Оксана Лущевська «Вигадка»
Дата: 13 Лютого 2018 | Категорія: «Поезія» | Автор_ка: Оксана Лущевська (Всі публікації)
Редактор_ка: Євгеній Півень | Зображення: Олена Острогляд | Перегляди: 1501
Оксана Лущевська – письменниця, перекладачка, доктор наук у галузі освіти (Джорджіївський університет, Джорджія, США). Народилася 1982 року в місті Тальному, що на Черкащині. Нині живе в м. Шарлот, Північна Кароліна (США).
Ініціаторка проекту «Крок уперед: глобалізуємось разом із українсько-англійськими книжками-картинками», що фокусується на виданні книжок-картинок у видавництві «Братське». Співзасновниця блогу про сучасну дитячу літературу «Казкарка» та «Рейтингу критика: найкращі дитячі та підліткові книжки року».
Друкувалася в антологіях авторського зарубіжжя «АЗ, два, три… дванадцять — лист у пляшці», «Червоне і чорне: Сто українських поеток ХХ сторіччя», «Мама по скайпу» та періодиці. З української перекладала поезію Івана Малковича, Бориса Гуменюка, Оксани Максимчук, Мар’яни Савки та ін. Лауретка багатьох поетичних і дитліт конкурсів.
Вигадка
1.
Медовий Пан прохолодної осені
общипує пальцями, липкими від соку,
ґроно дозрілого мускату –
ягода за ягодою.
Кармазинові бубки
падають і котяться межи відчуття віри,
що сонце не згорить
сьогодні.
Саме у такому жовтні
все здається солодким до в’язі у роті
і саме цієї врожайної осені
ароматів надмірно.
Фруктових пахощів
так забагато, що й ковтка не зробити
і не видихнути
всі ті медові вигадки,
наспівані нам лагідним паном лози
виноградної.
2.
Неначе фруктовий сад
проріс
на твоїх долонях:
світло і аромат
довкіл.
Кожного плоду по три –
тобі, мені
і дитятку,
котре у серпневім лоні
яблуко
ділить навпіл.
Напередодні зими
Подаєш мені листя зелене –
подай і жовте.
Бачиш, мені до зими лишився
один тільки крок.
Коси мої золоті припорошені
снігом срібним.
Срібло блищить
на сонці.
Сонця торкається
гребінь.
Подаєш мені квітку розквітлу –
подай і зів’ялу.
Бачиш, обидві долоні прагнуть
твого тепла.
Тепло огортає
серце.
Серце повне
любові.
Вплітаю зів’ялу квітку в срібне
блискуче волосся.
Квітку розквітлу ставлю у вазу
з листям рясним.
Рясно червоних руж на моєму
атласному платті.
Плаття яскравого
кольору.
Плаття зі складками
щедрими.
Що, неначе спогади,
Туляться – одна
до однієї.
Колискова «Калыханка»
Це навіть не твоя мова, а ти віддано вимовляєш слова,
перебираєш їх, порівнюєш із тією,
якої позбавили тебе.
Що для тебе магічного в моїй мові, коцінька-каток,
коли читаєш слова мої зліва направо, протягуєш голосні,
прикушуєш приголосні?
«Трэба спаць…» – казала твоя бабця.
«Треба спати… – заколисуєш ти ніч. – Люлі-люлі».
Увечері, коцінька-каток, кожне слово ніжніше.
На ранок укотре відлетять гулі, сполохуючи лагідність:
що для тебе моя мова, що для тебе твоя мова?
Дзіця мале, спати тихо.
До В. С.
кажеш, добро переможе зло, як мовиться в казках,
так воно було і є, коли втамовано страх
киваю, як зморишся – стань вовком
стань зайцем чи стань оленем
і міцно тримайся, що б не було –
не стань – спомином
кажеш, перекинувся на вояка, як мовиться у казках,
йдеш межи сотнями вояків – меч у руках
киваю, як зморишся – стань під дощ
під сонце стань, стань під вітер
і не вагайся, зо всіх твоїх прощ
ця – стане світлом
кажеш, так воно було і є, схиляю голову,
ще кілька зморшок ляга на чоло:
вовком, зайцем, оленем...
серпик місяця
серпика місяця на її чолі поправити
і піти в ніч бо ніч попереду
ніч триватиме і триматиме
лишень відчуття серпика місяця
на загрубілих пальцях
і світло з кожної пучки