Ірина Шувалова «стоячи на густій зеленій воді»
Дата: 31 Серпня 2015 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 2661 | Коментарів: 0
Автор_ка: Ірина Шувалова (Всі публікації)| Редактор_ка: Іван Кулінський | Зображення: Maxwell Thomlinson
Ірина Шувалова – поетка та перекладачка. Народилася в Києві 1986 року, здобула освіту з філософії та перекладу в Україні, а також закінчила магістратуру з порівняльного літературознавства в Dartmouth College (США) за програмою Фулбрайт.
Лауреатка понад десяти українських та міжнародних премій та нагород у галузі поезії та художнього перекладу. Учасниця літературних проектів, читань та резиденцій у Великобританії, Греції, Литві, Латвії, Польщі, Росії, США (зокрема, її обрано стипендіаткою HawthorndenFellowship 2015 року в Шотландії).
Є авторкою трьох поетичних збірок – «Ран» (Смолоскип, 2011), «Ос» (Смолоскип, 2014) та «Аз» (Електрокнига, 2014). Поезія, переклади та публіцистичні дописи Ірини друкувалися в українській та закордонній періодиці, зокрема, у «Всесвіті», «Критиці», «Кур’єрі Кривбасу», «Четверзі», «ШО», «Українському журналі», а також у виданнях Ambit, ModernPoetryinTranslation, PoetryInternational, Radar, TheInternationalPoetryReview та WordsWithoutBorders.
Її вірші перекладено вісьмома мовами (англійською, болгарською, грецькою, німецькою, польською, російською, французькою, чеською). Окрім літературної діяльності, Ірина багато років успішно працює в освітньому консалтингу.
рафаелева чудодійна риболовля
стоячи на густій зеленій воді
святі мужі балансують - вода хитка
ісус говорить ну що ж ви ідіть ловіть
як останній необлетілий листок крихка
у повітрі навіки застигла вузька рука
вологий бриз заплутався у петра в скуйовдженій бороді
повні добра підводного низько сидять човни
зайшовши по дерев'яні плечі в небесну ртуть
дві стиснуті міцно долоні симон підносить христу
так наче між ними малесенька риба з немислимої глибини
якій між камінними пальцями не продихнути
на горизонті тонуть у світлі кити-материки
чайки кружляють регочучи ціляться з висоти
зануривши в небо великі руки мовчки брати-рибаки
тягнуть повні сіті власних облич із дзеркальної глибини
риби сміються до них з-під води розкриваючи темні роти
***
скільки вогню у відкритому квіткою роті
плоть моя прагне торкнутись рослинної плоті
крапає соком стеблина це палець кровить
вухом припасти до вуха глухої трави
квітка шипшини проста і незаймано гола
тіло лишається тілом лишається колом
бронзова ріко візьми мене сестро за руку
жили твої тятива небувалого лука
шкіра твоя тріпотіння просторого світла
шлях твій метуть очерету розкошлані мітли
ступні твої дві рибини у місячних латах
хороше сестро з тобою землею ступати
плоть твоя плинна і плоть моя плинна однакові
тіло лишається тілом лишається знаком
сходить над горами часом подзьобана брила
мертва бджола мене в ліву повіку вжалила
спухла сполохана жилка металу на скроні
бризнуло срібло із носа в незграбні долоні
вічність ім’я нашій спільній камінній хворобі
горо дозволь я засну в твоїй темній утробі
лоб притулю до крутого камінного лоба
тіло лишається тілом лишається гробом
вітер солоний колиску осоту колише
в норах глибокого спокою дихають миші
сірий метелик із темряви древо пряде
риба сміється задерши обличчя бліде
ось я пливу розгортаючи землю руками
все проростає крізь мене густими стібками
пий мене каменю їж мене місячна рибо
тіло лишається тілом лишається хлібом
***
а коли ми постаріємо в наших стеблах оселяться бджоли
вітер з заходу стане теплішим і сонце світитиме довше
по смарагдовій спині води будуть довго розходитись кола
від камінчика що так давно упіймавсь в її світлом пронизану товщу
наші нутрощі тихо струхнявіють стануть пилком і смолою
ми стоятимемо на хрестах роздоріжь наче башти цибаті
коли води прийдуть наші руки як риби спливуть за водою
коли вітер повіє порожні кістки наші будуть печально співати
наші тіні вростуть у каміння на плечах якого лежали
кожен оберт землі коливатиме наших голів перехняблені чаші
коли дощ заганятиме нам межи ребер іржаві осінні кинджали
ми ловитимемо його краплі у наші роззявлені пащі
ми забудемо хто ми були тільки ймення дзвенітимуть лунко
у бджолиному золоті плавляться наші жалі невсипущі
у бджолиному золоті тануть слова і сполуки
скільки б світу не прагнули ще обійняти захоплені руки
наші голови важчають
сонця зіниці вужчають
кров говорить
я прокидаюсь і чую:
кров твоя у тобі говорить
нечутно так що і в повній тиші
я ледь розбираю її шелестіння
можливо з якимось подібним звуком
росте у глибинах землі коріння
або так буває коли пірнувши
зсередини слухаєш море
я бачу її артикуляцію
на шиї б’ється маленька жилка
в усьому сплячому тілі ходить
життя украдливим тихим кроком
і я затамовую подих аби
його не сполохати ненароком
аби не порушити цей словник
любові що тут при мені лежить
усе що люблене мусить жить
це перша заповідь крові. будь-хто
у кому говорить кров повинен
нести її як світильник притемком
це друга заповідь крові – я
тобі до грудей прикладаю вухо
аби не прослухати третю, аби
вона не втомилася говорити
я чую який ти лункий як мушля
в якій промовляє червоне море
який ти живий і теплий який ти
повний прийдешніми довгими днями
і ми лежимо на дні цього ліжка
тривалої ночі холодної ями
чужої війни і торішнього снігу
а кров нам говорить
а кров нам говорить
***
там де ступало світло лишився слід
смуга холодного шовку тремтить на склі
зліпок чиєїсь тіні застиг у просторі
дерево проростає в гнізді між шиб
вечір убрід переходячи не спіши
небо перестилає суничну постіль
може до ранку ти втратиш свою дорослість
через кімнати сонця і сну наосліп
руки розстав і йди поводир лози
сарною в хащах дощу шелести ночуй
той хто в саду підслуховував не розчув
як через ковдру сну проростають зими
перевези мене човнику з бузини
черезу ріку широку чужої тиші
майже нічого не знає рука що пише
менше ніж вітер який очерет колише
менше ніж трави і в травах поснулі миші
менше ніж вбрані у літо трирічні ми