Лілія Войтків «де твій рибалка? » | Публікації | Litcentr
23 Вересня 2019, 23:25 | Реєстрація | Вхід

Лілія Войтків «де твій рибалка? »

Дата публікації: 12 Серпня 2015 о 11:36 | Категорія: «Поезія» | Перегляди: 1803 | Коментарів: 0
Автор: Лілія Войтків (Всі публікації автора)| Редактор: Євген Півень | Зображення: www.goodfon.su


Войтків Лілія Зіновіївна, народилася у м. Новий Розділ (Львівщина). 
Живе в м.Київ. Навчається в КНУ ім. Т.Шевченка. 
Бере активну участь у різних літературниках та поетичних конкурсах.



***
крильце тендітне щоб укритись
інше щоб в пороху бавитись
збоку
здається
ніби молишся
здається
ніби здаєшся
підсипаючи їй хлібні крихти
найвищого ґатунку

синиця помре скоріше
ніж ласий кіт роззявить пащеку
ти сам її задушиш міцним кулаком

виглядаючи журавля
який танцює румбу
взявшись за руки сонця


***
ти ж не ділиш повітря навпіл 
і небо теж навпіл не ділиш 
бо хто ділитиме те 
що однією легенею дихає 

коли хліб розламають надвоє
обидві частини висохнуть

то не дай нам всохнути
любий

бо по крихті виклюють яструби


***
наодинці з обличчями мертвими 
сподіваючись на їхню рідність 
залишилася 

кілометрами вицвіли 
відстанню сотень телефонних мереж

мовчать
або
мовчать

іноді тиша впивається глибше
за найнесамовитіший крик

але не зараз

тепер вона стала касиром у метрополітені
хоч бери і купуй жетони

мені по одному будь ласка

на кожне око


***
звідки ростеш 
чого сягаєш корінням 
липо 

медом солóдиш сльози солоні 
аби їх не бачили діти пасічників
аби їх не бачили хитрі ластівки
тому сліпий кріт що про вишні розказує
твоїм єдиним стане другом

кротам бо не треба меду

бджоли
вагітні твоїм цвітом
лоскочуть стебла повільним вальсом
і стільки в твоїй усмíшці болю
і стільки в твоїй усмíшці сили
аж жили руді бруньками вилізли

голі листки потоплять 
радикулітні бабусі 
і так ім буде горíлково
і так їм буде гірко
що навіть молоді не поцілуються

хай серце крота будé початком
хай бýде початком мале і чисте
во ім'я отця і сина
во ім'я неба і світла

а може тебе взагалі немає
а може ти взагалі липова

я просто наллю меду по вінця

і губи тонкі потріскають


***
гаптували тебе ще змалку 
гаптували тебе терпляче 
і навіть худий комар 
не міг заточити носа 
об твої гаптовані родимки 

нащо крукам віддалась 
вони твої гапти та й виклювали
і залишили тільки нитки

а люди поглянуть 
і скажуть
недообіймали

а люди поглянуть
і скажуть
недоцілували

а ти промовчиш
бо
недолюбили


***
карошерста кішка випнулась на скошене дерево 
і нявкає 
нявка є 
нявка є 

оси геть зóсіли
вкрали черленого меду
щоб вуха осині злиплися

лизнула сонце язиком порепаним
і скривилася
(хай йому грець як кисло)

ось тобі мої руки
вони теплі як сонце й солодкі
(це так мені він казав 
а потім схотів суниці)

візьми мене кішко до себе
ми будемо нявкати
нявка ти
нявка ти

бо оси глухі осліпли 


***
кістлява злодíйка сосна  
вириває з худезних рук  
старої кравчині спиці 
(руки і спиці – сестри) 
хоче вибрати очі  
зробити з них воскові коралі

ти думаєш то живиця
кублиться в її вигинах
аби прохромитися сонцем 
його ожеврілими дротиками

і злизуєш щоби всоталася
(солона як очі жінки)

поки серце не розтрощить ребра
розхрестить порепану шкіру
і тихо розіб’ється
десь там 
під пащею пса

десь там де ніхто не вгледить
хіба що собака понюхає
і навіть ковтнути не схоче
(собаки не люблять гидоти)

і тільки кістлява злодíйка 
одного божого (чи собачого) ранку
почувши що в тобі вже нічого не б’ється
так вирве собі тендітне ребро

що аж душі з коралів посиплються 


***
скрипи мені скрипко 
скрипи 

ти хочеш вкусити ніжність 
яка заховалась в нігтях 
щоб спека грайливих пальців
впліталась до струн губами

фаланги стискають горло
і смикають за волосся
до скрипу

вір мені на дотик

скоро 
останній смичок
випаде з рук останнього віртуоза 


***
лелека змостив гніздо під віями хати 

любисток мережив 
переплітав промінням 
(хтозна для чого) 

приносила тобі хліба і сонця
ти цокав дзьобом
дякував
(чи до себе просив?)

я не писатиму про осінь що тебе забрала
бо ти лелека 
а я людина
ти летиш щоб прилетіти знову
я прилітаю щоб відлетіти назавжди

але очі у тебе були людські
я ж справді чекала

дарма що вишні сонцем вдавилися 


***
твої окуляри розбилися склом всередину 
впиваються в очі  
ти дивишся вже шипшинами 
пелюстками сльози цілують 
а потім медом 
зализують 
як тобі світ своїми очима?

очима розлитими
й сухо хіба між ребрами
не можеш зімкнути повік
як пісок між пальцями
вростає у тобі гербарій новими стеблами
ти тáкож 
сухий
можеш так у мені вростати

ти тáкож в мені
можеш так
уже зрячий
бачити
усе
без скелетів в шухлядах 
я знЯла зáсови

і очі печуть так безбожно
без «може»
зрячого
та ми не будéм вже
підвладні
ні склу 
ні часу 


***
скільки тобі ще блукати берегом 
човне 
скільки цілувати порепані зуби скель 

навіть місяць мружиться 
бо не може стримати рвучких вихорів хвиль
ховає зорі за комір
не хоче щоб бачили твою майже розбиту корму
і чули жалісні тріски

а риби мовчать
ніби набрали в зябра солі

та доки ти злизуєш гранітні породи
і плачеш за зруйнованими вітрилами

скажи

де твій рибалка? 



0 коментів

Залишити коментар

avatar