Олександр Авербух «Остання вечеря мого тіла»
Дата: 24 Серпня 2018 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 2460 | Коментарів: 0
Автор_ка: Олександр Авербух (Всі публікації)| Редактор_ка: Антон Полунін | Зображення: Олександр Авербух
Олександр Авербух – поет, перекладач. Народився в 1985 р. в Луганську. З 2001 року жив в Ізраїлі, з 2015 – докторант кафедри слов'янскьких мов та літератур Торонтського Університету. Публікувався у журналах «Двоеточие», «Воздух», «Октябрь», «TextOnly», «Зеркало». Автор поетичних збірок «Встречный свет» (2009), «Свидетельство четвертого лица» (2017).
+++
я пробачив собі
прадіда-українця що ходив погромом на прадіда-єврея
пробачив прабабу-польку яка рвала коси прабабі-єврейці
я пробачив собі прадіда-москаля який забрав останній шматок у прабаби-українки
я пробачив прабабу-єврейку що написала донос на прадіда українця
вони всі зараз тут
на останній вечері
мого тіла
налягають на стіл
кожне тягне
за серце
підіймається
відрізає клаптик
показує іншим – бачте
це наше
і я не встигаю запитати кожним відірваним шматочком
за що стаю руба?
їжте на спомин про себе
тіло моє
пийте з мене любі
бабцю
діду
+++
усю ніч гнав мене полем
мого задоволення
поки не вляглися хвилі
його смутку
мов п'янів
від власних сил
під час бою
але мене не вбивало
як розпороту землю
або прострелене дерево
тоді він взяв ніж
обстругав мої стегна та вбив
кілька гвіздків щоб натягнути луки
аби краще грав
тепер мене не зачепити
як страшний
майже неіснуючий спогад
+++
скільки ж їх там було?
він стояв проти міцного світла обтяжений зброєю
та простягав їм забагнені айдарським болотом
скривлені руки
казав як шукав сховища у шелюгах
та посмішка гарячим струмом пройшла по офіцерах
деякі з них заспавшися за довгу ніч
ще чорніли проти неба голим гіллям
жінки заридали вголос
розпорядження повисло у повітрі
ніби срібна осіння павутина
він зачепився одягом,
всією своєю вагою
табуном мовчазних упевнених вовків
його нагоняло на слизьке повітря
смолянистого пекучого
ніби на старій світлині його прабаби
першого враження небуття
+++
Василеві Голобородькові
тіло моє м'яке
вранці
по пелюстках
вітру тягне на вогкий
та солодкий
за нитку палкого меду
з мого живота
та я ходжу
зі злиплими очима
по місту якого
ти казав більше нема
але зараз бачиш
я лежу в ліжку
і п'ю львівське світле
та нібито мої п'ятки й не горять
за кордонами болі
а заплющене серце не котиться
попід вражою горою
+++
нібито цвяхи від сухого дерева
виразно відділяється те що
нещодавно було
усвідомленням нашої сили
та він згадав найтяжчі бої
я й досі здригаюся
коли бронзові ковалі
каже він
безперестанку гатять
в повітря
люди що залишають місце
свого проживання
під час війни
здобувають обличчя
поранених
іноді вбитих
але поступово
жах в їх очах втрачає
попереднє забарвлення
життєве безладдя
доводить
до марнотратства
страждання
єдине чого ми тепер прагнемо
це визнання нашого болю