Олександр Кучеренко «оманливе золото»
Дата: 19 Квітня 2016 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1633 | Коментарів: 0
Автор_ка: Олександр Кучеренко (Всі публікації)| Редактор_ка: Євгеній Півень | Зображення: imgur.com
Олександр Кучеренко – поет, член літстудії «Колібрі» в м. Южноукраїнськ. У 2015 році прийнятий до лав НСПУ. З 2015 р. – співорганізатор та активний член всеукраїнського літклубу «Поетквартал» на чолі з О. Букатюком (м. Івано-Франківськ).
Друкувався в трьох альманахах літстудії «Колібрі» серії «Мир на кончике пера»: книга друга – «Колаж», книга третя – «Резонанс», книга четверта – «Магія», а також в журналах «Чорнильна хвиля» і «Соборна вулиця».
Лауреат преміїї ім. Василя Симоненка (2015 р.). 1 місце в ХІХ обласному конкурсі молодих літераторів Миколаївщини «Золота арфа» в жанрі «поезія» (2015 р.).
2015 р. - перша збірка віршів «Абетка юності». 2016 р. – готується до виходу друга збірка віршів з робочою назвою «Роботу дали життя».
оманливе золото
Чоловік, по шию закопаний в щебінь,
мовчить і флегматично кліпає очима на світ.
Мовчить і байдуже, дещо сумно, кліпає очима на світ.
Мовчить, бо слова мають бути підкріплені дією,
як банкноти – золотом.
Мовчить, бо його мовчання – і є золото.
Та й на які дії здатен чоловік, по шию закопаний в щебінь?
Хіба мовчки вертіти або трясти головою?
Мовчки, бо його тут ніхто і ніколи не почує.
Нащо напружувати шию там, де тебе не чують?
Нащо трясти головою, як божевільний фанат року,
там, де тебе закопують по шию в щебінь?
Чоловік, по шию закопаний в щебінь,
мовчить, як самотня старезна верба з золотою корою.
Шия чоловіка – це товстезний стовбур дерева.
Густа борода чоловіка – це 700 квіток у кроні верби.
Верба не володіє вербальною технікою спілкування.
Верба лиш може оплакувати разом з дощем світ,
у якому тебе закопують по шию у щільний щебінь.
Її душа оточена териконами гранітного кар’єру,
як Душанбе – гірською системою Памір.
Памір – це дах світу.
Світу, що закопує тебе по шию у щебінь.
Втім, ти сам закопав себе мовчки у щебінь,
глибоко пустивши в нього своє коріння.
Твоє мовчання – оманливе золото від копит антилопи,
яке щедро засипає тебе собою по саму шию,
перетворюючись на купу грузьких камінців...
дбрнч
Що то за дивний напис
на стіні напівзруйнованого будинку –
«ДБРНЧ»?
Перше, що спадає на думку –
щире побажання товаришам по службі:
«Добраніч!»
Та це було би надто просто.
Може, це справа рук солдата
із села Дубриничі, що на Закарпатті,
прагнення вкарбувати свою землю в історію?
А може, це – відчайдушне прохання:
«Добринчи!»
І життя, як сліпий кобзар,
сумлінно грає на біс
пару бравих козацьких пісень,
даруючи воїну ще декілька світанків,
що зігріють його теплою бронзою променів.
Чи то хизування, мовляв:
«Тут була добірна частина війська.
Знай наших.»
А може, це кодові слова
командира батальйону, що попереджають:
«До обороны – час»?
Як би там не було, на добраніч тобі,
бравий солдате з добірної частини війська,
котрий родом з Дубриничів!
Нехай твій кобзар добринчить свою пісню.
І нехай ця пісня ще дооовго триватиме.
А раптом обірветься –
до оборони буде ще ціла вічність,
аби передумати всі свої думи,
згадати все, добре підготуватися
і зробити впевнений крок
в тепле ранкове осоння...
жебракове багатство
Старий безпритульний гульвіса,
жебрак пошарпаний
любив сновигать
передмістям нічного Мадриду.
Як знатні буржуа,
мав клаптик
власного
шарму –
дірявий дощар
з рукояткою
із модрини.
Хоч сірі осінні ранки
стрічали мрякою,
та вбогий радів погоді
і брав парасольку –
бідар хизувався.
Стрибав як актор міраклю.
Кричав: «Дайте пива,
в горлянці моїй
пересохло!»
То радісно ніс дощара́,
підіймав над маківкою,
то ледве волік
і повітря хапав гортанню...
З грудей жебрака
проростали червоні маки,
коли парасольку до серця
він
пригортав.
Вона була другом,
багатством,
його «Еспаньйолою».
І, як фараон
(імператор Китаю),
рукою
він гладив її перед сном,
як останній
йолоп...
Та в снах жебракових
був маляром
Оле-Лукойє.