Лесик Панасюк «Пульс»
Дата: 19 Грудня 2016 | Категорія: «Поезія» | Автор_ка: Лесик Панасюк (Всі публікації)
Редактор_ка: Ніна Паламарчук | Зображення: Лесик Панасюк | Перегляди: 2841
Лесик Панасюк народився 16 жовтня 1991, Житомир. Поет і дизайнер. Колишній учасник кількох житомирських літературних об'єднань. Автор книг «Камінь дощу» (ГО «Форум видавців», 2013) та «Справжнє яблуко» («Смолоскип», 2014). Лауреат низки поетичних конкурсів: Літературний конкурс видавництва «Смолоскип» (2013, 2014), Молода республіка поетів (2013), тощо. Учасник багатьох фестивалів та мистецьких акцій. Вірші друкувались у сучасній українській та закордонній періодиці. Перекладений кількома європейськими мовами.
ЛИПЕНЬ
Сьогодні раптово сховалося серце
й поснули пальці
Борсався з туманом
і нічого не відчував
Ні дна човна яким бавиться хвиля
ні зеленої лапи ялини
не відчував
Спробував читати чужі вірші але бачив тільки жаль
подумав було читати історичні книжки але яка ж історія
нема ніякої історії і не було ніколи
замість історичних книжок друкуйте чорнильні плями
Ми завжди жили у казках
я до прикладу виріс із яблуневого зернятка
Лежу горілиць
але ніхто не нап'ється з очей моїх
ні птаха ні корова ні пес-приблуда
бо сьогодні сховалося серце й поснули пальці
як у цей день налаштувати гітару
як у цей день співати
Вириваю язик свій
і кидаю у небо
бо сьогодні найбільше хочу говорити
але слова тепер не мають значення
Не треба нічого все ясно й так
бо серця нема
а може ніколи й не було
просто віриш книжці з анатомії
а сам живеш у казці
І пальці тепер як олівці із загубленими стрижнями
як бджоли що вжалили вперше й востаннє
А серце
що серце
порожня каструля
дзвенить при кожному необережному рухові
а зараз і воно сховалось
Навіть липень тепер який
не читає тобі твоїх улюблених поетів
навіть не говорить до тебе
забирає людей
забирає пальці
забирає серце
ЛАМПОЧКИ
Довго тицяли пальцями скрикували від подиву
доки не зрозуміли що саме так виглядає смерть
Ця величезна риба зі скляними очима
з могильними плитами замість луски
що вона забула у їхньому місті
хіба ж воно пішло під воду
Тепер за вікнами найстрашніше
цей грейпфрутовий звук дотикань луски зі склом
ці пусті очиська неначе протези
кого вони видивляються
Чи помічають вони миготіння світла
від маленьких лампочок що трусяться під столом
наче від перепаду напруги
що без упину питають одна в одної
Може ми давно померли
може нема чого боятися
може ми вже давно померли
РОЗМОВА
І що того життя
поглянь на них щасливих і мокрих
чують імена у піснях де немає ніяких імен
тут пахне дощем травою і землею
Кричать від радості зблискуючи зубами
про кохання кричать про кохання
раптове наче найвища гілка під ногами
які не слухаються і тремтять від висоти
але жодних слів
розмова закінчилась
розмова не починалась
Ловлять власну тінь за руку
а торкаються тих кого називають коханими
носять у голові частинки їхніх тіл
але без слів любові
тільки гул копит
жодних слів любові
жодних слів
І що того життя
хоча б раз та залізти на вершечок дерева
чи скотитися донизу крутим пагорбом
з думкою що контролюєш падіння
щоби бути щасливим там укінці
пишаючись власними ранами та переломами
у бруді й знемозі
ЖОВТЕНЬ
Зранку очі закочуються до голови
наче кулі у лузу
закінчується світ
від тебе лишається тільки пульс
Ми годували хлібом диких качок
о як сідають вони на воду
навіть не помічаєш як струменить і підіймається
кров із вікон багатоповерхівок
Ніч і ранок був дикою качкою
вулиці були шиями
із пір'ям кав'ярень і магазинів
і пір'я росло між пальцями
і насправді ці два дні не закінчились
цей жовтень ніколи не закінчиться
Хотілося прикинутись демонами на будинках
чи перетворитись на речі з антикварної крамниці
нас все одно ніхто б ніколи не купив
я був би старим касовим апаратом
а ти порцеляновою вазою
тільки б лишитись
тільки б не їхати
Ніхто не бачив як ми падали в темряву
й лишались живі
лишались щасливі
не бачив ніхто бо дивились на кров
що підіймається і підіймається догори
а ми падали і забували
забували і падали
А качка одна силкувалася вихопити мої слова
із чужих ротів
наче найкращу поживу
Вкрадені слова тепер не сказати
язик не слухається
і серце як осінній одяг
з вирваними ґудзиками наче літерами
Сподіватись тільки на качину впертість
бо у кожному ательє говорять одне і те ж
немає у нас таких ґудзиків
можливо є тут
пишуть адресу на папірці
проводжають розгубленим поглядом
І тільки твій пульс
ходить за мною
і говорить до мене твоїм голосом
ШЕЛЕСТ І ДЗВІН
Море облизує теплим язиком долоню
Наче величезний вовк якого чомусь зовсім не боїшся
У темряві ж нічого не страшно
Як легко знайти тут знайомий будинок
Як легко знайти чужий
Найкрасивіший на світі
Зі ще мокрим вовчим слідом на тілі
Почуваєшся закінченням нитки яка проходить крізь вушко міст
Зачіпає краї видобуває шелест і дзвін
Як легко знайти тут знайоме слово
Як легко вигадати нове
І кожному з них радіти
Але радість прилипає до цих місць безпорадною мухою
Лишається на деревах дорожніх знаках кріслах міського транспорту вокзалах
Без сили злетіти тільки дзижчить
І свято довкола здається таким нелогічним
Як шапка на голові чи рукавички на руках таких пустих тепер
Гірлянди стрічки чортові колеса сувеніри ятки з їжею
Усе шелестить і дзвенить
Треба тільки повернутись сюди пізніше
З холодною долонею в руці
З можливістю боятися і радіти