Юліана Ле «небо не впаде»
Дата: 22 Жовтня 2019 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 8311 | Коментарів: 0
Автор_ка: Юліана Ле (Всі публікації)| Редактор_ка: Ніна Паламарчук | Зображення: Юліана Ле
Юліана Ле (Лесняк) - поет, літературознавець, перекладач. Народилася і живе у Львові, навчається в аспірантурі ЛНУ імені Івана Франка за спеціальністю «теорія літератури». Експериментує з прозою і драмою. Лауреат ІІ премії Гайвороння-2018.
***
небо не впаде
гори не зрушать з місця
тільки дерева виймуть
коріння з землі і підуть
так ніби їм усі камені зі всіх
гробниць світу
відкочено
дерева
кажу вам
встаньте зодягніться і йдіть
дерева
кажу вам
встаньте випрямте спини і йдіть
дерева
кажу вам
встаньте і йдіть до людей
говоріть до людей
стукайте – і вас почують
мандруйте
пасіть своїх людей
під сонцем і зорями
пийте їхнє дихання
ховайте їх у затінку ваших крон
дерева
кажу вам
вийміть коріння з землі і йдіть
кричіть шепочіть моліться
пам’ятайте
кланятись коли вітаєтесь
проходьте до свого місця завжди
обличчям до тих хто вже сидить
стукайте завжди у двері
перш ніж їх
відчинити
***
така сьогодні моя вечеря
трінута хлібина
неба розсічене яблуко
вікна
де твій дім
приблудо-блискавко
невже тут
***
розвиднюється
безрух
промінь
перший падає монетою в сонну долоню
будить кров
тіло виходить з долоні на світло
обертається навколо своєї осі
ніби танцює
нанизує світло на себе
нитка за ниткою
липкі пуповини
вкривають
його
вростають у нього
міцно
міцніше
ніж тіло матері вростає у тіло дитини
тіло хто тебе вигадав скажи
тіло що ти знаєш скажи
тіло що тебе болить скажи
тіло знає яким гірким буває повітря коли
вдихнути його уперше
і яким солодким коли удруге
тілу болить подих перший
і болить другий подих
тіло ось тобі день і їжа
ось тобі намисто зі співу птахів
ось тобі одіж з любові і льону
підходь тіло ближче
ось тобі рука мого погляду
розвиднюється
лежу
долонею з розкритими ребрами
у клапті світла
тіло танцює навпроти
***
вибілимо аркуші
нагостримо слова
відшліфуємо стопи
для нової ходи
невидимими саками
полюватимемо на
невидиму здобич
на безіменну здобич
днями випраними у попелі
вибіленими у вугіллі
перев’яжемо рани одне одному
ніби дерева
що обмінюються гілками
в сонних садах
ми колись
обмінялися ребрами –
і вже вони блукають нашими тілами
як сік всередині стовбурів
обростають пам′яттю
і думками
як леза ножиць іржею
як дерево міцною ніби з міді корою
і ось тепер ми висимо на гаках тих ребер
під сонцем медової повні
на гілці дороги
ніби яблука найперші
ніби яблука останні
на які не спокуситься
жодна рука
***
три сірі яблука
зірвалися з гілки
і хрипко сопучи
полетіли у вирій
хтось сказав
що то лебеді
ми не повірили
***
у цій жовтій гущавині
у цій сонячній гущавині
зелень витікає із яблук ніби сукровиця
зі свіжої рани
груші з розбитими боками переливаються
із руки в руку
близько-близько
до тіла
підступає тканина дня
пече і гірчить
на губах
зі слини випалена
сіль
і ріже пальці липкі від соку
всохлий на жало
язик
гострить леза на узбіччі
спориш
пропікає долоня долоню
тіло парує від дотику іншого тіла
кров роз′їдає кров
і треться об камінь камінь
жар опускається
з білизни неба
такий
що птахам відбирає крила
і мова у грудях
стає
ніби вкопаний у край світу залізний стовп
нерухома
***
як я пізнаю воду:
очі щоб вловити
руки щоб втримати
голос щоб не змовкати
повертається те що було початком
лезом щоразу гострішим
що борсається
уламком звуку
між горлом та
діафрагмою
вода віддає свою пам’ять
сітці
сітківці:
все
чого не може бути
і що вперто стається
що вперто повертається
до свого кінця
щока щоби цілувати
зуби щоб відкушувати
голосові зв’язки
піднебіння язик
щоб говорити
до кого, до кого?