Потрощене місто
Дата: 30 Червня 2013 | Категорія: «Вірші в прозі» | Перегляди: 736 | Коментарів: 0
Автор_ка: сергій вінницький (Всі публікації)
Тю, здичавілий, сповнений крику юнак.
Наляканий гайдабура, дідок, вигулює себе,
поки скелі ламає пустир. Бачу через вікно
завиту очима по семи сторонам завірюху.
Півроку вже, як не співають солов'ї.
Не те злякався. Тим, як ще охочі до струму.
Сяючі очі, гаряча ромашка. Розрум’янена на пахощах.
Однак природа не дуріє від першої бруньки.
Випорснула на пустище цеберце і не терпить порожнечі.
Тримає в постійному опромінені цвіркунів. Шум.
Які-небудь просвітлені – ой, ні, - пошарілі спустошені.
Прилюдно, як бубонять під надії-мрії і муки.
Радіють очі тьмяні, сахають сплом-весну на боці.
Пухкі сніги плачуть над вузькими могилами.
Шалапутник розумака, - а ля пташенят вигулює.
У царстві заколот, шаліє радар - видко, все у кайданах.
Дружок мій, підпилий, - з країни мрій не зміг злиняти.
Хіба ж це не слимак, адже кошлатий, і з погромниками.
Не захотів радикалити душу ошатлу серед розгардіяшу.
Пам'ятаю, піднявся якось, коли мені заліпили в око.
Підпухли у жупанах! Від величі своєї не опалимо орду.
Ого! Жадібні! Вона цупка на завзятих, на підлоту.
Зраділі не обліковують доходів від запоїв та утіх.