Данік Задорожний «мотиль клиновидної кості»
Дата: 08 Липня 2019 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 6888 | Коментарів: 0
Автор_ка: Данік Задорожний (Всі публікації)| Редактор_ка: Дмитро Авер'янов
Данік Задорожний — поет, журналіст. Народився й не живе у Львові. Отримав бакалавра й кинув магістрату журналістики ЛНУ ім. І. Франка. Фіналіст поетичних конкурсів «Смолоскип» та «Гайвороння» різних років. Досі пишеться
***
І. так
вимирають тварини
цього ж не існує. так не буває. відмирають нейрони
якими ти був, якими ти є, залишаєшся: тихо, безпомічно
і непомітно. щойно я спробував це уявити – стало страшенно
страшно
і боляче: там, де немає нервових закінчень; там, де, здавалось
нікого-нічого
немає, – там бо, всередині, як і всюди, назовні
далеко не все, що є [чи тільки здається, що є], отримало власну назву
правильну назву; дещо ж, чого не існує
чого не існує насправді
має по кілька імен кількох інших імен
якими
ти кличеш
своїх
найдальших – своїх найрідніших: рівновіддалені точки на графіку
спільності, що однаково швидко
чужішають
ніби галактики в ...
і коли ти говориш до них – говориш у темряву
з темряви
в темряві власного мозку – з ким ти
насправді
спілкуєшся? з ким ти
реально
говориш, до-кого звертаючись?
ти хоч сам
розумієш?
*
там, де страшенно боліло раніш – уже не болить
нічого: порожнечі ж не можуть, не вміють, не мають
боліти, болішати; я ж майже на повністю
складений з них [ось так втрачають смислосенс
слова – його сьогодні все
втрачає. не переймайся цим і ти так сильно]
*
але що
насправді
є?
і чого
немає?
ти ставиш собі це питання: що
взагалі
відбувається?
ІІ. реальність
якої не існу... [далі ж – обірвано]
***
мотиль клиновидної кістки
Страх
підрізає десь глибше, ніж залягає
оптоволоконний кабель аорти
чи крила вростають у кості означувань; просапує мозок, мов хвилі чорнозему, кравецькими ножицями
своєї прапра, – мозок
це серце емоцій і мислення
кореневище, місце-побоїще протобажань, щодо яких ти нічого не в курсі
та шкідливих, бо просто заважають жити, звичок: спаює між собою
чужорідні нейрони; наче батьки, які ніколи не любили 'дин одного
і не полюблять, негативним підкріпленням [насилу, батьками, вагітністю]
повінчані
що породжує монстрів, які залишаться із тобою
близько-назовсім, довго-назавше, наче [насильно] всиновлені діти, бо місто же – вимерло, місто – роз-бомблене; вони виховують
і пожирають тебе, як і будь-які нормальні діти, обглодують ззовні й зсередини, конечний Всесвіт
у формі бублика, коли сам Страх
йде остаточно, ніби в іншу сім'ю, скидаючи другу, і залишається
Спогадом, – травматизація; справжній страх – це спогад про нього
який неможливо забути, неможливо
не згадувати, не жити ним, неможливо
сконструювати його
неінакшеякзаново: всі спогади
конструювані; ти – його пам'ять, і ти жива лише тоді
як він згадує про те, що тебе – не існує
бо якоїсь миті він вирішив
що тебе не мало б існувати в принципі
він, звісно ж, повернеться, але не до вас, залишившись жити з бездітною Смертю в її хижі на краю еліпсів, просто ти бачиш його у снах, коли спиш, як і у снах
що звуться
реальністю;
*
і люди, яким ніколи не зрозуміти
як би їм того б
не хотілося
завше відчужені, хоча тобі цього – так само:
ніколи не зрозуміти
і це об'єднує тебе з ними:
болеслівно
і коляче
*
лавка біля смітників
одкровення випадкових співробітників після камерних корпоративів
витяги з протоколів
пам'яті
***
вуличні пси, дворові шавки, собаки на прив'язі, навіть перевертні й суки під час тічки
говорять правду: місяць у повні
це люди брешуть, зіткнувшись на площах нейронних мереж, соціальних мереж, чітко не в межах громадського простору
на інформацію, від якої їм – жодного
зиску чи користі, крім лихоманок
та поколінь
аутичних невротиків, які самі себе розуміють гірше
ніж їх розуміють, хочуть зрозуміти
найближчі живі родичі, які – нібито з іншого генеалогічного дерева, коли говорять, що це не їхні діти, говорять
"це не діти якісь, а якісь
аскариди, генетична інфляція": вони, для яких дихати димом виявиться еволюційно вигідніше, аніж киснем, прощаючись із легенями, не винні, що вчасно це викупили, ще в утробі утроби матері;
ніхто не винні ...
але простеж за їх поглядом, особливо – напрямком видихів: вони вже більше
не кричать
при народженні, економлячи сили, а рівнодиханно дивляться
у незряче майбутнє, відчуваючи десь у грудях
порожнечу у формі теперішнього, у формі відсутнього, навіть якщо, – розтуливши повіки, – як і решта, бачать
безоку безодню, яка дедалі частіше являється їм у снах, ще не маючи слів, щоби назвати її, слова тільки з'являться
коли не буде нікого, хто міг би ними про це говорити: безхвосту дводишну Рибину-Глибину, від луски якої
не відбивається світло, а з лівої очниці
тече молоко, важче за нафту, з правої ж – газоподібне мовчання, забиваючи бронхи золотом, розплавленим
родовою неправдою
*
краще б вона просто нічого не несла, ні про що
не повідомляла, не була такою вірусно цікавою, – як у старі-добрі часи
зародження інформаційної епохи, коли батьки інтернету ще вірили у своє дитя, нібито вірили, що вирвались за межі правил історій та наративів, хоча ми живемо
у кращі часи, у найкращі часи, цікаві часи, часи змін [прокляті: так і хочеться
пискнути, – "часи пост-
міфологій"]: жоден інший час
крім як час
теперішній
не може бути кращим, ніж той, що зараз – тут-і-тепер
бо пам'ять про будь-які інші часи – то Велика Ілюзія;
*
раптом і тепло водночас, і холодно: з носа ллється щось – ніби кров, – ніби тече
ніби аварія, ніби замовчувана
катастрофа: Маленький Вибух у лівій півкулі мозку, у наповнену гарячою водою ванну цвиркає: Всесвіт – не розширяється, свідомість – не розширяється, все, що розірвано, не розширяється, розширяються
тільки судини;
закривавлена ватка над губою, що скривлена затисненою сигаретою
ще привертає увагу, навіть у час, коли все стає стабільно зайвим; хаос, до якого всі звикли, травматично уникаючи розмов про порядок ностальгією за порядком обходиться надто дорого в ролі ширми для хаосу – і божевілля; і якщо слова, поезія, філософія – то маячня
і дурниця, бридня, безсила дурниця
то чому вони вірять першому слову
яке їм трапилось у Новинах, наче надкусили, ламаючи вставлені зуби, позолочений приз у пачці з-під якогось солодкого
[не сплутай магнітик з медаллю
з іменем власної слабкості], – якщо це – також слова
яких не існує довше, аніж половинка одного життя
одного метелика
яким не стане
більше жоден просвітлений
спостерігаючи
***
ти можеш
скрутитися равликом, калачик, наче дитина в дорослому, коли їм обом і відважно
і боляче
але "не можна показувати емоцій", якщо ти – модель чоловіка
у цьому соціумі, ще й на людях;
можеш
набухнути, як набряк чи брунька, як жилка на шиї зрячого сліпця, коли лють
втечею встилає вирячені поперед пекла очі, – дорога попереду, зміст – залишився позаду;
ти можеш
напружитись, як атрофований м'яз, після страшної перерви, знову напружений, взявшись до зцілення, нарешті готуючись
до невідворотної битви після отої поразки, реваншу – величне заламування: пора набування Форми;
ти можеш
спокійно не рухатись, доки буря довкола ущухне, і йому забракне сил та дихання продовжувати кричати у відповідь
на твоє мовчання;
мовчки загасити цигарку
ти стільки всього можеш, що я аж дивуюся, коли ти навіть не обираєш нічого, нічого кращого, ніж навіть не_діяти: просто пустити струм свого серця, ніби римуючи по інерції найпростіше
збитими в кров нейронними шляхами, наче немає нічого постійнішого й невідворотнішого, аніж проста звичка
набута умовами й середовищем
проти якого ти
так довго
шукав антидот
але навіщо?
*
ти навіть не скажеш їй "сонце, я не люблю тебе сьогодні
так само сильно
як любив ще вчора ввечері, і я навіть знаю, що з цим робитиму", бо не знаєш, чи вона знатиме
що їй тепер
із усім цим
робити
настільки сильно боїшся
бодай найбільшої
невідомості
***
безхребетні
взаємини: деяких з нас
еволюція залишає майже незмінними в процесі їхнього розвитку: ці дерева
що ніколи не стануть більшими, скільки б століть не росли, порожніючи [пустелями простору пам'яті]
ізсередини; обрублене віття всохлих стосунків тріщить і ламається
під кроком уважних пройдисвітів; думаєш, іноді, чесне слово
краще б когось прибило з них
чисто на місці
*
це ж не план розшуку "ідеального партнера" – природний добір
чи селекція, збіг обставин, умов, потреб, середовища – дещо мінливе
дещо лишається, хоча все вже
інакше, ніж думалось [так з'явився і ти]: минуле
куди як більш невизначене, аніж майбутнє
*
деякий досвід – законсервовані зими
забуті племінниками в підвалі після смерті прапра, банки з варенням епохи
наприкінці якої
ти
народилася: гіркий смак прийдешнього, кисло-солодке
ретро
*
а ніхто й не помітив би, що ти
народилася
з родимками замість зіниць [наче вимерзлі з-під снігу закладки – розсипом родимок]
і запахом
свіжоскошеної трави, коли тобі в очі дивитися
й ці мідні монети на старості – внутрішнє золото:
тьмяна, пожухла рослинність
райдужної оболонки; тільки відтінками
світ твій
і повнився
[чого ти не бачила?
на що ти дивилася?]
*
твій плач
завжди плутали із котячим нявчанням: найперше дивились на вулицю, а не в люльку в дитячій кімнаті;
зачувши грудний хрип, твоє рюмсання
одразу спогадували ще теплих покійних родичів; і не хотіли, і не могли не підійти до тебе
щоб заспокоїти: твій голос
і справді будив тих, кого намагались забути, кого поховали у фазі повільного сну
і заколисував тих, у кого на близьких своїх відведено
найменшу кількість
пам'яті
*
"не лізь!
уб'є!"
***
ми перестали давати одне одному щось корисне
замість рятівного, взаємного "самотобоюнаповнення" впродовж осені – тотальне
космічне спустошення, страх та розгубленість [ще один рік
невизначеності?] напередодні зими; документалки про всесвіт, про народження й смерть
найвіддаленіших від нас
зірок: древніших од бога
удаваного нашими предками; зірок
вигорілих
ізсередини
світло яких, перш ніж повністю зникне, досягнувши горизонтів Землі
переживе кожного, кого ми знаємо
любимо на цій планеті [не загадуй бажань]
ніжно торкнувшись фотонами наших кришталиків, рогівок
зіниць
на прощання
і це куди страшніше, аніж будь-який з переглянутих нами горорів;
*
ми не спимо, бо не можемо
спати: дурна безконечність розмов, проговорювань
наших бажань, яких ми не знаємо, не можемо
знати, принципово невимовлюваного
досвіду
космос
галактики
космос
*
бо ніхто з нас не є поганою людиною, ненавмисне
але наша взаємодія робить обом тільки гірше: тільки
гіршає. ти розумієш? щоби настільки боляче... ; і нехай-бо час – це ілюзія
нашого сприйняття реальності внаслідок розширення всесвіту
і розгортання простору, він прийшов
щоби визнати це: перетворення ймовірних звичок
на факти залежностей
*
визнати б це, відірватися б, роз'єднатися б
врешті-решт, нічим не прив'язані: наші взаємини
в яких ми є
про які
не говоримо
[гаразд, це тільки я
уникаю про них говорити]
це взаємини наших неврозів, а не нас самих
це взаємини
наших неврозів