Олена Степаненко «Поділ і смерть»
Дата: 27 Травня 2016 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1813 | Коментарів: 0
Автор_ка: Олена Степаненко (Всі публікації)| Редактор_ка: Марія Банько
Олена Степаненко (Прилуцька). Поетка, авторка збірок «Передчуття Авалону» (1999), «Коротка меса на друге пришестя Данте» (2002), «Третя Атлантида» (2005), «Четверта радість» (2014). Друкувалася в антологіях: «Дві тонни», «Антологія Смолоскипа», «Сновиди», «Соломонова червона зірка» та ін.
Лауреатка літературних конкурсів «Смолоскип» (1-ша премія) та «Гранослов». Співорганізаторка мистецької ініціативи «Війна і Слово», активна учасниця різноманітних творчих акцій та фестивалів. Переможиця поетичного слему 5-го Міжнародного фестивалю імені Міхася Стральцова (Мінськ, Білорусь, 2016). Вокальні цикли та хорові твори на вірші Олени Степаненко та музику Ірини Алексійчук виконувалися у країнах Балтії, Польщі, Німеччині, Італії, Канаді, Нідерландах та Іспанії.
Поділ і смерть
Смерть невисока дівчинка
Чия пам'ять коротша за сукню у білий горох
Ти переводиш її через вулицю, повну машин
І вона безтурботно тримає тебе за руку.
Травень. Сонце пряжить за двох.
Опускаєш очі – нікого, лише надто близько промчав автобус
Аж звіялося волосся.
Та вона за тобою стежить з дзеркал, калюж і з-під ковдр
Вона заглядає тобі під спідницю
Ховаючись у пилюці поміж бруківок Подолу.
нікому цього не кажи –
її гончаки на межі
і тоншає шкіра,
і кров тобі зраджує з нею
нікому цього не кажи –
бо кожен собі чужий
бо стали часи як ножі
й народи течуть як вужі
за гострою течією
і біль і великий стид
одесну й ошую стернею
нікому цього не кажи
Маленькі-маленькі-народи, великий Поділ
Підвал. Німецькі солдати схопили п’ятьох євреїв,
Витягнули назовні, зв’язали, побили не зло, та ретельно.
Збиралися розстріляти, був вечір, спека, і мухи,
і піт, і плачі і пил.
Лінь витрачати набої. Хочеться пива і в тінь.
Аж тут підходять місцеві
Скрізь є такі місцеві.
У кожного заступ в руках, за губою бичок
На обличчях накреслені мапи всіх кримінальних сходок
Сцена їх розважає й тішить – «Жиди, да?
Папалісь, жиди? Ща паправім, начальнік! Будь спок.
Да чо ти, сука, нє дьоргайся!» - і перший удар по шиї.
Вони убивали їх заступами, поки не забили, усіх п’ятьох.
Ніхто не згадає, були серед них жінки а чи діти, скажімо
Та й яка вже різниця – у смерті коротка пам'ять
І сукня в червоний горох
Вона входить у кожного з них і стоїть
ніби не розуміє
Ніч підповзає як пес
з перебитим хребтом
пес ляга на тіла і безгучно виє.
Земля чорніє від сорому
Листя каштанів від крові
Й повітря – гусне як кров
Чорні глибини сорому - за стиснутими кулаками вікон
Не кажи про це більше. Не згадуй
У смерті коротка пам'ять й сандалики з тисячею підошов
Ми ходимо тут щодня.
Ми не можемо тут не ходити.
А коли у сусідські ставні загупали вранішні патрулі
І почали виганяти усіх на вулицю, шукати свідків –
Жодна тінь не озвалася
Жоден язик не поворухнувся
Лише на стовпі над іржавими заступами
висіли троє убивць.
Люди стенали плечима – певно, нещасне кохання.
Повісились та й висять собі.
Прикре яке самогубство.
Часи перехідних народів. Великий Поділ.
Ми плачем так часто ніби у наших тілах
Сочиться вологою глина, з якої Господь нас виліпив
А смерть як подвійне сонце стоїть у наколках
віддзеркалюється в мідяках орденів -
У неї коротка пам'ять.
І сукенка до коліна.