Олег Шинкаренко «Нечутні промови» | Публікації | Litcentr
25 Серпня 2019, 10:59 | Реєстрація | Вхід

Олег Шинкаренко «Нечутні промови»

Дата публікації: 28 Вересня 2016 о 09:50 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 942 | Коментарів: 0
Автор: Олег Шинкаренко (Всі публікації автора)| Редактор: Іван Кулінський | Зображення: Олег Шинкаренко


Олег Шинкаренко — поет, прозаїк, журналіст. Має освіту інженера з автоматики та контрольно-вимірювальних приладів і перекладача з англійської мови. Працює на «Громадському радіо». Автор подкастів «Філософський Барабан» та «Механіка Революції». Автор романів «Кагарлик», «Перші українські роботи» та «Большиє Чєрві». 



1995 рік

Іноді мені здається, ніби зараз 1995 рік.
Я вийшов на велику перерву та зустрів
знайомого наркомана Катю. 
Він запропонував мені дунути, і все,
що сталося після цього протягом 
вісімнадцяти років — просто насичена
та заплутана галюцинація, яка ось-ось
вивітриться із димом з його «п’ятки». 
Небагато з вас хотіли би потрапити 
в минуле у такий спосіб, еге ж?


Нечутні промови

Сніг приховав скалічене місто.
Люди з лопатами намагалися розкопати 
декілька застарілих виразок
та закритих переламів.
Потім навіть підігнали техніку.
В якийсь момент вдалося
звільнити йому рот,
і до шуму механічних пристроїв
додалося ледь чутне бурмотіння.
Власне, його взагалі не було чутно,
і це добре, бо деякі слова
могли викликати серйозні пошкодження
світогляду громадян.
Незабаром в рот встромили
сорокаповерховий будинок і супермаркет,
тому надалі навіть теоретично
розібрати хоча б щось
було абсолютно неможливо.


Наточуючи ніж

Наточуючи ніж, я раптом помітив,
як всередині нього 
одна жінка втрачає рівновагу
від усвідомлення того,
що з нею відбувається.
В цей час вона перебувала
посеред вулиці,
і перехожі вирішили
допомогти їй,
гадаючи, що то серцевий напад.
Насправді ж у неї виникло відчуття,
що один з кінців її світу загострюється.
Пізніше лікарі кваліфікували це
як один із симптомів нервового розладу,
що відбуваються періодично, 
коли мій ніж затуплюється. 


Недогризок

Ціною неймовірних маніпуляцій
я опинився у становищі Джеффрі Чосера,
коли вся світова література нагадувала
невеличкий парк. 
Сховатися в ньому — марна справа,
але саме це мені й треба!
Як я й очікував, сюди мало хто заходить,
окрім поодиноких гульвіс.
Всі дерева майже однакові, 
і треба довго чекати, 
аби тобі на голову впало яблуко.
Точніше сказати, дочекатися цього
зовсім неможливо, 
бо єдине яблуко
їсть прямо на моїх очах
он той невідомий добродій.
Цікаво, куди він подіне недогризок?


Вбираючи буряк

Коренеплід чудовий тримаєш у руках.
Зварив, тепер вбирай його ножем.
Жорстка скоринка не смакує у салаті.
Так само і національна література:
хоч скільки б не варив її, а все ж
одразу доведеться 
зрізати верхній шар,
бо саме там зібралося все неїстівне.
А далі можна і на терку,
і оцту, спецій теж додай.
На певному етапі 
цей корпус текстів
набуде вигляду типової закуски
із європейського меню.
Втім, деякі гурмани
гризуть його сирим
і навіть радять взагалі не мити.
Спитаю їх: чи варто тоді
його було видобувати 
із земної товщі?


***

Якщо би правда була автобусом,
в якого бензин закінчився посеред дороги,
деякі пасажири вперто сиділи би у салоні:
«Треба дочекатися — зараз поїдемо!»
Інші би намагалися штовхати цю іржаву коробку,
але водій би гукгув, докурюючи останню:
«Придурки! Киньте цей гроб! 
Невже не ясно, що бензину нема
і дурних також. 
Спробуйте спіймати тачку,
або йдіть пішки».
– «А ти куди?»
– «А я? Та попродаю зараз все залізо
у сусідньому селі. Далі їхати
немає сенсу». 


***

Я й не планував рухатися до лінії фронту.
І вона не планувала рухатися до мене.
Тим більше дивно, чому, замість осколків,
на мене посипалися спочатку уламки
платівки Валерія Леонтьєва,
потім шматки велосипеду «Зайка»,
далі — пачки журналу «Крестьянка»
за тисячу дев’ятсот сімдесят третій рік.
Коли полетіли друзки від телевізору «Березка»,
я навіть трохи зрадів — гидотний був пристрій.
Але бюст Леніна цілком?!
Отой самий білий бюст,
який стояв на вході у школу біля роздягальні?
Поки він летів, повільно обертаючись,
немов планетоїд, я швидко міркував,
куди можна сховатися.
Потім я почав хаотично смикатися з боку в бік,
все ще сподіваючись уникнути зустрічі з ним.
Ленін був неминучий, мов чергова п’ятирічка.
Він летів просто на мене, зловісно посміхаючись.
І що там трапилося у тому місці, звідки він летить?
Що змусило його набрати таку шалену швидкість?
Час зупинився, і лише це врятувало мене від катастрофи.
Але ж насправді час не зупинився!


***

Ми так довго стріляли один в одного з гармати,
що втратили здатність чути звуки, тихші від вибухів.
На жаль, з метою порозуміння доводиться 
просто змінювати частоту пострілів або мішені.
Якщо би ті, хто підвозить нам нові снаряди, зупинилися,
ми, можливо, й повернулися би до іменників та дієслів.
Але в їхні плани очевидно входить продовження
цього лінгвістичного експерименту аж до винаходу
нової граматики. «Досить вигуків! — кажуть вони, — 
Більше простих та складнопідрядних речень! 
Досить прози із банальною драматургією!
Більше сюрреалізму та верлібрів!»
І ми стараємося, як можемо. 
Не скажу, що серед нас багато талановитих авторів,
але вчора вдалося знищити десять танків, три БТРа,
і приблизно 50 членів бандитських угрупувань.
В цьому є якась поезія, я впевнений. 
Не вистачає лише яскравого фіналу.  


Снайпер у Дебальцево

Крізь окуляр оптичного прицілу я бачив
багато зосереджених облич. 
Здебільшого вони ретельно планували свій побут: 
хто розкладав гранати обережно,
хто заряджав свій кулемет. 
Один добродій копирсався у смартфоні, а інший 
так щиро милувався ковбасою, що я 
вже гнав від себе напад співчуття. 
В моїй роботі головне — 
не уявляти себе Богом.
Не думати про те, що в мене, як в Бога,
є пальці, є рушниця і гачок, бо це — неправда.
Єдине, що в мені від Бога —
оптичний той приціл, а отже,
коли я припиняю роздивлятись
і тисну на гачок, Бог опускає очі.



0 коментів

Залишити коментар

avatar