Анна Грувер «перші симптоми» | Публікації | Litcentr
14 Червня 2021, 11:47 | Реєстрація | Вхід

Анна Грувер «перші симптоми»

Дата публікації: 18 Травня 2021 о 23:16 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1404 | Коментарів: 0
Автор: Анна Грувер (Всі публікації автора)| Редактор: Антон Полунін | Зображення: Анна Грувер


Анна Грувер народилась в Донецьку в 1996 році. Студентка Інституту Юдаїстики Яґеллонського університету. Вірші друкувались у журналах «ШО», «Контекст»,  на порталах Litcentr, Soloneba, «Ф-письмо», в перекладах російською – в журналах «Воздух», [Транслит], «Двоеточие», на порталі «полутона» та ін. Перекладає з польської та на польську есеї та сучасну поезію (переклади оприлюднено у журналах Kontent, «Ф-письмо», на порталі KyivDaily). Авторка збірки віршів «За вашим запитом нічого не знайдено» (2019). Співредакторка журналу Paradigma. Живе у Києві.



*
Поки ми розмовляли, 
двічі вимикалася електрика у житловому кварталі –

ілюмінація спалахувала знову, зі спільного балкону 
вісімнадцятого поверху я бачила темно-сині квадрати
спортивних майданчиків, футбольного поля, низькі дахи,
залізничні колії. Броньовані мурахи
переповзали на животах через перехрестя під світлофором.
 
Дай мені стиснути у долоні та окропити червоним тюльпани – з ясною покритою головою за усіх, хто не спить сьогодні в крові, темряві, неволі, додаючи зранку до списку живих і мертвих імена коханих –
поки у мовчанні стогнуть небесні квіти, ברוך אדונאי

і Матір Божа забинтовує нашу землю: труби зупинених шахт, запліснявілі русла рік і загноєні рани, наодинці тривожно засинати у темряві та тумані, а побачити Тебе ще страшніше, але далі – ми ще повернемось у порожні степи, підіймаючись на терикони.
І згори побачимо іржаві літаки та товарні вагони, як вони підіймаються у неозброєне небо з імли, …

Повертаємося жовтими коридорами. Він виправдовується:
я не параноїк, я просто не хочу ризикувати здоров’ям мами,
кур’єр без маски, болить голова та слабкість.
 
Горщик із пожованою рослиною, подушки з IKEA,
він зберігає на полицях художні альбоми як трофеї після невдалих романів,
крихти пирога падають на підлогу. 

І в пітьмі, й у цьому раптовому світлі Ти нас бачиш: хворих, зневірених, втрачених і розбитих, чуєш скам’янілу молитву, поки садівник не вірить, що слово його – розквітне, 

а воно – розквітне, אימא אדמה, кожне слово розквітне.

Де термометр? Боже, я захворів, де термометр, 
які там перші симптоми?  



*
D. S.

тьмяна вода збереже кроки у його погребі, 
де занадто вологе повітря та
асемічне письмо дубових половиць досягає сходів.

поверхні вигинаються всупереч товстому склу окулярів,
розспівується хор почуття провини.

посередині долини ріки –
Місто –
оточене живою огорожею лісу та людей,
відбудованими після листопаду 1989 року.

ніхто не дізнається за що ми рослини билися о цеглини
за муром



*
Екватор нової ночі:
чоловічі фігури відокремлюються від темряви кущів 
і б’ють ногами капот білого Lanos, голосно кричать. 

Я підходжу до вікна – темна кімната вривається у вуличний 
простір, частково я почуваюся
за межами стін. Всередині хтось є, фари горять. Чоловік б’є кулаком у скло. 

Це нагадує гру в бадмінтон 
у нульових 
на парковці серед розпечених сонцем запорожців і джипів: 
під час східної спеки ліниві змахи ракеток розрізали запах асфальту. Волан 
застрягнув високо у заростях дикого винограду. До під’їзду повертався 
батько однокласника. Він посміхнувся та простягнув мені на відкритій долоні

цей 
з білим брудним пір’ям
і зеленим шорстким кінчиком 

волан. Ми переїхали, я змінила школу, 
волан, напевно, й досі лежить у донецькій землі, затоптаний, або
проріс тополею з білим пір’ям, із брудним пухом, але зараз, тут:

чоловіки ходять порожньою дорогою, 
один хапається за голову, ноги його не слухаються, а другий
підіймає догори великий палець, хитаючись, намагається зупинити
саму ніч, 
саму весну, 
щоб вона підкинула його кудись (додому?)

Lanos раптом зривається з місця, чоловіки обіймаються, йдуть. На подив живі.

Тут начебто відбувається щось
протиправне
і
незаконне, 
напруження розкачує тіні, вони об’єднують будинки ланцюгом, 
місце виглядає місцем злочину, 

я вмикаю світло.
Драматургія робить крок назад. 


яблуко
Тоді я сказала, що для критичного тексту недостатньо змісту,
потрібна форма: через це ми посварилися, обговорюючи статтю про Джармуша, 
ти пішов спати
на прозорій склянці води відбитки моїх пальців

Восени ми знову не повернулися до аудиторій, проте
почався курс, пов’язаний із релігійними документами. 
Білі сутінки, 
оманливі дахи у тумані заколисують: пожежа 
майже скінчилася. Але запах

а я

<...>

яблуко зривається з гілки,
біле яблуко відкочується під обрив
і зупиняється

біля самого краю.



*
як лежали втомлені на дубових лавках у дворі кав’ярні
й у пальцях із покусаними нігтями ти бездумно мусолив самокрутку 
висипався тютюн; у розчахнуті вікна зазирали допитливі перехожі 

ми:

у ранкових їдальнях гуртожитків і підземеллях музеїв
у залах джаз-барів чергах до каси у супермаркетах
під навісами на зупинках під дощем під попсою
біля розмінника, – 

пильні квіти 
сором’язливо нахиляли голови ховали язики 

ти обережність 

на платформі
чоловік на перший погляд божевільний бездомний замітався уздовж вагонів 
на мить ти відвернувся від вікна – й я по той бік скла зникла у переході 
не чекаючи на відправлення 

„Pani Anno, co Pani będzie robiła po wakacjach?”
пізніше з’ясувалося що ми проїхали потрібну станцію 
у різних напрямках на відстані – понад сім тисяч кілометрів

повз їдальні та підземелля бари каси розмінники 
нестерпні чужі голоси тромбон і стукіт у двері діалог із викладачкою:
„Dobrze, dobrze. A proszę Pana: co Pan nam powiedzi?” 
„No pewnie wrócę do domu” 
„Ha-ha, do Ameryki na piechotę?”

чуєш мене 
ненадійне гудіння пам’яті

„Co? Samolotem” 

чуєш океане 


*
Вона навчить мене їздити на велосипеді 

на гумове колесо налипне розтоптаний скелет листя
я ніколи не
всі ці педалі спиці 
блискучий руль рівновага чиїсь міцні руки 

напевно влітку волосся на її руках світиться 
прозорим безбарвним сміхом

комариний укус над ліктьовим згином 
у трафаретних означеннях сонця 

я скажу: сонце 
й більше не додам нічого. 

Сонце.
Вона навчить мене їздити; а якщо вона теж не вміє, 
жінка у квадратних окулярах жалить глузливим смішком, 
широко крокує, приховує татуювання – 
шия як стовп Давидів під високим коміром, тримає дистанцію.
Вона навчить мене 
_
це проста вправа для оживаючого бажання.

Слова це: 
сон алергіка

гірка стеблина, жовтий пилок.



*
завозили звуки
у металевих банках поцяткованих мов бедрики

Михайло Жаржайло

з переповненого кошику онлайн-крамниці 
випадають апельсини за знижкою

як безхвості голі підгнилі ноти 
перестиглі круглі вони перестрибують сходинки 
п’яти лінійок оформлення доставки та закочуються за такт 
порушуючи тишу білих полів аркушу 

він підбирає цілі зацвілі плоди
зі стерильної антивірусної підлоги онлайн-крамниці
вкладає їх до композиції один до одного 
мимоволі з’єднані зв’язані заліговані 
вони рвуть семантичний знак дуги 
вириваються з примарної в’язниці 
консонансу 
дисонансу  
і згодяться лише для гри в м’яч – він забиває гол 
у просторі без воріт 

голодний і задоволений композитор повертається з порожніми руками 
сп’янілий від відчуття завершеної відсутності звуку

„Пандемія змінила все, пандемія змінила світ, – 
впевнено стверджує модераторка події у зумі та запитує: – 
а що сталося з вашим сприйняттям реальності 
як музиканта?”

білий пацюк втікає від фармакологічного випробування 
незбережене замовлення розчиняється в травленні
уроборосу
товар – гроші – товар – гроші – товар

„Нічого. Хіба що… інтернет-магазини…”, – 
починає він і нервово смикає навушник
але зв’язок (не) вчасно зникає 

лишаючи його поза трофічним ланцюгом 
із кошиком тиші


0 коментів

Залишити коментар

avatar