Дарій Лажневський «АВТОСТОПОМ № 27»
Дата: 03 Серпня 2017 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1533 | Коментарів: 0
Автор_ка: Дарій Лажневський (Всі публікації)| Редактор_ка: Антон Полунін, | Зображення: jp.lt
Дарій Лажневський
Народився у Львові, де й по сьогодні намагається не втонути серед виру вузьких вулиць. Публікацій не має.
Автостопом сценаріями
Я пливу у вічну
дорогу
зі сторінок
що переливаються
кольорами,
гітарними рифами
і ллються в наші тіла і
вуха в'язкими літерами на папері,
що вічно кудись мчать з-під ручок і ніг
кудись геть за межі цього сценарію:
в іншу картину, не з цього Керуака,
не з цього Школяра,
де ти кажеш собі:
лиш пиши розбірливо, Дарій,
пиши розбірливо,
тобі це потім ще читати.
Де на вічних хибних зворотах чатують розсобачені дорожні знаки, що червоними світлофорами усе плачуть ночами, дитячими криками через вени, через пори википають із твого тіла, скиглять, молять зробити із ними бодай щось. Але де ж ти те бодай щось зробиш, ти ж бо і сам в цей задимлений ліс постійних Луперкалій колись звернув, необачно вступивши в чорноту перед собою і впавши в діру, що усе затягувала й затягувала: Буковскі, Турист, Ната, Ната, Рижий, блядь...
Де ти вислизаєш зі свого задроченого фіолетового диванчика, неначе дитя у коконі і ти вже, як Нео з Матриці, дивишся в лице світові, і наче хочеш його обійняти, але ці йобані сонячні промені, цим постійним йобаним сонячним потоком харкають тобі в обличчя.
І вже наступного ранку, десь під запахом брудних шкарпеток і поту, знову знайду чиюсь руку і наче б то й потягнути її, й пригорнути це викохане тобою створіння, що тхне цигарками й перегаром, але яке вічно кривиться від сигаретного диму, бо ж, сука, у неї алергія на тютюн, а ти куриш, підар, куриш!!!
І ні, я не така, але сміймося, аж до плачу, сміймося серед Луцького вокзалу, коли зіркове сяйво лиш тихо так горнуло наш шепіт, завертаючи кожне алкогольне слово, кожну прокурену думку у довгий сувій пергаменту, щоб потім цей курвлячий син про це написав, ми ж-то обоє хочемо, щоб ти бодай щось уже написав;
довгими переговорами в скайпі:
пиши, пиши, пий, бий, пий, і біль, біль…
потяги скеровують в зворотні станції, та зворотного відліку у часі не дочекатись; і тепер уже вічно в голосних гітарних рифах Школяра чутиму лише плач дівчинки, що прибилась до ліжка й солодко так, ніжно шепоче...
Й стрілка годинника вперто відбиває ритм рейок твого поїзда,
мого поїзда,
геть із цієї сцени,
— де я губами торкаюсь твоїх сосків, —
в іншу сцену, де я щасливий, що знову маю сім'ю й стою на березі моря, вдоволено обіймаю, чи то найкращого друга, чи то найкращу коханку, чи то знову мене змиє хвилею води до пірсу в монументальний Харків, чиї води омиють мене і обдовбані очі Школяра і ми втонемо серед високих будівель цього тріпу.
І це моє життя, а не річка, моє життя, а не річка, не борсайтесь у ньому, наче ніколи й не вміли плавати, плавайте красиво, вам ще бути буквами на цих сторінках, котрі і так, в принципі, ніхуйово плавають у своїх надуманих ґратках.
Іноді в сміху я чую, як людину зсередини зжирає її минуле. Та частіше я чую, як в плачі людина сама із себе сміється, доторкається до своїх сліз і уже, як неначе Аліса в Задзеркаллі, в сльозах своїх починає сміятись із себе самої й замикати цей круг вічно замкнених у собі людей у свої ж сльози і розбивати їх об чорну плитку сирої ванної кімнати, де стільки красивих ніг ридало і стільки красивих ніг сміялось і звивалось навколо тебе, ніжно вустами прилипаючи до твоїх вуст, звабливо, спокусливо шепочучи щось на парселмові й ти б уже занурився з головою у її гріхопадіння, вдалину за її голосистим сміхом і ось ти уже в ній, уже з нею, але скрапуєш сльозою її красивих ніг на чорну плитку ванної кімнати й вона, як Аліса в Задзеркаллі, знову вчиться метаморфозам свого плачу в сміх, можливо навіть поруч із тією, хто прокуреним голосом давно уже викладає трансфіґурацію сліз у сміх на холодній підлозі цієї ванної кімнати, присідай ж бо поруч, Школяр якраз знайшов медіатор.
Кожен крок, кожен удар Ратуші, як удар по сонній артерії грифом гітари, коли тобі уже похуй в принципі, що писати і похуй, що говорити, лиш би матір чергового разу не засинала з думкою, чи її чадо, яке ото колись вилізло з її вагіни, лежало поруч, всміхалось й було щастям, обплетеним в м'язи і кістки, але щастям, витвореним з такої палкої любові із довговолосим світлим чоловіком, чи це вічносерйозне дитя не засинає десь в оточені обдовбаних людей, що вічно метушаться навкруги, де Школяр грає усе на гітарі, лиш би він грав і не випав знову у той світ з якого немає вороття, а ми ж бо завжди балансуємо між ним і солодкою думкою матері перед сном про те, чи її чадо знову не втрапило в пастку розширених зіниць і алкогольних площ серед вічноп'яних, та далеко не вічномолодих гавнарів.
І лиш грай, Школяр, грай далі
на своїй гітарі,
лиш так ця історія усе розвертатиметься
далі,
вона ж бо, насправді, безкінечна й уже десь зараз постукає у двері дракон щастя Фалькор і продасть нам якогось дешевого себезамінника, який ми викинемо, викинемо геть, розіб'ємо об стіну, ми ж бо тут не для того, щоб бути щасливими, щасливі — дурні, лиш грай, Школяр, грай.
І скоро завершиться ця дорога з вічної печалі і завершаться вічні розірвані шматки цього сценарію, який, певно, Господь писав не цілком тверезий, якщо він, звісно, не лежить десь уже там закоцюблий від холоду в ломці чекаючи чергової дози героїну, чи хуй там їх розбереш, чим Боги ширяються, та зараз не про те, грай далі, Школяр.
Тут, десь тут,
ти мусиш це зрозуміти,
тут постане крапка в усьому.
Колись цей пристарілий наркоман таку ж крапку (ба навіть цілі дві) вбив своєму синові в долоні, тут вона розірве не лише нашу плоть, зіниці й шкіру на шматки — думки теж розборсає, як ранішній будильник залишки сну вологими плямами по постелі, вона розтерзає нас із тобою по різним дорогам і світобаченням.
Той нарік вміє ставити крапки, свою ж він грізно вбив на роздоріжжі вказівними знаками у різні боки, грай, Школяр, та зрозумій, що цю крапку колись Господь вбив хуєм твого Батька в твоїй матері й можливо Саша це уже викупив, але ця крапка зветься життям.
Грай «Hurt», Школяр,
Heart болить.
В Колі харт, в Алєсі харт,
у кожного свій харт наповнює кістки і м'язи перед сном,
котрий так самовпевнено насувається, як тільки побачить місяць у повні за вікном прокуреного балкона,
й той Heart грає нотами,
чи то Джонні Кеша,
чи то Скріптоніта,
чи то просто імпровізом на гітарі,
або в судомному викарбовуванні слів на папері
або викрикуванні їх паром у холодну ніч,
у кожного харт так перетискає горло,
в кожного харт так судомить,
кожен хворий на свій харт,
кожен воліє кричати про свій харт,
мій харт,
твій харт,
забудь
я ставлю на твоєму болі життя.
У вогні
Букви вимальовуються на папері,
щоб їх нещадно викреслював,
нищив папір образністю
й струшував усе пандорове гадство свідомості
за межі блокнота
у вогонь,
у вогонь.
Отак: ловлю ручкою
за хвіст химер
і намертво прибиваю до ґраток
вогненних сторінок.
І хоч кажуть, що рукописи не горять,
мені однаково,
бо ж усі мої химери справжні:
згорають через мене
і в голодний світ.
Ось, наприклад, автобус,
що в кайданах Тома Йорка,
вдавив газ у підлогу
назустріч армійському поїздові
й розлітається на друзки,
устеливши колію
звуком стройових кроків.
Під колійним пилом,
немов стара фотографія,
чорніє "Karma Police"
і лиш полум'я
ковтає залізницю.
А над мурашником душевних калік,
на чорному склі самсари,
я згорблений,
захоплено
білим кольором скидаю
усе кисло-солодке,
чим переповнюються лімфовузли:
усе смішне й трагічне,
що суцільно сплелось
у Гордієвій вузол
життя.
І ось проривається
десь із хворого світу,
з-під гарячих самсарових сторінок,
наче цівка крові
на жовтому смайлі,
розуміння того,
що життя — це жарт,
котрий скидає тебе з багатоповерхівки
прямо на асфальт міста,
що не боїться тебе;
що стрілка годинника
крокує до години,
коли ядерні боєголовки зітруть наш світ на попіл
і лиш Школяр
залишиться найрозумнішим генератором
на купці золи —
воно підіймається вверх:
лоскоче живіт,
по вені, по вені,
по шиї
виривається в лякливий світ
безумним
"Ха-ха"
і вицвітає
у вогні.
У вогні зникають
усі химери,
з котрими засинав
і прокидався іще мертвими світанками,
догорайте ж,
бо скоро розпалю
новий вогонь.
А як догорить,
згребу попіл
й розвію над безоднею,
бо це так характерно
для письменника
слова пускати на вітер.
Дзеньк!
На підлогу,
серед скинутого одягу,
котрий нам зовсім не потрібен,
одна за одною
секунди падають у забуття,
за принципом доміно
валять хвилини,
години
й вичавлюють
з ночі
гарячі спалахи
поцілунків.
Дзеньк!
Дзеньк!
Я падаю за ними,
у холодну безодню спогадів,
веду тебе за собою
за руку,
заглушивши темрявою гуркіт доміно,
бо, знаєш, мені давно не потрібно світло,
щоб тебе бачити.
Дзеньк!
Дзеньк!
Дзеньк!
Дихай, моя любове,
дихай цією густою пітьмою,
вона вилікує усі твої опіки,
що залишились від світла
денної метушні.
Дзеньк!
Дзеньк!
Ти знаєш,
я завжди цурався софітів,
тож або будь тут
зі мною в тиші,
або ж повертайся туди,
де рвуть горлянки
азартні гравці у соціум,
моє ж тіло
давно згоріло
в їхньому сяйві.
Дзеньк!
Дзеньк!
Дзеньк!
Два ембріони
кружляють у глибинах тиші,
де дзенькіт часу сиплеться на плечі дощем.
Твої губи завмерли на язиці,
руки зав'язались у вузол
за спиною
і нічого не важливо,
доки ми пахнемо парфюмом
"Ностальгія".
Дзеньк!
№27
В ліжку номер 27
за завісою заплющених очей
я бачу дорогу,
на якій розливаються світи,
детонується минуле,
як бетонна коробка,
і сиплеться іскрами
на начищену днювальними підлогу.
В ліжку номер 27,
пташиним співом
окутують вуха
молитви до Батька Часу,
аби той пришвидшив свій стройовий крок.
В ліжку номер 27,
серед сонливої спраги,
Морфей учепився залізними зубами
в моє горло.
Лиш не відпускай,
лиш зачини мене
у своєму царстві,
бо завтра знову важкий день,
завтра знову "рота на місця шикування ставай"
і знову шукати серед смердючої піксельної форми
запчастини,
що бодай трохи
схожі на мене минулого.
Моє ліжко номер 27
хвилі викидають на піщаний берег,
де сіро-чорно над морем
від тисячі фантомів,
що нажахано вдивляються у мене –
це привиди,
що більше ніколи не побачуть рідних міст і сіл
і такими їх запам'ятали
безтілесними,
перед тип, як м'ясорубка українського суверенітету
перетерла їхні кості
й виплюнула кривавим місивом
голодним вулицям на обід.
Смачного, соціально захищені,
вас вартує м'ясний ком.
В ліжку номер 27
знову дзвенить у вухах,
знову скрипка ультразвуку
несе моє ліжко далеко на захід
над будинками, в яких ночував
і називав раніше домом,
до тих, з ким ділив спільні бокали,
спільні сигарети
й спільне повітря на балконі,
коли сутінки напинали в просторі щось величне,
щось більше, аніж наші молоді і збудливі голови
узагалі заслуговували відчути;
до звуків гітари,
що вирізали посмішку
на її величності мовчазній Ночі,
мене несе до танцю мислеобразів,
що в драконовому танку
кружляють попід стелею,
до криків щастя над морським камінням
і хороводів голяка під спраглим до любові місяцем,
до свободи, що кисло судомила щелепу
й обвітрювала губи
метушливим потоком автостради.
У моєму ліжку номер 27
мене завжди чекає моє плем'я
і кожної ночі ми вирушаємо у подорож.
Застрибуй же до мене,
мій вірний Екіпаже номер 27,
ми рушаємо відразу після команди
"Відбій!".
Навпроти тумбочки днювального
чути звуки перезаряджання зброї:
вона кожної секунди
"Тік-так", " тік-так".
Ранок завжди тхне порохом
мої обірвані сни у ліжку номер 27
найсмертельніший постріл снайпера
за ранішнього підйому.