Ганна Яновська «Діти циклону та інші чудеса» | Публікації | Litcentr
16 Липня 2019, 05:28 | Реєстрація | Вхід

Ганна Яновська «Діти циклону та інші чудеса»

Дата публікації: 05 Січня 2016 о 11:50 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1265 | Коментарів: 0
Автор: Ганна Яновська (Всі публікації автора)| Редактор: Ніна Паламарчук | Зображення: Limsere, http://3tags.org/


Ганна Яновська народилася 1980 року. За освітою лінгвіст. Певний період працювала викладачем англійської в політехніці, перекладала для українського National Geographic. Авторка збірки віршів і перекладів «Волохата книга» (2008), електронної «Поеми першого січня» (2011). Перекладає англомовних авторів із різних куточків світу, зокрема африканських, австралійських, новозеландських. 

Працює перекладачем із англійської. У її перекладі та з коментарями опубліковано книжки новозеландських поетів Селіни Тусітали Марш «Tusitala» (2012), Альберта Вендта «Від Гаваїв до Аотеароа» (2012), Карло Міли «Риба-мрія пливе» (2013), Роберта Саллівена «Мій рід пливе на хвилях голосу» (2014), «Капітан Кук у потойбіччі» (2015), ісландця Еміля Хьорвара Петерсена «Лисиця» (2014) (усі вийшли у видавництві «Крок», Тернопіль). Також переклала українською романи Т. Кініллі «Список Шиндлера» і Дж. Фаулза «Колекціонер» (обидва 2015 рік, видавництво «Клуб сімейного дозвілля», Харків).



Діти циклону та інші чудеса

Ex voto

Чудеса починаються там, де ніяк без них,
Там, де без них було б лячно і неможливо жити.
Коли виходиш із хати зранку — і не вийдеш: до даху сніг.
Коли корабель збираєш замість уроки робити, 
А зранку в школі — а квадрат тобі, бе квадрат, два а-бе.
Коли живеш на районі з двома ліхтарями,
Коли ризикуєш, із дому виходиш ночами
І не вгадаєш, що справді завтра чекає тебе.
І тому — коли в чорний люк провалився і виліз, то знай:
Ти не сам, брате мій, це святий Миколай, Миколай.
А коли уже близько до дому жахливий тип 
У смердючі свої обійми тебе загріб,
Та злякався кроків на стежці, утік і нічого  не встиг, —
Це вже втрутився, сестро, Юрій чи Михайло-архістратиг.
Дивом знайдена сотка, що в куртці лишилась з весни,
Не розірвані об гвіздок на паркані новенькі штани,
Пси на автостоянці, що гнались, та не покусали —
Це в житті твоїм чути погідні небесні сигнали.
А то як же інакше: не вижилому — небеса,
А тобі, що стоїш на землі, — чудеса, чудеса.
Чудеса — що зварився обід зі всього, що було
В холодильнику, в транспорті знову не протягло,
Чоловік повернувся звідтіль, куди вчора ходив,
Ну а менший поповз, а старшенький заговорив.
Намалюй, любий маляре, правду, як діло було:
Як машина упала на бік, розтрощилося скло,
Ми ж лишились живими — Пречистій подякуй за нас.
Намалюй, як мене пес від гніву сусідського спас
І святому Франциску подякуй, будь ласка, за чудо.
А до сусідки, че-слово, я більше ходити не буду.
А навколо кар'єри глибокі, маніяки, водяники.
А в під'їзді пітьма, не побачиш своєї руки.
А малого лякає піджак, розвішаний в коридорі,
І сестра незаміжня все, ходить і сохне з горя.
Молитви, молитви. Якщо житимеш — буде розрада,
Прийде все, хробаки потікають нарешті з саду,
Тато пса подарує, і зникне мара під ліжком,
І забутий конверт відшукаєш у гарній книжці.
А то як же без цього століттями на волоску
Щось тримає і крутить Землю, чудну і важку,
Де присутність Бога помітніша в тих місцях,
Вглиб яких не летітиме жоден порядний птах.
І, добра не вбоявшись і не піддавшись злу,
По канату йдемо в міру сил і співаєм хвалу.


***

Діти циклону
колись боялись батьків і темряви
колись
важкі гіпопотами хмар
несли сонце на спинах
повз них
невидиме
не гаряче
А тепер ті хто
не нарікає на сонну погоду
хто пройшов
крізь стіну
грози
неушкодженим
електричним
суцільним разом з усім що на ньому
той знає
чий він
і вирізняє своїх
незалежно від віку і масті
І коли впаде туман
коли вода просочить
і шкіру і камінь
коли прийде сніг
і як дитина
накриє долонями
будинки машинки
дерева
і скаже
Моє —
Світ належить їм
Таксисту який дивиться 
на лялькові весла склоочисників
і посміхається
Бадьорому перехожому
з мобільною балачкою під дощем
Не юній вже жінці
якій дощ і туман розрівнюють зморшки
В’єтнамці
на барабашовськім лотку
яка горда у своїх трьох светрах куртці
і пакетах поверх чобіт
і думки її не вчитаєш
без словника

Сплячому сон
Безсонному найпрекрасніші із можливих сутінків
Доки сонце
прийде
вгамує
приспить


***

і ріка в рукавиці
білій над обладунком із криги
і зими сторінки
йдуть немов в електронної книги
і слова розтають
що ніде але перед очима
їм отак не звикати
це ми не прощаємось з ними
не папір і не камінь —
повітря ефір ось на чому
ми читаємо знаки
доступні усім і нікому
у яке проговориш
розтануть
проте не зникають
а чаяться туманом
у краплях на склі зачекають
не зітреш протираючи скло
не забудеш забувши
десь у пам’ять лягло
і носій неміцний і минущий
все поверне з кінцем
білі титри
сріблясте мигтіння
в віртуальне лице
що простіш називається 
тінню


***

Так прорізаються очі - там, де ніколи не ждеш,
І не повернеш назад рятівну сліпоту.
Так прорізається слух, несподіваний і різкий
І вже залишиться там стерегти твою душу.
Гострим лезом проведено межі,
Не олівцем, не пером.
І з тисячі правд вчіпляєшся у свою.
Вирізняючи тисячі кривд, окреслюєш коло.
Ось відступив, пішов у землю теплий бульйон океану.
І ласти твої міцніють, і суша
Під тобою не западеться, і кожен рух
Пошвидшується невідомою силою.
Що буде далі?
Рибо, яка давно хотіла вийти зі своїх берегів,
Хотіла пуститися берега,
Ось він, твій берег.
Ось твої лапи неждані.
Ось ворог твій, такий самий здивований, ошелешений.
Ось хащі зелені, тінисте повітря.
Десь є твої друзі, що прохолодні боки їхні.
Ти є, ти настільки є, що усі твої небезпеки
Ідуть хороводом широким, розривним ланцюгом,
І ти є настільки, що кинешся на розрив
рано чи пізно.
Ти є і дихаєш.
А далі що — не скажу, не можна.


***

Ходить, мов лев, і рикає, голову до землі —
І вусібіч, урозтіч, луни великі й малі,
Луни важкі, проникливі, моторошні, немов
Голос оцей вже усіх огорнув, поборов.
Кажуть, між тисяч лун є щоразу одна,
Що головна, прицільна, що смертоносна вона.
Знай, золотава зебро, знай, стрільцю молодий:
Є серед лун луна, яка промовить: ти — мій!
Що буде далі — страх, що в тобі проріс,
Випростається, постане на повний зріст,
Сповнить до кінчиків пальців, до китиці на хвості
І понесе назустріч у поле — востаннє в житті.
Страх до отця свого, наче додому, вертає,
Луни вертаються в пащу, яка їх ковтає.

І зачиняють браму, і на великий майдан
Чоловіки гуртом викочують барабан,
Знаючи все ж, що по рятівному танку
Може хтось не знайти свого сина або дочку.
Глушачи мукання буйволів і собаче виття
Голос дупластий, міцний, як саме життя,
Голос, що пам'ятає у жилах сік золотий,
Лави інакших лун випускає в бій.
Там, у степах, на межі поміж нами і ним,
Зійдуться хвилі дві, вихором підуть одним.
Знай, золотава зебро, знай, стрільцю молодий:
Там, де сходяться хвилі, на дорозі не стій.


Три сестри

починаєш із чайника з чашки з вікна
з банки з медом із запаху сірки
із вогню сірника з пальника з таргана
що початок потягне до нірки
чи почнеш ізнадвору з воріт з гаражів
чи із руху в траві сутінкових вужів
і виходиш туди де уперше
ставиш слід під таким а не іншим кутом
входиш в землю таким а не іншим кротом
чи пливеш обминаючи верші
електричним вугром а початок уже
ледве пам’ятний оку і духу
тільки нитку тримаєш інстинкт береже
і йому довіряєш як нюху
ти біжиш манівцями поля пустирі
через крайній під’їзд в прохідному дворі
ти виходиш усе ж за законом
до вікна що постійне немов гобелен
де сидять у вінках з незчисленних імен
три сестри — чорна біла й червона

та що в білім говорить тримай кришталі
в них весь світ наче море в краплині
хай в руках твоїх будуть немов у землі
що скарби береже і донині
а червона промовить все викинь із рук
і танцюй бо найкраще у світі це рух
коліщат і вогню запашного
подивися як заздрить піщинці гора
ясени — насінинам що легш від пера
рух пророщує все із нічого
а остання погляне з-під синіх повік
і в очах у глибоких зіницях
ти побачиш усе що триває повік
що тобі уже заново сниться 
те що хтось відчував чим вже переболів
той хто голову склав до всіх інших голів
у свій час такий самий по суті
як і твій
ілюзорна твоя новизна
бачиш чорну й не чуєш як саме вона
каже щезнути і проминути
і впадуть жалюзі й раптом вийде з-за хмар
як заведено місяць восковий
запищить коло вух випадковий комар
що віддасть твою кров кажанові
і вертаєшся знаючи власні сліди
що вже росяні що уже в іскрах слюди
і підошва підошві до рими
і кажан скоро зловить твого комара
й заспіває сестра не впізнати котра
і зачиниться ранок за ними


До першої зірки

Виглядати сигнальну ракету, вахту незмигну тримати,
Щоби вчасно схопитися, торбу на плечі узяти
І піти, не озираючись на сліди,
Бо не важливо звідкіль, а важливо — куди.

Визирати, радіючи, що в небесах ані хмари,
Протирати, хвилюючись, носовичком окуляри
І нотувати у книгу, яка підростає поволі:
«Цього року зоря із вовни» або «... із білої солі».

Ждати її, зі скрипкою вийшовши в перші тіні,
І, дочекавшись, заграти, як знаєш, як відсвічує іній, —
І точним рухом, перехилившись через балкон,
Незрячий сусіда подасть тобі келих із коньяком.



0 коментів

Залишити коментар

avatar