колони розгорнулися наче сувої

і з них також атланти повистрибували

повисипалися як жуки

трішки бідніші і тому кремезніші

та й собі пішли пиячити у стрийський парк

бити морду пам'ятнику яна кілінського

а каріатиди з горя стали невидимками

розтанули

хто у повітрі хто в камені хто у воді

а останні ті що йшли за своїми чоловіками

розчинилися у пиві та крові

кальвадосах та бурбонах

і в лімфі

а іноді в молоці

а найкремезніші з них виходили на 700-річчя

запалювали у руках роги тролейбусів

як бенгальські вогники

і була люта ніч

крижана заметіль

і небо згори наповзло немов металева губка

і снігом засипало землю до самого обрію

а кам'яні цеглини пагорба на якому стояло моє

всевидяче око

розбіглися як щурі

а потім коли танула країна немовби сніг

і прибувала велика вода

наш ковчег вознісся

на вершечку хвиль

а там нагорі його достоту шматочок мила

узяв на долоню

велетенський кам'яний янгол