Сон баламутника
Дата: 24 Липня 2013 | Категорія: «Вірші в прозі» | Автор_ка: сергій вінницький (Всі публікації)
| Перегляди: 811
Сон баламутника
| Плескає Чорне море, накочують хвилі на гальку. Розмахує вітер пінкою. Краб брикається. Пустощі. На дюнах пестить штиль, коливає дорідних медуз. Упокорені чайки брьохаються у жолобках. Біла яма мережить очі до шпарин на кручах. Блискуче розквітла троянда у світлі очей. Парус далеко зникає. За обрієм губиться сонце. І розпливається червона фарба на павутині. Ласа шпигує за мною. Шубовснула чепурна. Невинна пряжить піну з водою і тіпає наріст. Сириця трохи шкварчить у воді від дози вогню. Торкається мокрими пальчиками щічок. Щекоче. Тишком-нишком підкрадається в запірне. Раптом пірнула у воду чайка. На споді пощезла птиця. Втілення вуст ущухає, туманіє манна небесна. Слабшає світло. Лагідно німіють вутлі губи. Довірена диву, тихо і м’яко хмаринкою тане в ілюзіях. Струнка, заплетена, фатальна похитує карусель. Уявою ведеться файна на чорні локони у руках. Щіпає моє тіло. - Спіткнулася біла метелиця. Цукрувата сотається на пульсі, як на камінцях. Спобігає щемом, палає заохота набряклих грудей. Захоплює сполотнілу статурність нутра і хукає тихо. Терпить у саклі і лащиться чарами жара. Похапцем пітьма-химородниця перевбирається. Учеписта зриває підйом. Ховає у пазусі граціозні крила. Радісно жерепенеться інкрустований прах, і раптом міцніє перепалене на сонці стебло. Лягає, схиляється на сухі ребра білого дивака. Сила розтала, несусвітня пелька сміється. Перехоплює руки і стерту тріщу, грає надчисту силу. Насторч сміється щиро і цмулить потрух-коріння моє. Дженджируха жадібно смокче огурного велетня. Безтямна стусонулася над бокатим урвищем. Розщемила мені живіт поміж серпневий рубанець. Уминає велику рептилії, хуртеча крові за язичком. Запах свіжого заяложеного оселедця та соломи. Спокійно розцегенькала подихи, угамувавши кендюх. Хвацько налягла черевом, почевріла зваба над морем. Умить силою затеребенилася ненаситна куряву. Заточує натомлене хмару в набряклу утробу, ллє семибарвну кров чорної райдуги кохання. Запекло проквилилась на плечі скрізь бучну ополонку. Розшарувала крекотами вогнище у зірваній панчосі. Черлено-дзвенюча кров неопалима. Дибуча збилася з пантелику. Зайойкала первістком у коктейлі, і закарлючилась у спразі. Йдуча перервала затяті обертаси і заревла за в’язкою ропою. Визволила каламутний напір в очах, подалась уперед. Гостро утішилась дрібничками вигнутих горшків. Зоряно заяскрів реготун невидющий в підгрудді. Силоміць переінакшила схили і рів у збіговище чар. З криком зашарпала пагорок полиновим настоєм. У багрову басамань на всю вагу стрибнула... Незборима уп’ялася в кручу двома руками. Яка! Здуріла на ретязі. Я вже не можу! Затіпалась костиста… І розвалился на друзки, шарпнувши зубами іскри. Божевільна! Фарширований клоак, невпокорений. Вставай, баламут. Ми на морі. Охолонь пелена горизонтів. Люта Глорія бурхнулася у тиху траву. Дала мені ляпаса. Забурлилася водограєм зірниця. Спарована в чудне. Строма обірвалася. Вибалушені очиська. Кушпела. Стрімко схватили за горло. Нечувана і небачена... Потекла напружена сукровиця масовки. Втіхо, крилата моя. Розріхо, розпаношіла! Душо! Півні в баюрах співають задубілого сокола. Чучвера приємно конає. Угамуй уяву в безтямну ніч. Жах, яке навіжене тло дісталось мені з прапра. |