Дарій Лажневський «Том Йорк, арештуй мене»
Дата: 27 Січня 2017 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1784 | Коментарів: 0
Автор_ка: Дарій Лажневський (Всі публікації)| Редактор_ка: Антон Полунін
Дарій Лажневський
Народився у Львові, де й по сьогодні намагається не втонути серед виру вузьких вулиць. Публікацій не має.
Я просинаюсь серед ночі,
бо чую, як батько б’є мене малого ременем;
Я просинаюсь серед ночі,
бо чую,
як крізь минуле
до мене в постіль проcковзує чудо,
що іще не вимовляє букви «р»
і намагається сказати мені, що стане наркоманом.
Я просинаюсь серед ночі, бо: Дарій, прокинься, не спи.
За четвертий столик Кіш Лорен з Рислінгом,
замовлення горить, Дарій,
восьмий столик готовий зробити замовлення,
не спи, Дарій, прокинься,
за четвертим столиком сидять грифони,
з четвертого столика долинає клацання дзьобів
і сиплеться пір’я.
Дарій, прокинься,
не спи,
четвертий столик замовив сухожилля офіціанта.
Я просинаюсь серед ночі,
бо час пролітає повз мене, мов навіжений,
й кожного наступного дня я побачу у дзеркалі більш розбиту людину,
хоч я цього зовсім і не помічаю:
лише футболки,
з котрих я більше не виросту,
обвисають на моїх вивітрених кістках
і вигорають на них.
Я просинаюсь серед ночі,
бо, мам, скільки можна, мам?
Ти ж колись розповіла мені ніжним, хрипким голосом,
наче казку перед сном,
про цей світ,
розкажи мені, мам,
чому б просто не припинити усю цю драму,
чому б просто не обірвати це життя,
чому ж я маю висіти в цих нотах,
наче на шарнірах,
чому мушу постійно слухати їхні крики,
чому вони усі невпинно плачуть у мене на колінах, мамо,
вони щось говорять про втрачені надії,
вони скиглять, бо у них відібрали усе,
мам,
скільки можна, мам.
Я більше так не буду.
Я більше так не буду.
Я більше так не буду.
Я просинаюсь серед ночі,
бо у кімнаті тиша, але усередині усе бурлить і закипає, наче суп,
готове уже розлитись по венах.
Я просинаюсь серед ночі,
й іноді,
затиснувши в кулаці усі чоловічі сльози,
я мрію,
щоб не прокинутись більше ніколи.
.пітьма
Кімната — акваріум для тьми,
у якій я — мертва мушля.
Світло ліхтаря прогризається через зашторені вікна.
Пітьма ковтає мене,
робить мінет моїм зіницям,
і я вибухаю
зсередини.
Завтра проковтну свої нутрощі,
якщо знайду їх серед густої темноти
і зітру зі скла кривавий конденсат.
Змию у ванну свої механізми;
дарма ж, бо зранку однаково буду брудним.
Згодом —
нічого нового:
знову порину в замкнену глотку своєї кімнати,
що пожирає саму себе, неначе уроборос.
Та я не ввімкну світла,
бо не хочу бачити відбитків свого тіла
у неіснуючій кімнаті.
Том Йорк, арештуй мене
Том Йорк,
арештуй мене.
Бо колись я зростусь із твердим сидінням нічної маршрутки,
що повільно просувається скуреними вулицями,
наче човняр над Іннсмутським озером.
Кожна обрешетована сновида
відчайдушно тримається за поручні,
наївно стараючись утекти від погляду Морфея.
Дурні.
Він-бо давно стискає кермо автомобіля,
й кожному по черзі
заб’є молотом у скріплені повіки
дрімотне безумство,
де лиш примара дівчинка-лань
розбудить перед зупинкою.
Та вона ще жодного разу не з’явилась:
удесяте просинаюсь на кінцевій
далеко за містом.
Том Йорк,
арештуй цю дівчинку,
її зачіска не як у Гітлера,
але вона мене вбиває.
Я хочу зіпсувати їй життя.
Над моїм кавовим Мордором
височіє телевізійна вежа Саурона,
що випалює глибокі води у сітківках,
тепер в очах навколо бачу лиш сухі пустелі.
В салоні тхне сечею,
брудне волосся,
з обличчям, наче щойно з міксера,
похитується переді мною.
Том Йорк,
арештуй цього чоловіка,
він не говорить про математику,
але його примітивні думки гудуть, як холодильник.
Кожен хворий погляд,
кожна хвора думка,
кожен хворий поступ,
кожні хворі очі
втупились у хворі брудні вікна.
Хотів залишити усе безумство в останній сигареті,
котру я викинув на зупинці перед тим, як заходити в салон,
але безумство цих сидінь уже докурює мене.
Том Йорк,
арештуй мої думки,
я віддав усе, що міг, цьому місту,
та відчуваю себе акулою у мілкому тазі,
що заплуталась у ґратах
електронних мереж.
Генеалогія моїх думок обривається на хворому гені,
що зупиняє рух маршрутки
на зупинках.
Знаєш, Том Йорк,
люди кажуть, що я працюю в кафе,
що входить в Топ-10 найкращих у Львові;
і саме там я навчився любити
і ненавидіти свою дорогу
додому.
Том Йорк,
арештуй мене,
бо лише твій голос в голові
сьогодні рятує мене
від безумства голодних вулиць.
***
Зірвана нить,
схожа на перший літак,
що повітряно так
проколює вранішню мембрану неба,
й обрушить потік усього, що збиралось так довго у череві,
крутило
й прокусувало печінку голодними щелепами ночі,
коли не хочеться будити це солодке тіло коло тебе, але, в принципі, і воно саме просило, якщо що, то відразу, але ж ти розумієш, що ну нахуй, це не її проблеми, краще піду знову проблююсь,
чи подрочу в туалеті,
чи бодай щось уже,
просто аби виплеснути з тіла
весь цей багаж загуслої крові,
що закипала до безумства в скажених маршрутках,
котрі, наче дзеркала в туалетах нічних клубів,
обціловані отупілими поглядами,
що порозкривали дзьоби
в жадобі спробувати цей новий сквірт через веб-камеру,
про який кричать усі біллборди в місті,
бо кажуть, що в новій моделі "ЯНЕХОЧУЖИТИТАКНАЧЕЦЕЧИЄСЬКІНО"
сквірт солений і навіть дуже реалістичний,
й сидячи серед клацання й плямкання їхніх рилець і дзьобів,
крилець і ратиць,
не знаходжу нічого кращого,
аніж плюнути на шматок паперу
й пізніше побачити на тому шматку
вірш.