Богдан-Олег Горобчук «Перетин сезону»
Дата: 27 Липня 2017 | Категорія: «Поезія» | Автор_ка: Богдан-Олег Горобчук (Всі публікації)
Редактор_ка: Антон Полунін | Зображення: з архівів автора | Перегляди: 2606
Богдан-Олег Горобчук (1986) — український поет, художник, куратор літературно-мистецьких проектів, учасник музичних проектів Микола і телевізор, L'eau, Повсякденність. Кандидат соціологічних наук, викладач соціології, піарник. Арт-директор Мистецького об’єднання «Щогла». Поезія Б.-О. Горобчука наразі перекладена і опублікована англійською, білоруською, польською, португальською, російською, французькою, німецькою, іспанською, словацькою, румунською, азейбаржанською, сербською та литовською мовами. Вірші друкувалися в журналах «Шо», «Київська Русь», «Кур'єр Кривбасу», «Стых» та ін., у численних українських та іноземних анлогіях та альманахах.
Бібліографія: Книга дослідів (Житомир, 2002), Місто в моєму тілі (Київ, 2007), Цілодобово! Богдан-Олег Горобчук, Павло Коробчук, Олег Коцарев (Київ, 2007), Немає жодної різниці (Київ, 2007), Дві тонни: Антологія поезії двотисячників (Київ, 2007), Літпошта (збірка молодої поезії, і не тільки…) (Київ, 2009), Сновиди: Сни українських письменників (Київ, 2010), Етика любові, естетика смерті (Київ, 2013).
Осмислення снігу
від жовтня йде сніг у моїй голові
заплющу очі: снігопад
засну: сняться сліди на долонях зимової ночі
що повиривала все світло з корінням
прокидаюся: у сяючу безодня зимового дня
ховаюся вдома:
сніг витягує назовні
як потужний магніт –
шрапнель крізь тканини дому
пишу вірш:
довкола суцільні слова, а поруч –
дуб, горіх
відвернувсь від вікна, говориш...
повернувся – сніг
голова сніжить
серце сніжить
сніжать очі під лінзами
сніжить у боці коли бігаю
але коли ти кажеш крізь сон:
ти такий холодний, ти десь ходив?
ану обійми мене!
снігопад ніби меншає
і за суцільними словами
проглядаються чіткі сутності й глибокі простори
Сон
так просто було взимку
падаєш у сніг – і вже янгол
замерзли слова у холодному роті – і вже мудрий
так само віддаль затискає морду песячому гавкоту
так що до вух він закочуються міцно спресованим, як сміття
підібравши дорогою лушпиння сорочого стрекоту
зник сенс сутулитися, тепло іде від землі
діти підстрибують і зависають у повітрі
здається – варто комусь скинути забиті піском черевики – одразу стрімко злетить
тобі колись наснилося наше миттєве переміщення до Парижу
я записав цей сон у закордонний паспорт
зник сенс вслухатися, вуха прожовують звукову тканину, як шредер –
документи про перетин сезону
аж раптом твердне вузлом несамовитий крик
це мама ледь втримує у руці розтягнуті на кілька метрів догори поворозки від шапочки
в якій застряг найрадісніший малюк
Дощ розповідає
о цій порі все перетворюється на запах сирої землі –
чи так темно, чи вогко, чи порожньо –
ніби застрягли в ліфті із вологого ґрунту,
чи прийшли до тями в насінині і ще не навчилися дихати
аж ось починається дощ і ми стрімко ростемо
проламуючи колючу шкаралупу апатії
з лаокооновим надзусиллям
ми зустрінемося з ним на межі
ми змиємо бруд і швидко еволюціонуємо
у нас буде все – і війна, і занепад, і процвітання
духовні пошуки тісно сплітатимуться із догматизмом, інформація вгризатиметься у суть речей
і десь, на якомусь етапі ми прокинемося, трохи лежатимемо і слухатимемо
мине іще якийсь час і я скажу тобі радісно:
я зрозумів! просто дощ п'яний, мов чіп –
то він намагається вибити душу із бляшаного даху над нами
то щось плутано і захоплено розповідає нам
допитується про щось, забуває, і знову допитується
а потім дощ мине
ми опинимося під зорями
ніби нічого цього й не було
Сон
доки я милувався тобою всі кудись бігли
ніби відчували за собою погоню пожежі, якої ми не помітили
лідер постійно змінювався, деякі падали, але підводилися знову
і бігли, бігли
доки я милувався тобою язик місяця розгатив неосяжний світляний дзвін
і кожна з його розсипаних темінню крихт залунала якось по-особливому
а вони бігли і бігли
доки я милувався тобою їх очі палали, вони бігли і дерлися вгору
вони бігли і говорили кожен про своє, іноді їхні голоси звучали в унісон перекриваючи музику сфер
це шумовиння накочувалося на нас як брудні ранкові хвилі
вимагаючи й від нас ефективного й цілеспрямованого бігу
доки я милувався тобою хтось уже встиг ускочити в дзеркало а хтось
переконався що біг не в тому напрямку і повернувся, нажахано роззираючись
ти дивилася на мене, усміхнена, ми не відчували пожежі, що палала навколо
наше коріння вросло надто глибоко щоби вогонь міг його потривожити
Зачудування
цілий ранок перекладаю з мови любові на мову поезії
а виходить якийсь безкінечний опис оприявлення весни
і тебе маленької, і тебе зачудованої
ця весна – золота
це повітря – кришталеве
цей ліс – сапфіровий
але справжня прикраса тут – лише ти
цілий ранок допасовую слова до слів
та вони миттєво спалахують і осипаються
при наближенні до означення твоєї суті
поет – наче клошар
із безліччю кишеньок в лахмітті
поховав по них цю весну, це повітря, цей ліс
дістає час від часу, милується, знову ховає
але знає, що справжня прикраса тут – лише ти
поет – наче факір
все спалює і спалює слова
але ніяких слів не вистачить щоб освітити
бодай таємницю твого зачудування
Сон
я певен
запахоїд у квітні їсть лише запахи вологої брунькової шкаралупи
і сонячного світла на новій траві
відірвавшись за зиму, він став апатичнішим і значно більше спить
видивоїд, нализавшись за зиму просторів,
впадає у шаленство, у дурну вибірковість
тут він навіщось відпустив сонну муху зі свого черева
тут наблював цілу зелену галявину буквально за вчора
аж ось раптом злизав тебе
я певен
це вони змовилися зі звукоїдом
ні бачити тебе, ні чути я не можу
натомість простір переповнено малорозбірливим колажем
вигуків, пташиних співів, і навіть шумовинням літака
«мама, мама, сматрі!» «да успакойся ти» «а-а-а-анука!»
і блакитна курточка здіймається у повітря
і сосна тягнеться до неї лапою…
лише зледачілий запахоїд сачконув
і тепер шафа перетворилася на музей твого запаху
сокровенний виняток із цього колажу
я певен
найнебезпечніша тварюка – сенсоїд
сидить десь тут поряд, завжди бадьорий і ситий
нарубує тесаком шматки об’єктів сприйняття, варіантів дій і магнітів для уваги
чекає твого прибуття
щоб і собі відпочити, припинивши цю черевоугодницьку гру
Не можу тобою намилуватися
чотирнадцять років тому я лежав у психлікарні а тобі було шість
ні, не так
п'ятнадцять років тому ми обоє почали писати вірші
здається, ти навіть раніше
а тепер зелена хвиля підкотилась до нашого балкону і так завмерла
за мить до того, щоб розгатити вікна, заполонити листям і гілляччям кімнати, накрити нас із головою
зафіксувати у якомусь зі спільних снів
може в тому, про дерево, що так визирає з-за хати
ніби власний її заячий хвіст
може в тому, де ми тікаємо з усіх тусовок
так, з усіх-усіх тусовок, в порожнечу для двох
чотирнадцять років тому я лежав у камері сенсорної депривації
в порожнечі для одного
насолоджуючись непідробною самотністю
а зараз
вирвавшись із чергового спільного сну раніше
не можу тобою намилуватися