабина косичка
дідів нігтик
бабині сукні.


+++
як повернутися до міста якого нема
до дому – як повернутися
якщо його як горя важкого нема

перейменовані вулиці
наче розпухлі судини
не знаходять місце впадіння

і ти стоїш по горло в цьому паводкові

плутаєшся чим відчинити йому двері
ключиком на мотузці який загубив
у сонливому метушінні
за пазухою – і не знайти його у цій вирві
у смужках запотілої тканини чи паперу
наче у самому серці гірських порід
де навіть обвали не розкривають повітрю
внутрішню будову гір

і нарешті увійти
увімкнути світло але не бачити
затуманілих облич
вимикнути – й не бачити
як постарішав
наважитися запитати врешті-решт: як я помер?

густий духмяний пил
оточує розбещену пам’ять

і лягти у ліжко
щоб прокинутися тридцятип’ятирічним

у домі
у ліжку
обмацуючи руками
губитися
шукати вільного місця
поруч мовчазних дідів

поки тобі не сказали
стрімким падінням ґрунту
на зморщене незадоволене обличчя
збирайтеся, збирайся

але ти вже не розумієш
що це не до тебе
питаєш: любі, де я маю бути тепер?

де прощаються нині з собою?


+++
що ти тепер?
застигла трава дерево молоде земля під нігтями
безхребетна істота мого смутку
що пересувається щоночі 
вигинаючи м'яке дивовижне тіло
у шарудливому корінні 
спекотливого серпневого забуття 

надгробок
світлина 
коли до тебе підходять 
і дивляться в очі – що ти тоді?

коли схиляються 
і цілують скаменіле  
обличчя запилене твоє

запалюють свічечку
грайливій темряві очей  

щоб роздивитися – де ти там?
коли щоразу уявляю 

невпізнаний
застиглий у пітьмі

мішечок з кістками

сиві волоски
рівнесенько навколо черепа  
жменька поганих зубів
(два золотих)
попадали всередину
безголосого старечого рота

і лише широкі стегна нагадують
що ти – іще жінка
невідомо якого віку

а більше нічого…

залишки савана
шматтям звисають із чистих кісточок 

і по одній-єдиній прикметі – 

руці що ніяк не розігнути у зламаному 
ще у війну суглобі
(навіть мертвій тобі вдається чинити опір)

я прокидаюся і впізнаю

бабо – царице небесна 
хіба це – ти?

сповий мене у рештках себе 
і раною заколиши 
бо ти мій притулок
і чрево твоє богородне затишне і м'яке 
і земля – усе тремтить до мене щомиті
повне твоєї слави і болю


+++
усе сталося, як при створенні світу, 
незграбно і випадково – 
по війні прабабу Рахілю
оселили у будинку 
Люстиків 

Lustig та Авербух – 
спина до спини
будинок на двох господарів
тримався на
клейкому болі та провині 

проте жилося добре
не сварилися – 
прабаба оглухла
ще до того як брата Давида
запхали до душегубки 

та Яків Lustig – кравець
щось шамкав губами
відводячи очі вбік 

але прабаба –
велика руда жінка
брала його за лікоть
та повертала до себе обличчям –  
мала бачити губи того
хто говорить до неї те що говорив Lustig

та очі, його смішливі очі 
конче мала бачити теж

і відповідала кравцеві 
на зрозумілому йому їдиші 

років через сорок
Яків Якович Lustig – 
мій фізкультурник
ганяв мене кажучи
швидше Авербух швидше 

та я набирав м'язи
литки ставали міцними 
а голос ламким 

біжи щоб відтепер вас ніхто не здогнав

та я біг
ніби з вибухівкою на ворога 
поки не отримував "відмінно" 

і нині коли у снах мене
жидівського виблядка 
й досі наганяють айдарські шмаркачі 

я вдячний своєму рятівникові

що зробив мене сильнішим за себе 

міцнішим за помсту


+++
хвилиночку, зачекайте  
маю нарешті дещо сказати уголос 

та він згадав запалений помстою 
своє первинне ім’я 

промовив і відчув  здивований
як по всій цій землі 
– глибоко й разом  
гудять безсонні кістки  його предків   

як щоночі коріння дерев 
смокче рештки охололих до божої правди  

як звивисті їх імена 
на позеленілих упалих надгробках
наче завезені здалека рослини  
чіпляються кожним вусиком за землю і воду – 
аби тільки їх пам’ятали 

але нині вони відомі лише подільським козам

і ще чув глухі звуки 
що нагадували йому протяжне «жи-»
кінцеве «д» якого 
побоювалися вимовити в очі 
навіть найвідвертіші і найсміліші 

проте краєм ока він бачив як і вони 
майже нечутно 
малювали у повітрі губами 
шиплячий цілунок:
чужинці чужинці  

але зараз  кажу вам панове
коли його вросло по десяте коліно у цю землю
куди б він не сіпався 
ймення приходька що мешкав серед них
жодному жидівському королеві 
на груди вже не нашити

бо смертію  він тут вкоренивсь 
і смертію смерть подолав



0 коментів

Залишити коментар

avatar