Ірина Шувалова «сад»
Дата: 23 Серпня 2016 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 3174 | Коментарів: 0
Автор_ка: Ірина Шувалова (Всі публікації)| Редактор_ка: Сергій Стойко (Синоптик) | Зображення: birfilimyok.tumblr.com
Ірина Шувалова – поетка та перекладачка. Народилася в Києві 1986 року, здобула освіту з філософії та перекладу в Україні, а також закінчила магістратуру з порівняльного літературознавства в Dartmouth College (США) за програмою Фулбрайт. Докторантка відділення славістики Кембриджського університету (з 2016).
Лауреатка понад десяти українських та міжнародних премій та нагород у галузі поезії та художнього перекладу. Учасниця літературних проектів, читань та резиденцій у Великобританії, Греції, Литві, Латвії, Польщі, Росії, США (зокрема, її обрано стипендіаткою Hawthornden Fellowship 2015 року в Шотландії).
Є авторкою трьох поетичних збірок – «Ран» (Смолоскип, 2011), «Ос» (Смолоскип, 2014) та «Аз» (Електрокнига, 2014). Поезія, переклади та публіцистичні дописи Ірини друкувалися в українській та закордонній періодиці, зокрема, у «Всесвіті», «Критиці», «Кур’єрі Кривбасу», «Четверзі», «ШО», «Українському журналі», а також у виданнях Ambit, Modern Poetry in Translation, Poetry International, Radar, The International Poetry Review та Words Without Borders.
Її вірші перекладено вісьмома мовами (англійською, болгарською, грецькою, німецькою, польською, російською, французькою, чеською). Окрім літературної діяльності, Ірина багато років успішно працює в освітньому консалтингу.
риба любов
риба любов
живе у великому тілі ріки
ходить у ньому як маятник
вперед і назад і по колу
припнута до осі серця
вона терпляче мандрує
від коріння води
до її розлогої крони
ходить дорогами що на них
жодного сліду – тільки твій
риба любов співає
жаб’ячими вустами
мурашиним голосом
ах яка потворна яка сліпа
не варта найменшої згадки в найтоншій книжці
яка голодна
харчується тінями
дотиків, слідами цілунків
на теплому горлі дня
знає що з усіх імен
твоє ім’я наймиліше
а тому
запливаючи в глибокі колодязі
ронить великі камінні сльози
круглі, вони важко лягають на дно
крізь прозору товщу води
риба любов
знає
що ім’я твоє дзвенить
як браслети на зап’ястях
танцюристки-циганки
від нього йде луна
так наче у великій порожній церкві
хтось розсипав торбу мідних монет
або солдати на площі
одночасно кинули зброю
тисячу шабель
ім’я твоє гостре
взяте ніжно під язик
воно коле у роті
й зубчастим шпичаком
виходить крізь губу
пливи рибо любов
доки росте твоє велике дерево води
доки живе своїм тихим життям
залізний гачок у твоїй губі
тримає тебе на прив’язі
й ніжно поторсавши
щоразу приводить
додому
сад
спи, озеро смутку
спи, сторожко дощу
спи
важкий гладіолус вечора
лягає на стежку вологою щокою
в домі ще світиться
в домі
хтось торкає рукою фіранку
хтось крізь плутані сузір’я крапель
дивиться в сад
стежкою між дерев
не торкаючись росистої трави
пливуть довгі місячні човни
веслярі з терновими очима
збивають із дзвоників шапки
хмари волочать над садом важкі животи
вивільняючи з-під них
непевні світла ночі
пригорщі блідих зірок
дивись ось сузір’я ворона
воно віщує
вітряну зиму урожайний рік
коротку пісню перед світанком ув імлі
зібгану постіль
шепіт трави
під ногами невидимих звірів
веде тебе в самісіньке нутро ночі
в оксамитову кротячу нору
в смородинові хащі
в чорнильну піну
сплячих дзеркал
мій мовчазний провідник
струшує краплі зі срібного хутра
тримає мене за руку
мовчки іде
мовчки іду і я
сад розступається
як юрба що затамувала подих
і знову змикається за нами
змія
повітря півдня липке і солоне
немов уперше вимовлене вголос ім’я жінки
що живе
на околиці міста у царстві трави
гордо ходить буйнорослими
хащами літа, немов змія
і як змія загрозливо підбирається
якщо перейти їй дорогу з ножем
за пазухою
або з повними кишенями
дикого бджолиного меду
як і кожна змія
має сім хвостів
олов’яне серце
спроможність перекидатися на камінь
і співати так що птахи
замертво падатимуть на землю
з високої руїни повітря
наче це вітер
листя раптово зірвав
з огрому небесних дерев
не жди її
задушливого вечора
на стежці охопленій
чорним вогнем бузини
не жди її у високій глухій кропиві
під склепінням глоду
у лісі трави
адже вона – змія
ім’я у неї складається
з суцільних приголосних
сухих як лисячі хвостики ковили
жалючих
як сердиті маленькі мурахи
вона не має душі. замість неї
носить у рукаві
червону шовкову стрічку
нічних птахів годує насінням дощу
взимку під ліхтарями
старанно збирає клапті позолоти
що осипається з їхніх печальних сердець
гарячу монету місяця тримає під язиком
наче силуване зізнання
вимушену відмову
чи мовчазний потаємний
плач за великою любов’ю
увіходячи в дім її – перехрестися
забий цвях ув одвірок
поцілуй
- коли ніхто не бачить –
рукав її тіні
солі насип у її сліди
коли лягатимеш із нею в ліжко
пам’ятай
що липа квітне о тій порі
коли відходить бузок – а раніше ніколи
що здалеку обриси деяких гір
нагадують спини волів або жіночі груди
що птаха гійон плаче людським голосом і боїться звуку сурми
що зірка на ім’я «вершник» тримає
в руках обірвану вуздечку
і дзвоники планет на ній
срібно дзвенять дзвенять
коли її густе повільне тепло
розступиться перед тобою немов
океан трави
затям собі раз і назавжди
що ти не знаєш нічого
але пізнавши її – ти пізнаєш усе
і звідки ж я знаю леле
що ти робитимеш потому
як собі даватимеш раду
як спроможешся
втримати над головою
ці темні води
ці срібноцвітні небеса
залізне гомерове небо
...Как нам велели пчелы Персефоны.Осип Мандельштам
залізне гомерове небо
довга смуга землі поросла травою
камінь що вгрузши по плечі в пісок
і досі співає
на світанку
коли червону розжарену кулю сонця
випускають на волю сонні
розпружені персти ночі
господи марних надій і відчайдушних поривань
благослові наші курні широкі поля
наші довгі дні
наші черстві хліби
піт наш що пахне дьогтем
наше вино що пахне потом
трави що стоять на сторожі наших могил
благослови нашу скорботну велику землю
її виїдені мурахами очі
її вузькі як шрам порепані вуста
її упертість – з якою скеровує
маленьких волохатих бджіл у палючу синь
її покірність що з нею підставляє
шаленому морю
своє широке червоне чоло
для удару – або поцілунку
наша флотилія зазнала поразки
сто тисяч літ носило морями
наші розбиті човни
аж доки
південний вітер – затятий башибузук
із вродливим обличчям грецького найманця
не кинув нас грудьми
на цю руду гарячу глину
отже нам бути тут
тримаючись за білі спини овець
пірнаючи між них – як пірнає
пловець у піняву шапку хвилі
вбравшись в овечу шкуру
в роті тримаючи гірке солоне
солодке ім’я –
ти стоїш на краю
великого моря трави
чекаєш доки сонце
великими червоними руками
обмацавши тебе
поставить
своє одвічне питання
відповідь на яке
знають земля і води
знають спориш і ковила
знають риби і вівці
тільки не ти
тільки не ти
***
молися порожнім колодязям хвилерізам яблуневим садам
нанизуй на нитки гірку горобину
горобину солодку
носи на плечах розкішне хутро предків
плач прикидайся травою будь як вихід і вхід будь як вода
в одне вухо влітай а з іншого
місяць викочується глиняним полумиском
виходить з моря велика риба левіафан
покажи покажи що у тебе в нутрі
молися великому світлу
півнику на вершечку стовпа
сліпому камінню і крижаній воді
сама будь як вода будь як голка
увійди в одне вухо смерті а з іншого
вийдеш царівною
кобиляча голова кобиляча голова
болотна богиня
скляними намистинами сліпує темний день
найменший син року на одне око кривий
сіється мжичка
у хащах бузини три круки
а в подолі ріки три дівки
а на палі дороги три веселих друга
перший вояк а другий пияк а третій так ніхто
стежкою в очерети бреде глиняне серце постукує
тяжко дише холодне плесо
дрібно вишиває небом ніч
заходь поглибше
віддай воді свої литки коліна і стегна
стань горобцем під задощеним дахом
стань кулею що летить осідлавши страшний вогненний вітер
стань пасмом волосся розтріпайся виборсайся з коси
знай імена трав
любисток руту ромен
носи бублика в кишені
плач досхочу і молися
богам старої комори
богам горища і мишачої нори
не виливай ночви поночі
сиру картоплину розполовинь і закопай
усе що було що буде чим серце вспокоїться –
все твоє
королівська птаха одуд дивиться на тебе терновим
круглим як серпень оком
мох росте на цямрині
скільки світу не є –
весь твій
півтора наперстка дощу
неозорі пасовиська небес