Тарас Малкович «і так би й жили»
Дата: 03 Серпня 2017 | Категорія: «Поезія» | Автор_ка: Тарас Малкович (Всі публікації)
Редактор_ка: Сергій Стойко | Зображення: фото © Ramón Molleda | Перегляди: 2140
Тарас Малкович народився 15 січня 1988 року в Києві. Поет, перекладач. Закінчив кафедру теорії та практики перекладу Національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Захистив дисертацію з проблематики українського та світового кіноперекладу. Стипендіат програми Фулбрайта в Колумбійському університеті Нью-Йорку, де досліджував сучасну американську поезію. Окремі вірші публікувалися в українській та міжнародній літературній періодиці і перекладалися польською, англійською, німецькою, болгарською та російською мовами. Учасник літературних фестивалів. Автор-упорядник антології «Сновиди» (2010). Автор збірки поезій «Той хто любить довгі слова» (2013). Співперекладач дебютного «дорослого» роману Дж. К. Ролінґ «Несподівана вакансія» разом з Віктором Морозовим (2013). Упорядкував антологію молодої поезії США у власних українських перекладах (2016).
****
Що, земляний чоловіче,
Чекаєш на сонце, яке б не було тобі
таким скороминущим?
Пригадай-но: довкруг останнього
ти майже встиг зробити повний оберт,
усі свої володіння навколо нього обкрутивши
Ніколи й не подумав би, що воно просто згасне тобі опісля.
Які ще надпотужні телескопи тобі на себе припасувати,
щоб розшукати собі сонця з таких неблизьких до тебе галактик?
Які ще розсіювачі власного світла начепити на себе,
мов на вічно рухоме велосипедне колесо?
Чи світлом приманиш?
А чи й тобі перед ними варто
хоч на декілька днів загасити
свої до непристойності розжарені лампи?
Знаю: часом хочеш знайти в собі
якусь хоча б невеличку пустелю,
занурити голову в її розпечений пісок,
І перераховувати різними мовами
усі числа, які зумієш згадати
Аж доти, доки зрозумієш, що пісок цей - сипучий
Провалишся, і ось так, зрештою, заженеш себе в себе,
Дякуючи Богові за такий надійний, теплий
За такий пересипчастий прихисток
****
Засинаєш, так міцно зажмурившись,
Щоб потопельники твоїх очей колись втопившись у них
Вже не змогли покинути своїх колодязів
Та вдень ти знову відкрита для нових невмілих плавців
Коли, задивлена своїми вічно розширеними зіницями
Ти ще поглиблюєш провалля, а десятки зустрічних чоловіків глянувши на тебе
хоч-не-хоч віднаходять той рухливий принадний вир і таки топляться.
І вже мусиш міцніше жмуритися вночі і частіше гратися в хованки удень
Хоча все одно жоден з потопельників не має за що вхопитись
І зісковзає з твоїх ніжних як відшліфований океаном білий камінець рис тендітного обличчя.
Тож, тобі зовсім немає про що хвилюватися, човнику потопельників
Дівчино-корабель, країно кінцевих запливів.
****
Заробивши собі добру копійку
Один професор припустився невеличкої помилки:
Купив собі маленький одноповерховий будиночок з двома вікнами
дашки над якими були прибиті накосо
І від того будиночок ніби дивився з-під насуплених брів.
Той професор був страшенно самотній
З ним ніхто не жив ніхто не проводжав його зранку на роботу і ніхто не зустрічав увечері
А тут ще й цей будинок з насупленими бровами, що невесело дивиться йому услід.
Його неабияк дратували ці дашки але міська влада не дозволяла хоч якось змінити фасад
Та, врешті-решт, старий міг собі дозволити невеличку хитрість:
Він найняв на постійній основі столярську бригаду поселивши їх у прибудові до будиночка.
З самого ранку, коли будинкові очі ще заплющені поперечними віями фіранок
Столярі знімали дашки з-понад вікон і прибивали їх рівно,
Так щоб будинок професора проводжав його вранці веселіше
І ще перш ніж він виходив з будинку вони ховалися у найнепомітніше закутки подвір`я
Граючись у гру свідомої непомітності
Одразу по тому
Як професор зникав удалині, столярі вибігали зі своїх сховків
І знову прибивали дашки накосо
Щоб будинок не встиг усвідомити зміну станів своїх очей
А перед приходом професора дашки знову рівняли
Щоби ввечері будинкові очі зустрічали свого господаря щонайприязніше
цей ритуал був його єдиним пошануванням єдиною розрадою
єдиною дозволеною цьому сумному чоловікові
грою довколишніх змін
****
Облазив десятки міських дзвіниць
І кожне місто тоді відкривалося переді мною так
Що я знав, чого мені чекати від того чи іншого напрямку
Де ж у тебе така дзвіниця?
Живучи у передмісті тебе, я щодня вимальовував собі в голові
нові й нові карти міста, креслив маршрути,
уявляв усі твої пам'ятки, вигадував їм їхні історії,
але дзвіниці, з якої можна було б прояснити, чого маю від тебе чекати,
ніяк не знаходив
Пізніше зрозумів, що щось схоже можна було б роздивитися в очах
Стоячи на кожній дзвіниці я мусив перечікувати десятки туристів,
щоб самому розгледіти краєвид
А скільки зайд довелося для цього
з-перед твоїх очей відігнати!
А коли таки доступився, то
навіть на найвищому хмародері мені так голова не крутилась.
Але одного дня я таки наважився дістатися самого міста
Щоб глянути зблизька на все те, чого здалека так і не помітив
І, якийсь час у ньому помешкавши,
Вже за твоєї не завжди мовчазної згоди
Мало не щодня крізь філігранну шпарку зазирав
До твого саду апельсинового
Усе хотів було притрусити його снігом
Але ти надто боялась, що сніг той ніколи не зійде
****
хотів би, щоб те, що між нами
завжди діялося під водою
пообв'язувалися б вантажами
понадягали б на спини по величезному аквалангу
і так би й жили
те, що між нами, відбувалося б
настільки повільно, що обом здавалося б,
ніби воно ніколи не скінчиться
рухи наші були б дуже-дуже обережні
не змогли б сваритися, бо тоді
просто позадихалися б
та й де б ми ще навчилися так чітко розуміти одне одного
самими поглядами, навіть якщо ті погляди -
крізь маски на обличчях?
я найняв би на узбережжі добрих кухарів
полював би для тебе рибу і слав би її нагору, щоб там її зготували,
а тоді знову спустили нам
ногам було б м'яко ходити піском,
а часом гра світла пробивалася б
крізь хвилясту поверхню води
і встеляла б морське дно зеленавим бруком
ти перевзувалася б у парадне взуття і ми
піввечора чимчикували б дном,
а довкруг наших ніг
обвивалися б гнучкі термометри мурен,
що ними море міряє собі температуру
і якось, після чергової дефіляди,
ми повернулися б до нашого рифу
поскидали б із себе усе спорядження,
вляглися б у пісок,
і ділились би повітрям аж доти,
доки не проростуть на наших спинах зябра
і доки у тебе в животі
не замолотить малесенькими кулачками
новий плавець.