Марка «меньше не станет»
Дата: 13 Липня 2018 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 2316 | Коментарів: 0
Автор_ка: Марка (Всі публікації)| Редактор_ка: Антон Полунін | Зображення: Анна Ютченко
Марка, 19. не довчилася в НАУКМА, працюю то копірайтеркою, то редакторкой, то перекладачкою. пишу з дитинства, скільки себе пам'ятаю. інколи навіть не знаю, що ще можу про себе сказати.
***
вот бы тебе говоришь такую таблетку чтобы ты могла на время забыть о деньгах носить любимые платья издавать свой зловещий политический журнал
чтобы можно было лечь с кем-то спокойно в чем бог простит лечь вместе красиво и много раз и засыпать в неподвижности и тепле пока горизонт до крови закусывает губу
а не так что вместо сердца у тебя дым вместо ума большая хищная птица и ты не спишь никогда не спишь только вслушиваешься в шелест
слов и вещей которых
меньше не станет
***
ему снились юноши похожие больше на сахар
на тростник на молодые деревья на гордых собак
он не плакал и целовал их беспечные лица
ему снились поезда уносящие далеко
в места которые он не знал но любил на остановках
он выходил покурить и целовал рельсы
ему снилась женщина его сестра
или мать или просто старая подруга из университета
танцуя он целовал ее живот или грудь или волосы
ему снились маленькие города будто большие парки
дети и животные жили там, только дети и животные
он срывал белье сохнущее на веревках и горячо целовал его
в отсутствие сна ему ничего не снилось
здесь была жизнь упорядоченная и понятная
как тюрьма
потому что это и была не жизнь
а тюрьма
он и сам не знал как же так получилось возможно всё произошло
раньше чем он родился, его ведь не спрашивали
да, тюрьма
может быть даже красивая но скучная и гнилая совершенно
нечего поцеловать
***
папа в детстве рассказывал про двух исследователей они
одновременно из пункта а выехали открывать северный или открывать южный
короче то место где холодно и один взял с собой собачек а второй лошадок
в общем не стоило брать лошадок
это страшная история который с собачками выиграл а который с лошадками проебался конечно
и долго умирал и все умерли вот такая вот экспедиция
мне потом снились эти кони я думал кошмар
они жевали мои волосы я говорил всё это сон и забирался греться в их желудки
было как-то спокойно на самом деле ничего особенного
лучше чем снаружи по крайней мере и к тому же я знал что это не навсегда
я считал один два три четыре сквозь кожу животного завывает вьюга
пять шесть семь её вой превращается в басистый голос это
папа будил меня в школу заставлял одеваться теплее натягивал на меня шапку и двенадцать свитеров
лампа в прихожей светила неприятно жёлто я застёгивал пуховик
шнуровал ботинки папа учил как правильно
укутываться в шарф и когда я восемь девять десять выходил на улицу
я представлял себя в лошадином желудке
***
ти навіть не можеш уявити скільки разів я потім
говорила собі: треба просто чекати
як тоді ти приїхала на різдво і я терпляче чекала
коли ти нарешті кінчиш. і ми видихали
і ти відверталася від мене від мене від мене а потім ми йшли курити
і ніч за вікном рухала своїми красивими м’язами як у доброго коня чи
вправної плавчині я знала що буде з тобою
далі: ранковий рейс,
бідність, французський університет, бібліотеки тиші,
смерть від старості чи теракту на станції метро шарль де голль
у лагідних лапах європейського капіталізму соціальне житло безкоштовна медицина
підвищена стипендія одразу тебе забудуть бо є ще багато таких як ти
я вже не раз це бачила
як ти стоїш у тривожному
гаморі аеропортів вокзалів твої важкі речі сумні речі
твої книжки зошити докторська дисертація на ноутбуці
стають важчими важчими із кожним кроком із кожним кінцем
літніх канікул коли ти знов покидаєш рідні
місця коли ти знов покидаєш місця які потім
кривавими дірами стирчать у твоїх снах то тут то там
то там то тут де ми народилися аби потім
намагатись весь час з’їбати забути з надією що можливо
краще життя причаїлося серед квитків на літак чи автобус
у зйомних квартирах ну майже в центрі чужого міста
на парах відомих професорів у ідеальному знанні
іноземної мови і треба
просто чекати
просто чекати
просто чекати
***
замучився замучився замучився
кремезний недоречний гомінкий
це я стирчу під зливою колючою
це ти мене не вигадала в ній
і сонце лиш синець на склі чи родимка
і місто лиш заввишки із труну
аж раптом щось спалахує і боляче
кусає доки знову не засну
о як я став мов згарище розхристаний
та як тепер ти тиха наче звук
а я хотів молився просто знітитись
і їсти зі твоїх немитих рук
***
тепер і я мовчу мов мертва кров
і притуляюсь вухом до землі
тепер ти бачиш скільки тут дерев
як море нерозчесаних голів
ти брешеш перебита і чужа
усе стає гігантське та криве
я обіймаю твій діточий жар
я хочу припинитися мене
захитує цей безнайдіний шир
де замість днів і снів є сніг і піт
кого з нас хто зустрів і не зберіг
якщо ти знаєш тільки не кажи