Влад Петренко «По той бік моря»
Дата: 16 Березня 2020 | Категорія: «Поезія» | Автор_ка: Влад Петренко (Всі публікації)
Редактор_ка: Сергій Стойко | Зображення: Олександр Дерновий | Перегляди: 3800
Влад Петренко. Харків. 30.08.1995 р. Автор поетичної збірки «Ризик бути»(2013), «Island»(2015). Дипломант фестивалів «Авалгард-2013», «Фокус-2010». Лауреат фестивалів «Молода Слобожанщина», «Каштановий дім», літературної премії Books-2010, Харківського фонду обдарованої молоді, лауреат премії імені О. Масельського (2012). Один з організаторів літературно-музичного проекту «Острови» (2014 р), один з організаторів арт-проекту живого театру «Народження»(2015). Друга обласна премія ім. Тані Шамрай м. Харків (2015), 3 премія літературного конкурсу від видавництва «Смолоскип» (2015), премія ім. Григорія Квітки Основ’яненка (2015). Дипломант конкурсу «Гранослов»(2016). Конкурс есеїв «А4» (3 премія, 2019). Арт-бук «Декілька слів про нас» В.Петренко –Д.Михайлов (2019).
Друкувався в антологіях і часописах : «Дзвін», «Лава», «Березіль», «Слов’янин», «Каштановий дім», «Вулична поезія», «Контекст», «Артикуляция» (Москва – Ізраїль).
Окремі твори перекладено польською і англійською мовами. (Антологія «Listy z Ukrainy», «Ukraińska Nadzieja. Antologia poezji», magazyn «Salon Literacki»).
***
Залізно дорожня вода хворобливо тремтить в оці.
За вікном Ока? Може Босфор, а може Нєва?
Квартальна каламуть у стакані з дешевим чаєм.
Моє мовчання можна відрізати ножем, і воно буде кричати
криком усіх пароплавів, в тумані блукаючих, люблячих своє самотнє життя.
Ховаючи по шинелях паспорти різних країн,
я і сам втратив своє ім’я.
Все надіюсь на те, що чайки розкажуть про те,
як фігури оживають у мертвих садах,
і танцюють вальс,
і гримить оркестр,
і валить сніг,
і ми потрібні комусь крім нас самих,
наші друзі і вороги,
випиваючи за одним столом переплутали виделки й ножі.
І душі загиблих в морі,
власного горя, мертвого як земля, якою набивають шлунки покійників в цих краях, вздовж столів стоять, очікуючи на знак.
Я не боюся смерті.
А падальників
та дурних горобців,
що перебрехали те, чого вчив святий Франциск.
***
Marina
Море це фон, який розпишу золотими променями сонця…
Дощ наповнює келих собою,
так само, як море, стає повнотою
для мене, боягузливо ступаючого берегом власних бажань,
що жевріють,
наче вуглинки сонця покритого попелом старого неба.
І ти б говорила зі мною
легкими хвилями тіла,
що хвилюватимуть землю,
аж поки вітер не розчистить подихом обрій,
і тоді у мовчання твоє я увійду,
наче у теплу, тремтливу і не ясну глибину,
над якою і зорі і місяць,
і крик чайки, що під крилами набирає свою висоту.
***
Хвилі моху
хвилі моху
хвилі моху
Ніч рождається на сході
серед гір-зубів уламків
переплетення стежок.
Грузне камінь в землю,
загрузає в тиші тіло,
завмирає час.
Лиш вода тече невпинно
у безпам’ятстві своїм.
Осідає біла хмара
приминає до трави.
Я боюсь кричати в темноту,
мов у дзеркало дивитись,
як очей позбувшись раз і назавжди.
Лише десь в глибинах ночі
перекочуються важко
Хвилі моху
хвилі моху
хвилі моху
мов кубло зміїне.
Шепіт перейшов на хрип.
***
Зима це синій період життя,
в якому усе:
і скрипіння підлоги,
і жовтий блиск вікна
навпроти мого дому,
навпроти мене,
на рівні моїх очей.
Я можу торкнутись тепла, що обпікає.
Не стій на шляху світла!
Світило лампочки довкола якої весь світ,
і ми пливемо у повітрі
мов дві невагомості,
що стали у плоті,
від плоті душею,
за якою нічого немає,
окрім чорних прогалин зіниць,
прорізані діри дворів.
Скрипіння підлоги тут,
скрипіння снігу там,
і одна корабельна сосна,
що рече про море
своїм скрипом надривним,
і зникають у вікнах вогні,
і зникаємо ми,
лише шепіт в ночі…
я – Іона,
а ким будеш Ти?
***
Прохання
Дай поцілувати грубу землю у вуста.
Пройти межею до кінця.
Дай сили пам’ятаючи усе минуле,
уміння сіяти нове
в очікуванні жнив,
порахувавши в полі колоски,
і кожне зерня зберегти для Тебе.
Дай волю бути у бутті,
навіть якщо у серці темно як в ночі.
Дай сірників, щоб освітити шлях
серед болотистих рівнин,
що спокушають відчаєм,
мов помахом руки зім’яти світ і кинути в смітник.
Дай сили без надії сподіватись,
дай сили слухати твоє мовчання
на всякі наші запитання,
які і порох і трава,
полова на вітру,
що пнеться в небо,
не знаючи для чого є в колодязях старих прихована вода.
Дай мову, щоб з тобою говорити,
ниток, щоб діри зашивати в тілі.
Цієї вільної простої миті,
в якій і мужність хризантеми,
і свобода
і твоя тиша, що дзвенить переливаючись у світі.
Фото: Марина Єлюхіна. Фото обкладинки: Олександр Дерновий