Ірина Шувалова «алісо»
Дата: 19 Липня 2021 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 5715 | Коментарів: 0
Автор_ка: Ірина Шувалова (Всі публікації) | Зображення: Luo Yang
Ірина Шувалова – поетка, перекладачка та дослідниця-україністка. Авторка п’яти поетичних книг – «Ран», «Ос», «Аз», двомовної «Pray to the Empty Wells» («Молися порожнім колодязям») та «каміньсадліс». Останню було відзначено як кращу поетичну збірку 2020 року премією «Літакцент року». Лавреатка численних нагород у царині літератури та перекладу, активна учасниця міжнародних поетичних подій та резиденцій, членкиня українського ПЕН. Докторка славістики (Кембриджський університет), стипендіатка програм Fulbright та Gates Cambridge. Народилася в Києві; мешкала у Великобританії, Греції та США. Наразі живе і працює в Україні та Китаї.
алісо
1. аліса виросла
аліса виросла тепер будиночок менший за алісу тепер аліса
ліктями підпирає власні ребра намагається не дихати
бо якщо вдихнути надмешся як повітряна куля і луснеш
якщо видихнути перетворишся на цятку і зникнеш
тепер аліса затісна сама для себе закоротка
всі ми знаємо що буває з тими чиї ноги
звішуються з дитячого ліжечка всі ми лежали
мовчки у темряві намагаючися заснути відчуваючи
вагу життя на собі як вагу чужої ковдри
вагу життя на собі як вагу чужого тіла
тепер коли аліса відкрила скриньку з секретом вона
більше не спить більше не плаче не кровоточить
аліса виросла й вийшла зі свого тіла аліса
відкрила віко над скринею власного тіла а там
нікого вона горобиною проросла
крізь власний дах пробила
шкаралупу яйця і витекла
геть розкусила
горіх себе тепер
їй гірко у роті
я сказала аліса
відмовляюся грати у ваші ігри
я більше не дівчинка
я тиньк
я дзеньк
я дим
2. шрами алісо
шрами алісо роблять дівчинку дівчинкою
без шрамів ти табула раса битви твої
не почато а отже гірше ніж програно руки твої
без цих синців без цих тоненьких порізів не руки
а лапки пташині безсилі нездатні нікого й нічого втримати
алісо
шрами роблять дівчинку жінкою
де тонко там і рветься алісо там і гоїться там і
оселяється в нас чорнота як у череві печі там
бродить у нас неспокій
в темних дзбанах каламутна безсонна брага
хто нап’ється той без тями блукатиме реготатиметься
через тінь свою перечіпатиметься плакатиме
без тебе дихати не смітиме алісо
а ти а ти
шрами алісо роблять дівчинку чортом
лавиною чумою стоголовою гідрою
богом із машини здибленою рікою навесні
іржавою голкою піною на губах
жовтим звіриним оком жовтим звіриним іклом
довгою ніччю без зірок
тінню різзю віссю
шрами алісо
завжди болять алісо
3. з нами нічого не станеться
алісо а ти вже зрозуміла що з нами нічого не станеться
що нас ніхто не перестріне в цьому темному провулку
що мама даремно півночі обдзвонювала твоїх подруг
і ми прокинемося наранок живими й неушкодженими
хіба може трохи старшими трохи печальнішими
на жаль не мудрішими
ти знала алісо?
алісо виглядає так що нині вже жодна палиця
не перекинеться на рушницю не вистрелить нам в обличчя отож
нам не годиться вже тетеріти від світла від надміру повітря будьмо натомість
виваженими квадратними пласкими ідучи над громохким
пеклом сміху над вогненною прірвою любові
дихаймо рівно спину тримаймо прямо і вниз
уникаймо дивитися
бачиш тепер і я потроху усвідомлюю
що інші нас полишать але що ми залишаємося тут алісо
і тільки голови реп’яхів обтяті нашими дерев’яними мечами
рік у рік відростають наново це стоголова гідра життя
сміється квітучими пащами в обличчя
бліденької миршавенької смерті
може брешуть що смерть завжди сміється останньою алісо
а пам’ятаєш
як ми відчиняли двері й опинялися
щораз у новій повній дверей кімнаті ми й досі
вибираємо нам поки є з чого вибирати але варіантів
дедалі менше алісо якби ж хто був сказав нам
як голосно й незворотно ці двері ляскають у нас за спиною
це аплодують нам наші мертві
вітаючи наше цвітіння опадання гниття
знову цвітіння
кажуть час це пекельна машина алісо але ні
час це чорний кабріолет із відкидним верхом
це бричка повна циган і ведмедів
це катафалк що везе на весілля скрипалів
він тріщить і хитається від музики
і коли він нас таки переїде алісо
які ж нестримні червоні троянди
розбризнуться із наших смішних
уже нікому не потрібних
тіл
4. аліса у темній кімнаті
як ми тут опинилися алісо?
як це ми раптом стоїмо посеред життя отак
нічого ще не второпавши не дібравши
наче хтось у темній кімнаті запалив несподівано світло
а ми ніяк не прокліпаємося не прозріємо
хіба ми не мали б досі вже бути мудрішими?
знати хто правий а хто винуватий
вміти виводити винні плями на білих блузках
готувати лазанью закохуватися
в тих чоловіків і жінок що не розіб’ють
наші серця на дрібнесенькі друзки
ні справді алісо
хіба нам не обіцяли
якоїсь сталості зрілості натомість ми
ще й досі ми – хіба не дивно
що ми не стали тими іншими нами яких
ми уявляли собі колись доволі добре – наче людей
повз яких проїжджаєш у міському тролейбусі
й не встигаєш роздивитись їхні обличчя
але відчуваєш вони щасливі щасливі
плечі у них такі як плечі щасливих людей
і йдуть вони особливою щасливою ходою
а де всі ті хто стояли тут поруч із нами алісо
де ті хто писали нам записки смски стріляли цигарки
сміялися з нами до колік їздили з нами в одесу літали в берлін
вилазили разом вночі на дах танцювали на вулицях п’яні
де ті хто любили нас так як люблять велику ріку
і ті хто любили нас так як люблять маленького дикого звіра
і ті хто любили нас не знати як – своєю незбагненною любов’ю
де вони?
чи так завжди буває алісо
що прокинувшися більше не можеш заснути
а заснувши ніяк не прокинешся
а знов прокинувшися думаєш певно
я досі сплю певно вже скоро продзвенить
будильник і сонце гойднеться
за шторою і ворухнеться місто
і я – така як завжди –
спізнюючися рвону до школи
перестрибуючи по дорозі
через чорні провалля:
тіні дерев
на сліпучому весняному асфальті
5. календарі алісо
що мене тішить алісо то це те
що третина цієї зими вже минула
кажуть скоро
настане новий календарний рік
кажуть він може бути легшим інакшим менш смертоносним
але я більше не готова покладатися на календарі алісо натомість
мене обнадіює постійність вмирання й оживання землі
щороку вона терпляче готується до власного кінця
дає лад усім своїм справам
завчасу спаковує легковажне ганчір’я літа
дорогі убори осені
в темні скрині міських парків
вже ледве тримаючися на ногах
випроваджує з дому своїх найвразливіших
найулюбленіших крилатих дітей
погостювати у рідні
залишаються тільки безбатченки
приймаки та приймачки
ворони галки сови граки горобці
навчені змалечку порядкувати не нарікаючи
вони перестилають білі простирадла
під обважнілим материним тілом
готуються завішувати білими ряднами дзеркала озер
до чого тут ми алісо?
я не знаю
не годні тримати висхлої білої руки
не годні нести на собі крізь замети
тягар померлого світу
не годні часом навіть себе донести
від світанку до сутені
від ліжка до порогу
від початку життя до його завершення
ми тільки й можемо що жити як миші
в серці цієї довгої зимової ночі
чекати попискуючи у своїх підземних кублах
доки перший крокус
жадібне пташеня з фіолетовим ротом
новонароджений посинілий від крику
виборсається з білих пелюшок смерті
простягаючи до сонця уперті вимогливі
червоні від холоду
руки
6. інша країна
а ми алісо народилися в іншій країні
у якої не було імені
були тільки запахи звуки кольори
жовтий паркет ялинкою і блакитна плитка на кухні
крісло з дерев‘яними бильцями відривний календар радіоточка
за потреби я можу здійснити повну інвентаризацію минулого алісо
два крани гарячий і холодний з‘єднані резиновою трубкою
кусючі колготки напій літній район старокиївський трамвай двадцять сьомий
я можу здійснити повну інвентаризацію минулого алісо
але боюся що від цього воно зробиться порожнім як бляшанка
з-під кави з індійським малюнком
в якій живуть тепер тільки ґудзики і шпильки
так і в моєму минулому живуть тепер інші уже не я
але від цього кольори його не блякнуть алісо
обриси його не міняються бібліотеки в ньому досі повні
книжок про синьооку оку й іван-чай
історія й географія в ньому це системи координат
що безпомильно фіксують локації захвату гордості дива
їх неможливо вигадати переписати змінити вони
як закони природи в яких немає нічого відносного
в моєму минулому теж немає нічого відносного алісо
я народилася в країні морозива пломбір кришталевих ваз і люстр з підвісками
моя країна називалася інакше ніж моє піаніно але
я не знала ні того ні іншого я жила
в таємному покої між штор в підстільній печері в бузиновому кущі
я любила коли дощ гатив по даху а з саду
пахло землею й поламаними флоксами відтоді
нічого не змінилося відтоді змінилося все алісо
все але що саме
хоча трамвай розстилає тепер
доріжки світла стелями інших кімнат
але тролейбуси й досі спроможні завезти тебе на край ночі
довгої зимової ночі повної чужих людей у напівтьмяному салоні
яких тільки ця ніч і тримає укупі
які їдуть у ній крізь неї раптово споріднені
як мешканці однієї великої країни
країни якої більше немає крім як на старих
мапах старих папіросних коробках паспортах
де знайомі обличчя здаються далекими
дивляться як космонавти зі своїх квадратних ілюмінаторів
пропливаючи мимо в цілковитій пітьмі
теж як ми пасажири
теж колишні співгромадяни великої країни дитинства
якої більше немає на мапі
мешканці сталінок хрущовок підстільних печер
лицарі капора й рукавички
кавалери ордену тархуна крепдешина й лінолеума
безстрашні зброєносці колосів на глиняних ногах
дивись як ці колоси хитаються як вони падають алісо
гордо неси в петлиці
кімнатну фіалку зігоцереус шлюмбергера голубине перо
алісо а ти знала
що сонце над країною нашого дитинства
не сідало ніколи?
я - ні.
але я точно бачила:
воно сходило
воно мабуть і досі сходить
алісо.