Данік Задорожний «шрами прикрашають жінку»
Дата: 04 Жовтня 2020 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 2592 | Коментарів: 0
Автор_ка: Данік Задорожний (Всі публікації)| Редактор_ка: Дмитро Авер'янов | Зображення: Данік Задорожний
Данік Задорожний — поет, журналіст. Народився й не живе у Львові. Отримав бакалавра й кинув магістрату журналістики ЛНУ ім. І. Франка. Фіналіст поетичних конкурсів «Смолоскип» та «Гайвороння» різних років. Досі пишеться.
***
шрами прикрашають жінку:
і обираючи між іменем
між кількома іменами
та одним абортом
богородиця
хотіла дівчинку:
не хотіла взагалі нікого
не так хотіла, як [ігор, маргарита, іван, стефанія, ярина, матвій
ірця – перевертаються у відсирілій коробці
спаленими сірниками з рівненської області, щоб не закуповувати з росії та білорусі; вона їх валетом вкладає спати
щоб не заразилися] їй не залишили вибору
залишився тільки віск / чи(й) вік – ісус
чоловіками не народжуються
жінками не стають
вбиваючи, людьми перестають бути
ніколи ними не бувши: we have never been human
and will never be even though we are
[але ж я так не хочу моралізувати
дегуманізуючи Інших
в чиїй шкірі ніколи не був
і чиїми очима на світ не вмію дивитися]
***
дракон домашнього насильства
чекай-но дурити світ ["і че'кай свої привілеї"]
бо з ким-бо тоді мовчатимеш, коли всі підуть, дізнавшись про наслідки
од зловживаних правд твоїх слів: кажеш "любов", а використовуєш
як залежність. кажеш "біль"
а нічого не бачив, крім мороку після світла – чи ти про білль про права людини? цього ж недостатньо, щоб, ну, не знаю
затягнути на дно її безоку безодню
втратити втрату сенсу життя
чи не зрозуміти світ нарешті й остаточно
вельми точно й тонко
його не зрозуміти
ніби дівчина після першого хлопця
нічого не зрозуміла: ну, й що це за таке було?
і я взагалі-то відводив свій погляд від неї
аж до саменької до школи, відводив, саменький-сам, бо молодшому спогляданню
ще навіть ходити зарано
хоч лікарі чомусь кажуть "запізно", у них завжди й все
для всього
запізно – й для найменших підозр, ніби подругу вночі повернути у лоно в'язниці, ой, ну чого ти знову ось це починаєш, в’язниці – квартири, він же спить, а як що, то потерпиш – і він перестане, як завжди перестає, ти ж тут живеш. ні, пекло – це будинок навпроти, там взагалі головою об стіл лупцюють, вічно ти плутаєш
не все так зле у тебе ще?
сама винна
й все, що знатимеш про неї – правда, хоч те, чого ніхто не хоче й не знатиме
вона ж їх підводила – і стрілками, та й як людина
вона виявилась
ну, трохи так собі
*
вони дивляться повз нього й невидимо зчитують відсутність чоловіка
у цьому згустку матерії, ніби дихання в просторі з розрідженим та вологим від сліз повітрям: ані – потенційної вигоди, ані – загрози від імпотенції; одні бачать з минулого
у майбутнє, інші – з майбутнього йдуть назад, з оберненою головою, щоб тільки не бачити втомлену й постарілу еврідіку з двома дітьми й шлюбом невдалим
до нових звершень
до нових дітей позашлюбних
ніхто не хоче знати теперішнього
але світ – невидимий, бо він у безпеці: дракон домашнього насильства
розправив своє синє
і жовте крило, вирівняв складки поверхності, ніби випрямив море
і людина стала богом
щоби бог став людиною
виповнивши
велике спустошення
й спустошив маленькі любови
бо він був у всьому, крім
***
гіперопіка – це опіки. неісходимі плями на тілі дитячості
ніби потягнув краєчок скатертини й вилив на себе каструлю с окропом
недоторкана шкіра сходить шарами часу. ніби гориш на сонці впродовж всього дорослішання
й не можеш піти з пляжу
мама не дозволяє
чорні лебеді материнства плутаються у потьмянілім волоссі, виють
ніби по чорнобильській онкології
час завжди
тільки відходить, непроханий, виходить
крізь зачинені двері
хоч ніколи й не був тут
цілком
і навіщось
– він нічого не знає
***
поки спав, написав вірш
не римуватися цій країні
ніби більше ніколи, її територіям – не триматися купи: розійшлась
економічний шов, розкрившись політичною раною
яку майже повсякчас плутають з перебитими мовними хребцями
замість якихось дітей
кладуть під подушку
аж файно, що є верлібри
хай більшість краян і не вважає обезмовлену форму, відмінну від їхньої власної, завченої, ще за часів шкільної парти
за поезію
за "правильну" – а я й не знаю, як правильно для усіх
і я б ніколи не хотів знати
я просто люблю поезію
*
я стільки ловив тебе на словах
ні світу білого, ні світу чорного не бачив, нічого не зміг би розгледіти крізь
зажмурившись
скількись віршів починав з на "я", на "ти".. латаття метеликів на колінцях, латки пожовклих синців, спогадів, "будьмо уважні" – нічого не хочеться спам'ятати, нехай залишиться на тій лавці в осінньому парку спогадувань, просторікувань
тягнеться соціалочка
з дна епохи у стелю дна невідомі якісь загамселили
***
інфінітив
перехресне римування
знайомих котячих слідів на снігу
зникомих під іншим
снігом [певно, іменникові закінчення]
недописане поперек жовтим слово
якого не було на початку [хоча хто його
зна]
неозначена кількість дієслів у реченні, його неозначена
форма, неозначена форма
минулого
мовчанням промовляти більше й краще
аніж будь-яким віршем
[писати б ще таку поезію
завше]
*
зграйка воронів, зібравшись коло чорнішого від них дерева
обговорюють стиха політику
нікого не обговорюють
віщуючи смерть поета
й ані слова про вибори
*
"цей день
увійшов ув історію", невдало, зате переконливо запевняє мене агітаційний білборд
з мармизою кандидата: незрозуміло, на кого вона розрахована: увійшов ув історію
а я з неї вийшов
навиліт
ще декілька
років
потому