… обтрусивши з підошов стійких полинових солдатів

одинокості дому, що ти полишаєш, мов день,

ти торкнешся стіни, на якій криво сунуть мулати

ще школярских зізнань і павук їм гогенно гуде.

Ти торкнешся перил, на яких пахнуть сонцем карибів

сто відбитків часу міцно зліплених зим у вузлах

чи то пальців, чи див… І вдихнеш загратовану рибу -

це картонне повітря, цей вітер, що м'яко назад

розвертає сніжинки, немов пароплавні прикмети

про забуту печаль, про принадні ножі заборон

повертатись у час, що стоїть, наче метри - на метрах

у квадратному лісі химер, де з насуплених бров

наїжачених кущиків штор випивають, як море -

береги таємничі, - світла - всі загрози й гніви…

І минуще цвіте золотим перерізаним горлом.

І мураха, неначе апостол, іде по халві

у комашачий вирій…

Що ліс той, що дім той не бачив?

Як він мружився, бідний! Як пестив спекотньо сніги! -

на порозі, де чаша вчорашня тулилась до чащі,

і лісисті звіриська за стінками гілки сухі

разминали, аби хоч притишити (задля сусідів…)

І тумани дверей замикали яри на дими….

І невидимі духи сміялись яскраво, мов ситець

перших літніх погод - на руках прохолоди й пітьми…

Що він бачить, цей дім? - сиві сходи і зсушені мушлі,

де примари ліфтерів з ночей виколупують цвіль,

і обличчя стіни, що тримається - слабко і мужньо -

за вервечку слідів, що нечутно зникають в муці,

поки млин ще працює на божім повільнім горищі,

поки є ще земля, на якій є будинки сумні,

поки стіни тримають своїх заколисаних грішних

за зупинені сни і журливе тремтіння спини...