Олег Коцарев «НЕОКЛАСИКА»
Дата: 02 Грудня 2016 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 3381 | Коментарів: 0
Автор_ка: Олег Коцарев (Всі публікації)| Редактор_ка: Євгеній Півень | Зображення: з архівів автора
Олег Коцарев - поет, прозаїк, журналіст, перекладач. Народився 1981 року в Харкові. Автор поетичних книжок «Коротке і довге» (2003), «ЦІЛОДОБОВО!» (2007, спільно з Богданом-Олегом Горобчуком і Павлом Коробчуком), «Мій перший ніж» (2009), «Збіг обставин під Яготином» (2009), «Котра година» (2013), «Цирк» (2015), «Плавні річки» (2015, спільно з Тарасом Прохаськом), «Чорний хліб, білий кит» (2015) та збірки оповідань «Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого».
Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Молоде вино», імені Валер’яна Підмогильного, часопису «Кур’єр Кривбасу» та міжнародного фестивалю поезії «Київські лаври». Стипендіат резиденції Міжнародного будинку письменника і перекладача у Вентспілсі (Латвія) в листопаді 2015 року. Співупорядник антології «Українська авангардна поезія (1910-1930-ті рр.)».
НЕОКЛАСИКА
вірші 2016 і 2001 років
КУПІДОН ПОДОРОСЛІШАВ
Вечірнє проміння розсувало руками гілки
В парку,
Сонце погрожувало втонути у греблі,
З труб на тім боці
Вилітали хмаринки,
Мов репліки в карикатурах,
І двоє закоханих,
Звісно, на лавці,
Так часто торкались на мить
Одне одного:
Руками,
Ногами,
Словами,
Подихом,
Навіть волоссям,
Але ніяк не могли перейти до наступного,
Ніяк не могли сказати й зробити
Те, що їм хочеться,
Ніяк не могли розслабитися.
Що, - запитаєш, - їм заважало?
Та от же –
В кущах
Хропіння – чуєш?
Це купідон подорослішав,
Обросла кучерявим волоссям грудь йому,
А волосся на голові злиплося,
Під нігтями намалювався бруд,
Уві сні лається
І хропе від вина,
Яке вже став пити по-варварському,
Не розбавляючи,
Може, поклич німфу із водосховища,
Хай розбуркає, вона вміє.
Якщо, звісно, зможе підняти
Хоча б повіки
Цей гуляка з памороззю на щітині.
Тільки одне не збагнути,
Як він лука свого не пропив,
Як стріли не поламав,
Як не забув їх наточити,
Як і далі влучає
Навіть із наглухо зліпленими очима.
ДНІПРОГЕС
Вигнутися, щоб стояти,
Хоче кожна родина
І кожен
Сад,
Навіть кожна гребля.
Так і тут:
Півколом стоїть, щоб вижити,
Декоративний
Гребінець авангардний
Електростанції.
Він давно не підкорює
Світ,
На заштрикує прапор
У м’ясо природи,
А гнучко тримається за береги
В невидимім танці
Живота.
Поки
Біситься у басейні
Хвостата вода,
Поки
Скелі внизу завмерли флотилією,
Поки в небі
Над островом
Розчиняються олівці –
То й дорога, котра йде над греблею,
Теж хоче
Вигнутися, щоб стояти,
Тому після кожного
Автомобіля
Підстрибує кардіограмою.
І знуджений охоронець
Із будки
Коло басейна
Вибігає
Трішечки попружинитись –
Може, вдасться
Злетіти
В олівцеве небо
І впасти,
Флотилію скель розбомбивши,
Але поки що –
Ні, не виходить,
Може,
Наступного разу.
ЗОЛОТИЙ ЗАТОР
Дорогою додому – не такою вже й
дорогою,
бо на тролейбусі,
о 18-25, тобто в час, коли
якнайширше
розкривається квітка Exodus vulgaris,
ти, звичайно ж,
застрягнеш
на переповненому проспекті,
й усі пасажири
поглядом, ніби колодою,
впруться у фари попереду.
Але не сумуй,
не рахуй хвилини та інші умовні періоди,
скористайся моментом
і побач дещо важливе:
Осьо, дивися, проспект трохи далі
піднімається вгору,
і вогні його розляглися
тисячами крапельок золота –
зліва біле золото, потім жовте золото,
справа ціла річка золота червоного,
все блищить і всміхається,
проспект, що вгору здіймається,
чи бачиш ти, що це –
електричний одяг священика
конфесії, ще нікому не знаної,
котрий іде неквапно
на коронацію грандіозну?
І знаєш,
тебе туди запрошено теж,
з’єднуйся з вогниками,
тримай їхній слід,
долучайся –
навіть якщо не дадуть до рук скіпетра,
вже точно буде нагода
на учті
вкрасти плісняву
з сиру.
ХЛІБНІ ДВЕРІ
Наскільки в Них усе краще!
Поглянь-но,
Яка в Них на станції світла підлога!
Тепла й маленька кімната!
Скільки в Них поверхів,
У 2,5 рази більш, ніж у Нас.
Які гарні клавіші в Їхньому фортепіано,
Пластмасові –
Аж прозорі,
Не те, що в Нас – жовті, мамонтові,
Брудні.
А ти знаєш, яка тепла пічка
В Їхній машині –
Це нова «Волга»!
І який елегантний колір
Чужого забутого соку.
А в Нас з ним, як черга
Підійшла,
У руках була тільки одна
Досконалість,
Зате яка:
Найгарячіший квадратний хліб –
Кімната, ззовні тверда і зачинена,
Та м’яка усередині.
Як вона гріла руки!
Які обіцянки давала носу!
І як можна було уявити,
Що там всередині діється,
Наприклад, що в глибині
Мишка на піаніно грає
(чомусь таки з жовтими клавішами,
як у Нас,
а не з білими,
як у Них),
Будь-що уявити можна було,
Поки хлібні двері
Ще
Не відчинилися,
Поки холод у них
Тільки чемно стукав.
ДОНОС
Перший мій жанр був – донос.
Щойно навчившись літер,
коли чув у туалеті попелястий запах,
писав на дверях:
А ДІД ТУТ КУРИТЬ!
Потім на теплій, товстій
поштовій скриньці в під’їзді
вивів не менш товстим олівцем:
А АНДРЮША КУШОЄ МУХ!
Ім’я «Андрюша» утворювалось
із прізвища мешканця скриньки,
Андрющенка,
давним-давно там написаного,
що ілюструє добре
колажність епохи.
Не полічити, скільки відтоді
фарбували туалетні двері,
та все в колір ряжанки,
але з-під фарби щораз проростали,
все зеленіші,
усе весняніші
букви криві про діда-курця
й ставали йому,
покійному, пам’ятником.
А скриньку поштову в під’їзді
ніхто б фарбувати й не думав,
тож олівцеві слова
дзижчали собі неушкоджено,
самі перетворюючись на мух,
безсмертних,
таких, що не засинають на зиму.
Історія вчить: себе не зраджуй.
Чи ж можна зрадити й свій жанр?
Та й ховатись від себе –
дурна гра.
Тож у день найнестримнішого
снігопаду,
в день оргії білих мух,
виходжу на пляжу поснулу осу
між річкою
і лісом
та ногами витупцюю
на сторінках замету
доносу літери велетенські:
А СНІГ, ГАД, ВИПАВ, НЕ ДОЧЕКАВШИСЬ ЗИМИ!
Першим
читачем наді мною
стрибнула тінь сови білої.
Знаю:
слова мої скоро засипле,
але це дурниці,
на здоров’я,
нехай,
знову прийду і напишу,
донос не квапиться,
донос завжди встигає.
КОРИЧНЕВИЙ СНІГ
Сніг розтав –
і тільки в кишені даху
лишилася
ніжна жменька.
Ти на це відповіси:
«Що вгорі,
те й унизу»,
спускаючись ліфтом.
На кам’яному
столі при дорозі
розкладеш окремо
хліб і сир,
розкриєш свій чобіт рота –
але тут раптом
крихта хлібна
здійметься й перелетить
на сир.
Ти засмієшся і скажеш:
«Це – коричневий сніг!»
Правда!
Коричневий сніг.
Це не те, що ви думаєте,
це телепортація
на сир,
у вирій,
на сирій
і політ хлібокоптером
з бризками сміху
над тихим океаном осені,
що до цієї миті
міг здаватися вічним.
СЕСТРИ
Порцеляновий чайничок
Іоаннівської церкви
Дзеленчить і
Парує
Поліетиленові
Люті пакети
Хмаринок
Паруються
А біля метро
Купує стаканчики
Моя половина.
ШАНУЙТЕСЯ!
Маленькі вагітні колони
на балконі,
за руки тримаючись,
перебігають
з одного берега концертної зали
на другий,
а над ними зітхає
колона критська.
У вікні кожен може
побачити площу
з ілюмінованими будинками.
Зараз колір,
яким фасад освітлено –
це зелений,
та ж котрих тільки барв
не було:
і червона, і синя,
а місцеві краєзнавці
навіть кажуть,
що й чорна була.
Хто лиш не виходив
під той будинок –
і натовп піщаний,
і багатоногий пружний хижак,
і одинички-ґудзички,
і такі, що падали
від пострілів з цього вікна.
Але завжди
й регулярно
під височенною стелею зали
музика плавала і стрибала
то фореллю, а то косаткою,
комусь блиском пестячи вухо,
а комусь відгризаючи
зайву ногу,
то фореллю, а то косаткою,
і рояль унизу
щораз відкривається
найдзвінкішою чорною мушлею,
попереджаючи
тих
на тім боці:
«Шануйтеся!»
***
шипшина
руділа руділа руділа
чуючи день прощання
здавалось ще більшим
без того гігантське
вухо дурка-подорожника
вертався
за десять років і три тижні
дивився ніщо не жалів:
все солодко спить
прокидається теж
гілки – у каштани
троянди – в варення
дощі – в земляне пюре
тільки трохи шкода
сезонів далеких
сезонів які пропустив
птахи не спішили
на рейс додатковий
сусідка наголо мотала кашне
ти щось там лічив
а червона шипшина
дуріла дуріла дуріла
І ТИ
Так і дощ
Стиха
Морочить голову
Так і ти Олег
З килимом
Граєш у вірю-не-вірю.
ПТАХИ
Дурний голуб
Так віддається срібному дахові,
Так у нього вдивляється,
Так із ним зливається,
Що коли в нього вдарить
Призахідний ягідний промінь,
Голуб аж
Від одкровення здригнеться.
Мудра ворона
Теж віддається срібному дахові,
Теж у нього вдивляється,
Теж із ним зливається,
Але потім – як відведе різко очі вбік –
І цілий світ
На неї виллється,
Неначе скажене озеро.
Але й голуб теж хитрий:
Розведе ніби так поміж іншим крила,
Впіймає в них промінь
(усе той, призахідний!) –
І стане
Духом.
Тільки й дивиться
На них синиця
Та розучує свій інтервал музичний,
Все в неї репетиція,
Все репетиція,
Коли ж твій концерт буде,
Синице?
МЕМОРІАЛЬНА ЕТИКЕТКА
Як не парадоксально,
Одного літнього вечора
Всі мешканці
Останніх поверхів
Цього будинку
Повісились на своїх
Сумних і надламаних балконах
І ще довго гойдались
У вітрі на проводах
Над безкраїм містом -
Червоними дахами,
Свіжими деревами,
Червоними вікнами
В західному сонці,
Червоними дворами
В західному сонці
З м’ячиками,
Котами
Й дітьми на велосипедах,
Принаймні, так
Його малювали
Наші
Соцреалісти.
ПОВЕРНЕННЯ ПЕНЕЛОПИ
Четветрого дня
Першої декади
Сьомого місяця
Третього року
Пенелопа зібрала всі потрібні речі
Зброю
Плаття
Воду
М’ясо
І рушила кораблем у відкрите море
Ти знаєш ці гнутоносі кораблі
За малюнками на нашім рудуватім кратері
Безглуздо щось у ньому зберігати
Хіба що золотаві лушпайки
Корабель Пенелопи
Розбився об першу ж зустрічну скелю
Зламав і ребра і стебло
Вигнувся ніби побачив ворожу лисицю
Хруснув ніби згодився здався спустив тускне "arrah”
Та поплив на дно
Й тепер Пенелопа лежить у солоній труні
Не проб’єш
Не процілуєш
А за життя її душа
Була зеленим пагорбом
Між ним повзла улоговина чимось твердим устелена
Тут сіявся щебінь гречкою
Тюкали інші пташки
І час від часу проїздили електрички
Що на їхніх дахах
Незвичнонетривкі
Нетещотравки
Рум’янились
Квіти аґрусу.
КОБИЛА ПОЕТА ЛЕСИКА ПАНАСЮКА
Пиріжок із грошима
я купив за купюру 0 гривень –
з намальованим ще якимсь дідом –
і поки продавчиня цього не побачила,
треба було тікати.
Ми втекли на далеку, мов крона соснова, трасу,
де посперечалися про сніг,
що дуже, ну, дуже, ну, дуже-дуже-дуже
повільно падав:
Ти казала, що це він бореться з силою тяжіння –
і програє.
Я казав, що він бореться за силу тяжіння –
й перемагає.
Потім настав час повернути на меншу дорогу
під прямим кутом,
під прямим котом
і лишити позаду всі натяки й обіцянки траси.
Потім ми стомились і сонце сідало,
але нас порятував поет Лесик Панасюк –
він приїхав по нас на своїй кобилі,
точніше, на підводі, запряженій своєю кобилою.
Поет Лесик Панасюк добрий,
він не користується нагаєм,
тільки ніжно натягує руками віжки
і ніжно натягує повільним поглядом світ,
на підводі Лесика Панасюка і його кобили
добре бути вечірнім спостерігачем,
добре ненадовго щезнути,
поки кобила заступить нарешті сонце.
Ви не знали, що в Лесика Панасюка є кобила?
Аяжке, так, точно,
це єдиний поет у Києві,
в якого вже у дитинстві була кобила,
тобто те,
чого у вас нема і тепер.