Сергій Рафальський «Anschauung»
Дата: 25 Липня 2021 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 4997 | Коментарів: 0
Автор_ка: Сергій Рафальський (Всі публікації)| Редактор_ка: Антон Полунін | Зображення: Сергій Рафальський
Сергій Рафальський — народився в Євпаторії, мешкав у Севастополі, живе в Києві. Інженер і сценарист. Тексти друкувалися в панк-зінах, журналах та на сайтах. Був відзначений журі різних конкурсів. У 2021 році у видавничому проєкті Addenda Press вийшла збірка верлібрів «Анґст».
///
ANSCHAUUNG*
Триконфоркова електрична плита.
Лінолеум із візерунком «ялинка».
М’ясорубка на поличці між кухнею й коридором.
Масні сліди коло вимикача в убиральні.
Чорний дисковий телефон.
Занотований червоною помадою на дзеркалі трюмо номер
материного коханця.
Відеомагнітофон і касети до нього із записами телевікторини.
Висунута з підкладки прасувальної дошки бавовна.
Акваріум, повний голодних гупі та ляліусів.
Наклеєний на ватман пазл замку Нойшванштайн.
Двійка з геометрії у щоденнику.
Дерматиновий пасок на дверях шафи в очікуванні об’єкта екзекуції.
То не ти споглядаєш речі.
То речі споглядають тебе.
* Anschauung (нім.) — споглядання.
///
28
Рому знайшли повішеним у лісі на Трухановому.
Ось номер картки його матері, можна трохи допомогти матеріально.
Ти ходила з ним на лекцію Баумейстера в позаминулу суботу.
Я десь із місяць тому курив на гірці за історичним музеєм,
як вона там називається?
Про що він розмірковував
іще прохолодною квітневою ніччю в тих хащах?
Чи відчував себе безпомічним, як мала дитина?
Може всьому виною наркотики та проблеми з грошима?
Чи був він тоді стривоженим або зосередженим?
Марні питання без відповідей висипаються попелом з урни.
Ми стоїмо знімілі, дивимось,
як чорні часточки розлітаються над Дніпром.
Із води прийшов — у воду пішов.
«Сподіваюся, що він вражений красою того світу».
Денис знімає окуляри і тре перенісся, намагаючись приховати сльози.
///
ПОБАЧЕННЯ НАОСЛІП
Щасливі години в мережі ресторанів азійської кухні.
Рожеві щічки трясуться, як стиглі дикі яблука.
Мати пускає свиням кров на польській фермі.
Батько лікується від алкогольної залежності Єговою.
Бабуся виживає в Кіровограді на тисячу двісті гривень на місяць.
Флірт — не панацея, а паліативний засіб.
На кухлі з-під грушевого сидру відбиток пухких губ.
Піна змішується зі слиною, шматочками рису, риби й норі.
П’янкі вали накочують на кремові моли зубів.
Залишитися не можна піти.
Гріх — єдина максима душі.
Чини аморально, аби це стало всезагальним законом —
категоричний імператив.
///
Усі машини з печерських пагорбів роз'їхалися спати
по своїх гаражах.
Або нарешті були евакуйовані за порушення нових правил паркування,
що вступили в дію
двадцять сьомого вересня дві тисячі вісімнадцятого року.
У пророка немає дому,
але він іще такий молодий,
що не може повністю усвідомити, наскільки болючий цей недолік.
І чомусь робить його своєю перевагою.
"Omnia mea mecum porto*”, — каже він із посмішкою,
постукуючи себе по рябій скроні.
Поправляє руде волосся й засовує руки в кишені пальта.
Я досі не можу вирішити, чи геній він,
чи шахрай, який не зупиниться ні перед чим.
Тому
чекаю на якийсь фінт,
фокус,
перетворення ртуті на золото, —
і гаю з ним кожен недільний вечір
на порожніх печерських вулицях.
* Omnia mea mecum porto (лат.) — Усе своє ношу із собою.
///
— А це мій колега.
Його звати Вадим.
Він думає,
я колись давно цілувався з його дівчиною.
Ще до того, як вони почали зустрічатися.
Менше з тим.
Ми з нею напилися на вечірці в Оленки
і впали
на одне й те саме ліжко.
Мовби спати.
Ну, ти розумієш.
Спочатку довго про щось базікали,
перекотилися на боки,
я доторкнувся її плеча...
— Так, і що далі?
— Вона обернулася до мене спиною,
я обійняв її за живіт,
ми замовкли,
а згодом заснули.
Більше нічого.
///
ШТУРМ
Пором на Константинополь відійшов уночі.
Десь на Сапун-горі ще б’ють гармати.
«Поручику, які у нас втрати?»
«Капітане, загинули майже всі».
Із віддалених пагорбів злетіла чорна зграя.
День відстрашив її першим подихом.
Я наче знову гляджу з вікна на радіовежу в Лабораторній балці.
Стою, курю
рано-вранці.
///
Колись я винаймав квартиру в цих будинках,
вказую пальцем наліво.
Опускаю руку. Тепер тут усе змінилося.
Північні вітри бувають дуже поривчасті — особливо зараз.
Нічого.
Переживемо й цю зиму.
Скажу тобі навесні, коли буде вже зовсім тепло:
дивись,
здається,
у нас усе вийшло.
Простір щезає неначе пісок, що витікає крізь пальці.
Час забирає його, кидаючи безформне дрантя:
«Писати: намагатися чіпко стримати щось, зберегти життя:
виривати якісь невиразні фрагменти в порожнечі, яка розверзається.
Залишати де-небудь слід, риску, мітку або кілька знаків».