Анна Грувер «Якби він був жінкою» | Публікації | Litcentr
30 Травня 2020, 18:51 | Реєстрація | Вхід

Анна Грувер «Якби він був жінкою»

Дата публікації: 04 Травня 2020 о 11:40 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1112 | Коментарів: 0
Автор: Анна Грувер (Всі публікації автора)| Редактор: Сергій Стойко | Зображення: Анна Ютченко


Анна Грувер народилась в Донецьку у 1996 році. Навчалась в Літературному інституті в Москві. До 2014 року публікувала вірші російською мовою. В даний час живе в Харкові і Кракові, вчиться в Ягеллонському університеті (Польща). У 2018 р відбулись перші публікації українською мовою в журналах «ШО» (Київ) і «Контекст» (Харків). Частину віршів було оприлюднено у перекладах в журналі «Воздух».



ЯКБИ ВІН БУВ ЖІНКОЮ
(можливі нотатки між фотографією та дорогою)

Title: 10:21 PM
Рудий волос на вовняному светрі. 
Втомлений зранку бариста насухо витирає склянку 
і крізь прозоре дно спостерігає за спостереженням,
кричить напарниці: принеси цитрини з підсобки.

Я додумала ці слова за нього. Я не розумію мову,
якою співає місцеве радіо в таксі та сперечаються на базарах.
Я бачу рудий волос на шорсткій вовні 
та вологу яму розширених зіниць.

Вимикається звук, і відвідувач проливає каву на білу серветку.
Так добре? – 
запитує вона.

В потемнілому склі тіні рухаються як спини акул.
Тьмяне світло блукає стелею, 

і коли я виходжу на вулицю та ховаю окуляри до кишені плаща, 
спокій залишається всередині кав’ярні.
Перехожий запитує запальничку, 
але я простягаю йому відсирілі сірники. 

I'll tell you all my secrets but…
але замість запальнички знайдуться відсирілі сірники.

Добре,
так.


Print material: Fujicolor Crystal Archive 
Нічник підморгує у придорожньому гостелі, та муха 
конвульсивно б’ється під паперовим абажуром. 

Так танцювала моя подруга зі студентських часів 
в об’єктиві запозиченого фотоапарату і перших спробах на плівці.
Тепер їй напевно за п’ятдесят, і варикозні вени 
не залишають її ноги у спокої як раніше гучність колонок.

Я проковтую снодійне. 
Муха довго змагається з ніччю.
За дверима кроки тонуть у килимі та підбори
розрубають смугу коридорної підсвітки. 

Навігатор показує двадцять чотири кілометри на північний захід; 
я навіть не чула назву цього міста до листування з донькою Дж. Ф. –
йому виповнилося сто два роки, він не користується поштою, живе тут 
на межі, де закінчується інстаграм і починається забуття.

На добраніч, мухо.

Пігулка дере горло.
Я торкаюся шиї і відчуваю суху шкіру. 
Я торкаюся паперового абажура, шукаючи вимикач.


Dimensions: 20x30 
Залишається занадто помітний залом на комірі. 
Я відшукую іншу сорочку на дерев’яній полиці,
вона відрізняється від решти, і я 
залишаю її висіти на відчиненому вікні, 
поки не вивітриться віддушка. 

Порожні рукави хапають повітря. 

Остигає праска.
Новий одяг викликає легке почуття тривоги. 
Шістдесят відсотків бавовни.
Я проливаю воду, 
переступаю через калюжу на надколотому кахлі

і зустрічаю фрагменти жінки оголеної до поясу
у дзеркальній поверхні кухонної шафи,
духовці з ребристими нутрощами. 

Заколоте на потилиці волосся розповідає про вік.
Тонка смуга розповідає про кесарів розтин,
пересікаючи живіт. 

За дві години молода кореспондентка облизне губи 
(помада безперечно Dior rouge, відтінок 999), 
запитає у мікрофон про нову концепцію. 
Двадцять років тому ми цитували французьких постструктуралістів
і, потайки озирнувшись, були задоволені собою. 

Тепер так не носять.
Але й досі існують прості речі, такі як
білий колір стін і залом на комірі – 
саме на ньому обов’язково сфокусується камера, 

тому що жінка виходить за межі фрагментів. 
Я виходжу за межі та обираю стару сорочку. 


Dimensions: 15x19,8
Я завжди приїжджаю завчасно, припарковуюсь у тіні в’язу –
після полудня тінь переповзе на захід і сонце ударить у капот. 
Чиркає сірник, приглушене радіо повідомляє про 
затишшя в секторі Газа.
Думаючи про сирени та дітей, які вийшли з підвалів, я згадую шторм, 
коли від ураганного пориву біля узбережжя край багажнику 
розсік батькові брову в день перед від’їздом з Бат-Яму.

Після перших зйомок 
оператор скаржився, що непотрібні меблі викидають з вікон,
неможливо вивчити іврит, коли всі навколо тебе зрозуміють. 
На лобовому склі скреготіли двірники. 
Тоді я не знала що "ям” – це море. 

Два пропущені ранкові виклики від сина.
Страх перетворитися на мати, яка розповідає одну й ту саму історію. 

Тебе засмучує, що я мовчу
навіть про десять хвилин самоти перед проведенням семінару
та цей записник із потрісканим залізним кутком. 

Знаєш, на шляху до садів був рибний ресторанчик: 
не встигнеш зробити замовлення – вже приносять пляшку вина.
Напевно, його зачинили, а втім… 
Я навряд розповім про це, вибач.

Зараз передзвоню тобі, любий, 
десять, п’ять, три, два.

Алло? 
Алло? Я тебе чую, 
ти мене чуєш?


Location: U-Bahn Berlin
Дві години знімати на вулиці, потім піти до студії.
Вона взагалі не розуміє німецьку та погано англійську.
Ні, не треба притулятися до стіни, я ж просила!
І роблю перерву –
здається, сльози зараз розмажуть її білу туш. 

Слухай, – звертаюсь я до асистента, поки вона сьорбає дієтичну колу, – 
про що ця колекція, поясни нормально,
та чому вона демонструє стегна, наче біля аеропорту у нульових?
Він нагадує, що мені все ще треба знайти гроші на новий проєкт,
і з цим неможна не погодитися.

Відраза до себе трохи схожа на печію,
а може, снідати бананом у моєму віці погана ідея.

Я сідаю поруч із нею та запалюю сірники один за одним. 
Вона слідкує за вогнем, і я кажу, 
що сьогодні на станції Моріцплац чекала на зустріч 
і у вагоні метро в ранковій давці побачила Тітуса.
Портрет сина, – вимовляю чітко та повільно, – Рембрандт.
Я не встигла б його сфотографувати та мовчки дивилась,
поки великий залізний звір із брязканням не сховався в тунелі.

І коли вона складає на асфальті обгорілі сірники у ряд, 
ми обидві розуміємо,
що це вже більше ніж комерційна зйомка. 

Ви куди?
Стривай, що робити зі студією!


Title: Ritual sacrifice. Dead Cow
Чоловіки несуть на плечах недихаючу тварину з червоними очима
червлене сонце блимає з-за горизонту небо очне яблуко 
мої ніздрі жадібно втягували повітря ніби перед стрибком
і чоловіки несуть на плечах виснажене тіло я бачу це корова 
комахи обліплюють її ребра чоловіки несуть недихаючу корову
я хотіла окликнути босу дитину з ротом перемазаним соком але
не вмію запитати що відбувається коли чоловіки несуть 
на плечах худу корову від поту пасмо прилипає до скроні 
їхні гладкі голі плечі та знесилене тіло корови чоловіки несуть
до вантажівки а жінки не звертають уваги розрізають ножами 
навпіл фруктові плоди гнилий запах відбувається рутина відбувається 
щось від чого серце б’ється навіть у пальцях коли я 

натискаю на джойстик і бачу квадратик екрану. Чоловіки
несуть на плечах корову виносять її із кадру. 


Year created: 20??
Ми слухаємо новини та вереск пили, яка грубо обрізає гілля,
перетворюючи дерева на частину урбаністичної естетики. 
К. ніяк не може відшукати зручну позу 
і, почувши про передвиборчі дебати, серйозно хмурить брови, 
притискає подушку до живота. 

У суботу та неділю я буду на площі на акціях протесту, 
торік праві радикали розбили мені камеру. 
Добре що не око, – сказав чоловік.
Все одно що око. 

(Ми домовилися, що на вихідних собака побуде у нього,
треба не забути пігулки для зміцнення кісток.)

Коротка зачіска придає обличчю К. вираз дурний, але ніжний.
Ти смієшся, – ображається він.
Я не сміюсь.

Боже, – думаю я вголос, – 
марш жінок у Вашингтоні для тебе глава в підручнику історії.
Може, я знаю більше за тебе, – відповідає він, – я багато читав про цей день.
Знову, ти знову смієшся!..

Вулична пила замовкла, і прогноз погоди обіцяє хмари, дощ.
Треба не забути пігулки і металеву поїлку. 

Я не сміюсь, 
зроби тихіше.


Location: Antelope Canyon
Під лобом планетарію відтворювався запис про ківш великий і малий,
я балансувала між сном і страхом перед густою порожнечею. 
Небо наблизилося та ковзнуло по щоці відсвітами сузір’я.

Чи відчуваєте ви біль або дискомфорт?
Що? ні.

Знаходитися всередині оркестрової ями під час сучасного балету 
або спуститися на дно пересохлого каньйону на півночі Аризони
(стіни його схожі на прострелену шкіру), поки віолончеліст
під стрибки та падіння не видобуває ноту з нутрощів своєї подружки, 
і вузький струмок перериває жагу.
Цензура ставить на зображенні рук музиканта позначку шістнадцять плюс. 

Два рази на рік
я дивлюся в стелю та ледь чутно відбиваю пальцями ритм. 
Лікар кидає дзеркала в лоток. Знімає гумові рукавички.
Якщо не буде заторів, я встигаю пообідати. 

Можете одягатися.


Title: Slagheap of Faith
Я їду прямою, рівною трасою, не перевищую означену швидкість.
Тільки два автобуси проїхали повз, а ще сімейний форд 
із велосипедом на криші. Діти та плюшевий кролик дивилися крізь 
заднє скло, поки я наздоганяла, щоб вийти на зустрічну. 
Зупинялася заправитись,
робітники у зеленій формі палили, сидячи на обочині. 

Думати можу лише про перспективу дороги.
Сконцентруватися важко.
Напруження супроводжує, як електродроти над головою,
поганий зв’язок, друга смуга невпевнено мерехтить, 
я витираю піт над губою та кидаю паперову хустку на сусіднє сидіння. 

Я не готова спостерігати, але спостерігаю, як
виростають в тумані білі пагорби, ні, точніше сказати, 
терикони. Вони ще далеко, але нависають невблаганно. 
Засніжені терикони, від яких холоднішає кермо, і скло 
миттєво покривається крижаною прозорою коркою, 
тиша. Моя віра слабка, як зв’язок на трасі, але Ти мене чуєш: 
дай мені трохи часу, дозволь побачити квіт мімози та зателефонувати
сину, встигнути всюди, де запізнилась, оплакати всі свої втрати і 

замість териконів я впізнаю будівельні насипи: 
крейда, цемент. Все ще не в змозі спокійно вдихнути, я повертаюся
назад у ту крапку, з якої побачила білі засніжені пагорби, 
але повернення неможливе: бачу крейду, цемент, будівництво. 
Я фотографую на камеру розрядженого телефону це місце, 

де Він дав мені час.


0 коментів

Залишити коментар

avatar