Катерина Міхаліцина «стаціонарна зона»
Дата: 26 Жовтня 2019 | Категорія: «Поезія» | Автор_ка: Катерина Міхаліцина (Всі публікації)
Редактор_ка: Євгеній Півень | Зображення: Анна Ютченко | Перегляди: 8668
Катерина Міхаліцина - письменниця, редакторка, перекладачка, членкиня Українського ПЕН, волонтерка ГО «Горизонталі». Володарка низки відзнак та премій конкурсів «Гранослов», «Привітання життя», «Смолоскип». Авторка 3 поетичних збірок та понад 10 дитячих книжок. Вірші, проза та переклади друкувалися в різноманітній періодиці. Вірші увійшли до низки антологій, а також були перекладені болгарською, польською, німецькою, шведською, вірменською, литовською та російською мовами. Серед перекладів – твори Дж. Р. Р. Толкіна, Оскара Вайлда, Халеда Госсейні, Генрі Марша. Живе у Львові.
(без дитини)
так не буває не може не хоче бути…
втомлена ніч завмирає на підвіконні
сонце б’є променем, дзвонить у прутики
ґрат на старому вікні пологового.
так не буває не може не хоче бути…
сходить із тексту заучена пунктуація.
він народився. він щастя. кладуть на груди.
і забирають. і кажуть – реанімація.
в голову кажуть. у серце. у голе лоно.
кроки за словом скачуть, глухі і злісні.
ти припнута до ліжка. нитки червоні
тиснуть тобі на горло, на небо тиснуть.
небо літепле, лідокаїнове, літнє, любе.
може, він народився, щоб звідси – вгору?
може, він вже не дихає?.. виєш: лююююди!!!
люди десь за дверима. ідуть. говорять.
а до дверей – чотири великі метри.
тобто – чотири гори чи зелені милі.
люди, зайдіть до мене! не дайте вмерти
матері, мамі, дівчинці незрослій іще на силі.
так не буває не може не хоче бути…
двері мовчать. і люди – скільки би не просила.
гупає сонце гучніше в сталеві прутики.
рвуться нитки. встаєш і ідеш за сином.
(торакотомія)
видихай видихай видихай
не повітря, а страх за сина.
коли поруч стіна, коли ніч, в яку вперлась лобом,
прогинається, мнеться, кривиться.
ти безсила.
і безслівна. ворушиш роздертим ротом,
але – ані словечка. ні друзки звуку.
хоч розбилося серце на сотні скалок
між палат, де тиснуть кохану руку
і кричать, народжуючи.
між каталок,
між глухих медсестер, санітарок, хлорок
і умовно стерильних умов в’язничних.
тільки ти, стіна і розм’яклий морок.
тільки ти і знак:
бездитинна, мічена.
але він живий. на столі під лампами.
трубка в горлі. голеньке, безвільне тіло.
правий бік розтятий холодним скальпелем.
він живий!
бо ти його попросила,
бо волала німо крізь час і відстані,
крізь хірурга, голки, анестезію:
я з тобою, пташатко, синочечку, рідний мій,
я тримаю тебе так міцно, як тільки тримати вмію.
(зачинені двері)
не чую, не знаю, не бачу,
де чорне, де біле.
день божий і ніч стали схожі на колір і смак
під цими дверима.
я б’юся об них здичавіло
не рушачи з місця.
мотаю хвилини навспак,
як прядиво, нитку пекельну
від страху до страху,
від миті, що ось вони, двері, нарешті вчиняються і…
до вічного їх невідчинення.
я мов мураха. я гину під ними,
задушена.
скільки було мурашви
до мене, до мого стояння
ось тут під дверима
за мить до надії
й до смерті так само за мить.
он лапки, он вусик, он тільце…
а рідне й зникоме,
малесеньке тільце
десь там між чужими лежить…
і що я тут можу?
і що в моїх сила мураших?
не чую, не знаю, не бачу
і тільки благаю, молю:
пустіть!
спокійно, чекайте, мамаша,
ви тут не одна.
не розіб’єтесь
не з кришталю.
(маніпуляційна)
плач, мій хлопчику, плач.
цей катетр з двадцятої спроби:
в нього вени погані, ну, бач,
я колю – він вилазить. і годі
тут солоне розводити!
скільки він може отак –
безпричинно – тримай його, Маня! –
надсадно ридати?!
мама, втіште дитину, вам серце не рветься, чи як?
плач, мій хлопчику, плач.
це усе, що я вмію
і що маю право шептати
просто зараз, всім серцем,
в широко розплющений жах
двох твоїх оченят.
я й забула, які вони – сині?
ротик скривлений.
сльози струмками біжать...
чи була би я мама, якби говорила дитині
заспокойся, все добре, комарик укусить – і вже.
але ж клятий комарик не влучив з двадцятої спроби!
плач, мій хлопчику, плач.
мама сльози твої береже,
найгіркіші у світі
і найсправедливіші
води.
(стаціонарна зона)
світ прокидається.
сонце, пташки і дзвони.
мабуть, неділя. мабуть, що Божий день.
ліки і лемент.
«скіко вас чорт нагонит в чисті палати?!»
«тата вам тут не треба, хай собі тато йде,
гроші заробить, вип’є, купить нову машинку.
шо значить – ти не можеш? всі ж до тебе могли!
шо значить – не відпустиш?! Бога побійся, жінко!
ти народила такого, то вже тепер терпи!»
«як то – не підеш?!! Боже, та схаменись, мущино!
шо тобі вперлось – тато. тато і тут, і там.
шо ти городиш, хлопе: бути побіля сина?
Матір свята, дожИлись, горе таким батькам!».
«він же малий, дрібнющий, де йому пам’ятати.
шо значить – він людина? мама, закрийте рот!
дайте мені вколоти, крепко тримайте п’яти,
зонда йому промийте… Боже, шо за народ!»
«руки не з того місця. шприц. молоко. і поїш.
шо значить – плаче, синій? хай собі покричить.
всі діти плачуть, чуєш, твій то шо раптом – виняток?
ти взагалі в лікарні, кому ж тута добре жить?»
світ прокидається…
світ прокидається… світом
правлять ліки і лемент. ліки і лемент. день
може й існує там, де сонце, пташки і квіти.
тут тільки ліки, лемент, зонди, підгузки, крики,
страх, хлороформ, каліки, добвані діти,
крики, кашки, кампоти, пики,
клізми, системи, крики,
плач, серіали, виписки…
…й зовсім нема людей.
(бокс інфекційної)
заплющую очі і бачу – пластмасові стіни
дві китиці цвіту на чорний осколок вікна.
медсестри що сплять на каталках…
їм спиться, мій сину,
їм сон йде у руки.
і смерть йде, іще нічия,
по кахлях підлоги, по трубках,
по краплях і біпах
серцевого ритму на всіх моніторах ураз.
мій сину, мій хлопчику,
смерть тихий звір – ані скрику
ні шереху зайвого, щоб не збудити…
хоча, бувають такі – що будити, а що не будити.
там все зачерствіло, забилось в найдальшу з пустель…
летять в порожнечу сигнали тривожні.
кульбіти
виписує смерть,
зазирає за бортик постель…
розплющую очі.
ти тут. дишеш рівно, мій сину.
і сонце в кімнату пливе, мов кача золоте.
смерть нас обминула, вхопилась за іншу дитину.
медсестри проспали.
і досі ще сплять, як на те.
(інфекційна. на віддих)
забути, віддумати, роз-відчути,
як порожньо раптом стає поміж боксів, тихо.
і як молоко розпирає набухлі груди,
бо він не бере їх, він майже уже не дихає.
а ти пригортаєш, співаєш, колишеш, тулиш.
цілуєш обличчя і дивишся просто в очі,
а очі згасають, а очі стають нечулими,
як люди в халатах, що клітку твою оточують,
ідуть навшпиньки, в двері шкребуться ввічливо,
язик ковтають, давляться, майже квокчуть:
вас можна уже виписувать, бачте, дівчино,
він просто не виспався, просто поспати хоче…
і ти, замикаючи коло якесь, викрикуєш,
слова видираєш з себе, як скалку з рани:
рятуйте мою дитину! шукайте лікаря!
ревеш білугою. виєш вовком. а за плечами
у тебе місто, мільйонне місто, і сад із квітами,
і небо з богом, якому ніяк не молиться,
бо всі молитви виглухли, стерпли, вицвіли,
крім: сину, рідний мій, не відпущу, ніколи!
триматиму всім, чим маю – словами, лапами,
зубами, як доведеться, і криком, голосом:
рятуйте мою дитину!
безгучно крапає
меропенем. і все. і нема нікого…
…
розплющуй очі. дихай. в дрижкому промені
біжить твій хлопчик, син твій, живий, розхристаний.
біжи за ним. видихай ці спомини.
ти відкричала його. взяла – і вистояла.